Страница 1 из 59
Скорочений переклад з французької Е. Ржевуцької
Малюнки Я. Василенка
ЧАСТИНА ПЕРША
І. СПРАВА ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ
Минуло вже багато років, але ще не забулася “Справа Центрального банку”, яка свого часу наробила стільки шуму в пресі. Два тижні цей заголовок, набраний великим шрифтом, не сходив зі шпальт усіх газет. І, безперечно, небагато було злочинів, що так розворушили б загальну цікавість, як цей сміливий наскок, в якому уяву вражала загадковість злодіяння, здійсненого з неймовірним зухвальством і відчайдушністю. А тому читачів, можливо, зацікавить розповідь про цю подію, хоч і не вичерпна ще, але цілком вірогідна. Правда, і до сьогодні лишилося чимало таємничого у цій справі, але нові дані про неї, які тут наводяться, дозволяють уточнити інколи суперечливі відомості, почерпнуті з тогочасних газет.
Пограбування було вчинене в розташованому недалеко від лондонської біржі агентстві ДК Центрального банку, яким керував тоді містер Льюїс Роберт Бакстон.
Головне приміщення агентства складалося з великої кімнати, поділеної на дві нерівні частини довгим дубовим бар’єром, який повертав під прямим кутом. Скляні вхідні двері стинали навскоси один кут приміщення, а до них був прибудований тамбур, який виходив нарівні з тротуаром прямо на ріг вулиць Треднідл і Олд Брод. Ліворуч від входу, за негустими ґратами, містилася каса, двері якої, теж заґратовані, вели до тієї частини приміщення, де сиділи службовці. Праворуч дубовий бар’єр мав на кінці дверцята для проходу з частини, приділеної відвідувачам, у приміщення службовців. У глибині цього приміщення, недалеко від бар’єра, містився кабінет директора агентства, за яким була ще комірчина, а вздовж стіни, паралельної до вулиці Олд Брод, тягся коридор до вестибюля будинку.
З одного боку вестибюль межував із швейцарською і виходив на вулицю Треднідл, з другого, за головними сходами, закінчувався скляними двостулковими дверима, що закривали чорні сходи і хід у підвали. Ось яким було місце, де відбувалася ця драма, В ту мить, коли вона почалась, а саме: рівно о п’ятій без двадцяти після полудня, п’ятеро службовців агентства займалися своєю звичайною справою. Двоє заглибилися в писання, троє відповідали трьом відвідувачам, що стояли, спершись на бар’єр. Касир під надійним захистом ґрат підраховував наявну готівку, яка досягала в, той день солідної суми 72 079 фунтів 2 шилінги і 4 пенси.
Годинник на стіні показував, отже, без двадцяти п’яту. За двадцять хвилин агентство зачиниться, упадуть залізні штори, і службовці, закінчивши свій робочий день, розійдуться.
З вулиці долинав приглушений гуркіт екіпажів і гамір натовпу; був останній день листопада, і вже починало сутеніти.
В цей час відчинилися двері і ввійшов якийсь чоловік. Він окинув кімнату швидким поглядом, напівобернувся і, піднявши великий, вказівний і середній пальці правої руки, виразно показав число три — очевидно, комусь, хто лишався на тротуарі. Службовці не могли побачити цей жест за напівпрочиненими дверима, а якби й звернули на нього увагу, то й тоді не догадалися б, що він сигналізував про кількість відвідувачів біля бар’єра.
Подавши знак, новоприбулий зачинив двері, наблизився до бар’єра і зайняв чергу позаду одного з клієнтів, показуючіфщо має намір дочекатися, поки той закінчить свою справу і піде.
Один із двох незайнятих службовців підвівся і спитав, підходячи до нього:
— Чим можу служити?
— Дякую, я почекаю, — відповів той, рухом руки даючи зрозуміти, що бажає говорити саме з тим, до кого зайняв чергу.
Виконавши обов’язок ввічливості, службовець охоче повернувся на своє місце і продовжував перервану роботу. Чоловік чекав, і ніхто більше не звертав на нього уваги.
