Страница 46 из 59
— Наприклад, ти?
— Наприклад, я.
— А навіщо ти привіз цей справді чудодійний апарат в нашу дикунську країну?
— Я привіз не тільки його, а й його рідного брата — передавач хвиль, який я завтра ж почну монтувати. Я гаряче цікавлюся розробкою проблеми бездротового телеграфу і хочу перший влаштувати його в Судані. Ось чому я й привіз сюди ці два апарати: вони поки що є великою рідкістю, а в Африці їх взагалі немає, за це я можу поручитись. Ти тільки подумай! Якби можна було зйоситися безпосередньо з Баммако!.. Чи, може, з Сан-Луї.
— Ну, Сан-Луї, це вже занадто далеко.
— Нічого подібного, — запротестував Перріньї. — Уже здійснювано зв’язок на дуже великі відстані.
— Це неможливо!
— Можливо, солдафоне нещасний, а я збираюсь досягти ще більшого. Я негайно розпочну низку дослідів уздовж Нігера…
Капітан Перріньї раптом замовк, його очі вирячились, рот широко розкрився, і все обличчя виявляло глибокий подив. З апарата Бранлі почулося сухе потріскування, яке досвідчене вухо Перріньї одразу вловило.
— Що з тобою? — спитав стурбований Марсеней.
Його друг був настільки вражений, що не спромігся одразу відповісти.
— Апарат працює! — ледве вимовив він нарешті, вказуючи на апарат.
— Що ти кажеш? Працює! — з іронією передражнив Марсеней. — Ти мариш, майбутній академіку! Твій апарат єдиний в Африці, як же він може “працювати”? Він просто зіпсувався, от і все.
Не відповідаючи, капітан Перріньї підбіг до приймального апарата.
— Зіпсувався!.. — запротестував він, до краю схвильований. — Він не тільки не зіпсувався, навпаки, я ясно читаю на стрічці: “Капі… тан… Капі… тан… Мар… Капітан Марсеней!”
— Моє ім’я! — кепкував той. — Я дуже боюся, що ти просто хочеш посміятися з мене, хлопче.
— Твоє ім’я! — підтвердив Перріньї з таким щирим хвилюванням, що це справило враження на його товариша.
Апарат спинився і лишався нерухомий, а двоє офіцерів не відривали від нього поглядів. Та незабаром знов почулося уже знайоме “цок-цок”.
— Запрацював! — скрикнув Перріньї, нахиляючись над стрічкою. — Так! Тепер іде твоя адреса: “Тімбукту”.
— Тімбукту! — повторив машинально Марсеней і в свою чергу затремтів від незрозумілого хвилювання.
Апарат вдруге спинився, потім, після короткої перерви, стрічка знов поповзла і за мить знов завмерла.
“Джейн Бакстон”, прочитав Перріньї.
— Не знаю такої, -. заявив Марсеней і зітхнув з незрозумілим полегшенням. — Це чийсь жарт…
— Жарт? — повторив задумливо Перріньї. — Хіба ж це можливо?.. О, знов починає! І, схилившись над стрічкою, почав читати букву за буквою, в міру того, як вони з’являлися перед його очима:
“Ря… туй… те… Джейн… Мор… на…”.
— Джейн Морна! — скрикнув капітан Марсеней і, задихаючись, розстібнув комір мундира.
— Тихше! — сказав Перріньї. — “У… в’яз… нену… в Блек… ленді…”.
Апарат спинився в четвертий раз, його власник випростався і глянув на товариша. Той аж пополотнів.
— Що з тобою? — затурбувався Перріньї.
— Я тобі поясню, — відповів через силу Марсеней. — Але Блекленд, де ти взяв Блекленд?
Перріньї не встиг відповісти. Апарат запрацював знову. Він прочитав:
“Ши… ро… та… пів… ніч… на… п’ят… над… цять… гра… ду… сів… п’ят… десят… мі… нут… дов… го… та…”.
Схилившись над апаратом, що раптом знову замовк, обидва офіцери марно чекали кілька хвилин. Цього разу прийом так і не відновився.
Капітан Перріньї пробурмотів у глибокій задумі:
— Оце справді несподіванка!.. Виходить, у цій пропащій країні є ще один ентузіаст бездротового телеграфу!.. До того ж, знає тебе, — звернувся він до друга і помітив, що той не в собі.
— Та що це справді з тобою? Ти зовсім зблід!
Марсеней нашвидку, в кількох словах пояснив причину своєї тривоги. Адже він знав Джейн Морна, любив її і, хоч між ними не було сказано про це ні слова, сподівався, що вона стане його дружиною. Він згадав про неспокій, який мучив його, відколи появилося так багато підстав вважати наказ полковника Сент-Обана недійсним. Таємниче послання з ефіру підтверджує це:
Джейн Морна в небезпеці.
І вона звертається до мене, благаючи її врятувати! — закінчив він з мукою, до якої домішувалася радість.
— Ну що ж! Дуже просто — треба її врятувати, — сказав Перріньї.