А проте цим варто було зацікавитись: вигляд у нього був незвичайний. Високий зріст і широкі плечі свідчили про виняткову фізичну силу. Пишна білява борода обрамляла засмагле обличчя. Про суспільне становище невідомого не можна було судити — одяг його закривав довгий шовковий плащ.
Відвідувач, за яким він зайняв чергу, закінчив свою справу, і чоловік у плащі почав ділову розмову із службовцем.
Той, кого він змінив, тим часом вийшов на вулицю.
Ледве встигнувши зачинитись, вхідні двері розчинились знову, і ввійшов другий незнайомець, такий же дивний, як і перший, — точнісінька копія його. Той же зріст, ті ж широкі плечі, та ж білява борода навколо темнобронзового обличчя; одяг новоприбулого закривав такий же довгий плащ із шовку-сирцю. Поводився він так само, як і його двійник: терпляче чекав позаду одного з двох відвідувачів, які ще лишились біля бар’єра, а дочекавшись черги, завів розмову із службовцем, що звільнився; тим часом цей відвідувач теж вийшов.
Як і перед тим, двері знов одразу відчинились. Увійшов третій і зайняв чергу позад останнього з трьох відвідувачів, який ще лишався в конторі. Середній на зріст, гладкий і в той же час кремезний, з червоним обличчям і чорною бородою, у довгому сірому пальті, він одночасно і нагадував тих, які з’явилися раніше, і відрізнявся від них.
Нарешті, коли третій із відвідувачів скінчив свої справи і залишив приміщення агентства, у двері ввійшло одразу двоє. Один з них здавався справжнім Геркулесом; обоє одягнені були не зовсім по сезону в довгі пальто-плащі, так звані ульстери; їхні червоні обличчя теж прикрашали буйні бороди.
Появилися вони досить дивно: спершу ввійшов вищий на зріст і одразу ж спинився, загороджуючи свого товариша, а той, удаючи, що зачепився за замок, щось потай зробив із ним. Зупинка тривала одну мить, двері зачинилися, внутрішня ручка лишалася на своєму місці, зате зовнішня зникла. Тепер уже ніхто не міг ввійти в приміщення ззовні, а постукати в вікно нікому б і на думку не спало: на дверях висіла об’ява, що агентство на цей день зачинене.
Співробітники агентства і гадки не мали, що вони відрізані від зовнішнього світу. Зрештою, це б могло їм здатися просто смішним. Чого, справді, непокоїтися в центрі міста, в години найбільшого пожвавлення, коли від гомінкої вулиці їх відокремлювало лише тонесеньке скло?
Незайняті службовці з люб’язним виглядом поспішили назустріч новоприбулим, — як показував годинник, лишалося тільки п’ять хвилин до кінця прийому, отже, розмова мимохіть буде короткою. Один із запізнілих клієнтів прийняв запропоновані послуги, другий, вищий на зріст, побажав мати розмову з директором. Службовець відповів, що зараз дізнається, чи тут його начальник, на мить зник у дальніх дверях і одразу ж повернувся.
— Прошу, ввійдіть, — промовив він, відкриваючи дверцята в кінці бар’єра.
Чоловік в ульстері прийняв запрошення і прослідував у кабінет директора, а службовець, причинивши за ним двері, повернувся до праці.
Що відбулося між директором агентства і цим відвідувачем? Персонал пізніше запевняв, що йому про це нічого не відомо, що ніхто й не поцікавився цим. Очевидно, так воно справді й було; у нас і досі немає точних відомостей, а тільки здогади про сцену, яка там мала місце.
Одне тільки відомо напевне: і двох хвилин не минуло, як двері знову розчинились, і чоловік в ульстері з’явився на порозі. Він промовив дуже спокійним тоном, ні до кого не звертаючись:
— Будь ласка… Ваш директор хоче бачити касира.
— Гаразд, добродію, — відповів один із службовців і, обернувшись, гукнув: — Стор! Вас питає директор.
Іду, — відповів касир.
З акуратністю, властивою людям його професії, вів кинув у сейф портфель і три мішки з усією наявною готівкою в банкових білетах і дзвінкій монеті, глухо клацнув важкими дверцятами, спустив віконечко, дбайливо замкнув двері своєї клітки і попрямував до кабінету директора. Незнайомий пропустив його вперед і ввійшов слідом за ним.