— Розуміється! — вигукнув Марсеней, оживаючи від думки про можливість діяти. — Але як?
— Зараз ми це обміркуємо. Факти, по-моєму, дозволяють надіятись на краще…
— Ти думаєш?.. — промовив Марсеней з гіркотою.
— Безумовно. По-перше, мадемуазель Морна не сама, адже в неї, як тобі відомо, немає бездротового телеграфу. Не кажучи вже про супутників, з якими ти її залишив, вона у всякому разі має захисника в особі власника цього апарата. А він чогось та вартий, в цьому можна не сумніватись!
Марсеней кивнув головою, а Перріньї продовжував:
— По-друге, їй не загрожує безпосередня небезпека. Адже вона вважає, що ти в Тімбукту, і все ж телеграфує тобі, розуміючи, що тобі потрібний час, щоб прибути на її заклик.
— Що ти хочеш цим довести?
— Що тобі треба заспокоїтись, не втрачати надії на те, що все скінчиться благополучно… і йти не гаючись до полковника, просити його організувати експедицію для врятування депутата Барсака і мадемуазель Морна.
Обидва капітани поспішили до полковника Аллегра і розповіли йому про дивне явище, свідками якого вони стали. Вони поклали перед ним стрічку з апарата Морзе, і Перріньї прочитав її зміст.
— Тут нічого не сказано про депутата Барсака, — зауважив полковник.
— Ні, відповів Перріньї, але, оскільки мадемуазель Морна з ним…
— А хто вам сказав, що вона не розсталася з ним? — стояв на своєму полковник. — Мені добре відомий маршрут експедиції Барсака; ручуся, що він не міг опинитись на такій широті. Експедиція повинна пройти через Уагадугу, на дванадцятому градусі, і досягти Сея — на тринадцятому градусі північної широти. А в цій таємничій депеші мова йде про п’ятнадцять градусів п’ятдесят мінут, тобто, власне кажучи, про шістнадцятий градус.
Це зауваження викликало у Марсенея спогад.
— Ви праві, пане полковнику, — сказав він. — Можливо, мадемуазель Морна і справді розсталася з експедицією Барсака. Я пригадую, що вона збиралася це зробити кілометрів за двісті або триста після Сікассо і податися на північ, маючи на меті досягти Нігера біля Гао.
— Це міняє справу, — заклопотано промовив полковник. — Щоб визволити Барсака, депутата, особу з офіціальними повноваженнями, зрозуміло, ми повинні вислати експедицію, але мадемуазель Морна — особа приватна…
— А проте, якщо наказ, вручений мені, був підроблений, — жваво заперечив Марсеней, — а це стає майже безсумнівним, тоді, ясна річ, детутат Барсак теж став жертвою того негідника, який замінив мене…
— Можливо… можливо… — сказав полковник з сумнівом. — У всякому разі, щоб це знати напевне, треба чекати відповіді з Баммако.
— От горе! — розпачливо вигукнув Марсеней. — Не можемо ж ми допустити, щоб гинула ця бідолашна дівчина, яка кличе мене на допомогу.
— Про загибель немає мови, — заперечив полковник, залишаючися спокійним. — Ця панночка сповіщає тільки про те, що вона ув’язнена, тільки й усього… Та й потім, куди б ви подалися їй на допомогу? Де цей Блекленд, про який вона говорить?
— Вона дає широту.
— Але не дає довготи. Ви розсталися з мадемуазель Морна за Сікассо. Вона ж, очевидно, не повернулася на захід. Шістнадцятий градус перетинає Нігер і заглиблюється в пустинну, зовсім недосліджену місцевість. Місто Блекленд нам невідсуле, отже його слід шукати серед пустині.
— Ну і що ж, пане полковнику?.. — прошепотів Марсеней.
— На жаль, капітане, я не бачу ніякої можливості виряджати загін в цьому напрямі, ризикувати життям двохсот чоловік заради однієї особи.
— Чому ж двохсот? — спитав Марсеней, почуваючи, що всі його надії гинуть. — Можливо, вистачило б значно меншої кількості.
— Не думаю, капітане. Вам, як і мені, відомі чутки, які ширяться вздовж Нігера. Чорні твердять, що десь, а де, ніхто точно не може сказати, утворилася тубільна держава, і репутація в неї не блискуча. Назва “Блекленд” нам зовсім невідома, а тому дуже можливо, що це якраз і є столиця або одне з міст цієї держави, а наведена широта підтверджує таке припущення: саме в цьому районі могла б виникнути така держава, залишаючись невідомою світові. Нарешті, невже ви не звернули уваги на англійське звучання слова “Блекленд”? Англійська колонія Сокото міститься недалеко від цього району… Отже, можуть виникнути ще й інші ускладнення, далеко не сподіваного характеру… Коротше, я вважаю, що за даних умов було б нерозумно пускатися в цей зовсім не досліджений район, не маючи достатніх сил, щоб бути готовими до всяких несподіванок.