Страница 44 из 59
— Тепер гірше, — признався Барсак. — Але стежимо уважно.
— Я, власне, закінчую, — сказав Камаре. — Ось цим способом ми й приводимо в дію велику кількість сільськогосподарських машин; усі вони одержують енергію на відстані з того чи іншого передавача нашої башти. Цим же способом ми спрямовуємо політ “ос”. При кожному з чотирьох гвинтів “оси” є невеличкий мотор, настроєний на певну хвилю, і ми, в міру потреби, посилаємо одну певну хвилю чи комбінацію їх. Нарешті, цим способом я міг би зруйнувати все місто, якби мені заманулося.
— Ви б могли звідси зруйнувати місто?.. — вигукнув Барсак.
— Дуже просто. Гаррі Кіллер просив мене зробити місто неприступним, і я це здійснив. Під усіма вулицями й будинками, під палацом і навіть під заводом закладені великі кількості вибухових речовин з детонаторами, настроєними кожний на хвилю певної частоти, відомої тільки мені. Щоб висадити місто в повітря, мені досить послати в напрямі кожної міни хвилі тієї частоти, на яку настроєний її детонатор.
Амедей Флоранс, який весь час гарячково робив нотатки, хотів було спитати, чи не слід би цим способом покінчити з Гаррі Кіллером, але пригадав, що пропозиція використати для цього повітряні міни не мала успіху, — і вирішив не говорити нічого.
— А великий пілон, який височить над баштою? — спитав доктор Шатонней.
— Я саме збирався про нього сказати, — відповів Камаре. — Хвилі Герца мають деякі дуже цікаві властивості, зокрема, вони ніби підвладні тяжінню і, вийшовши з відправної точки, поволі падають на землю і там губляться. Отже на далеку відстань їх слід посилати з певної висоти. Мені ж потрібно посилати їх хоч і не дуже далеко, але дуже високо, а цього ще важче досягти. Все ж мені вдалося здійснити це за допомогою пілона заввишки сто метрів, з’єднаного з генератором коливань, і рефлектора моєї конструкції, розташованого нагорі пілона.
— А навіщо вам посилати хвилі вгору? — здивувавсь Флоранс.
— Щоб викликати дощ. Саме на цьому принципі базується мій винахід, який я проектував, коли познайомився з Гаррі Кіллером. За допомогою пілона і дзеркала я посилаю хвилі до хмар і електризую воду, яка перебуває в них у краплинному стані. Коли різниця потенціалів хмари і землі або сусідньої хмари стає достатньою — а це настає досить швидко, — починається гроза, і йде дощ. Про дійовість цього методу свідчить перетворення пустині навколо нас в родючий ґрунт.
— Проте потрібно мати хмари, — зауважив доктор Шатонней.
— Безумовно; або принаймні потрібна досить вогка атмосфера. Проте хмари якогось дня неминуче з’являються. Завдання полягає в тому, щоб примусити їх проллятися дощем тут, а не в якомусь іншому місці. Зараз, коли поля вже оброблені і ростуть, дерева, створюються передумови для періодичних дощів, хмари з’являються все частіше. Побачивши хмару на небі, мені досить повернути вимикач — ось так, — і одразу потужні хвилі починають бомбардувати хмару мільярдами коливань.
— Чудово! — в захваті визнали слухачі.
— Вони, ці хвилі, витікають з верхівки пілона і губляться в безмежжі простору, — продовжував Камаре з усе зростаючим піднесенням. — Але я мрію про інше майбутнє для них. Я почуваю, знаю, я переконаний, що для них можна знайти сотню інших застосувань. Наприклад, можна буде користуватися телефоном чи телеграфом по всій земній кулі, без потреби сполучати дротом пункти, між якими встановлюється зв’язок.
— Без дроту!.. — вигукнули всі.
— Без дроту. Що для цього потрібно? Дуже мало.
Треба тільки вигадати відповідний приймальний апарат. Я шукаю, я вже навіть близький до мети, але ще не досяг її.
— Ось тепер ми перестаємо розуміти, — признався Барсак.
— Проте немає нічого простішого, — запевнив Камаре, збуджуючися все більше й більше. — Стійте, ось апарат Морзе, вживаний при звичайному телеграфуванні, який я включив для своїх дослідів в електричний цеп особливого роду. Досить мені повернути ці ручки, — кажучи так, він повернув їх, — і струм, який посилає в повітря хвилі, підпорядковується цьому цепу. Поки ключ апарата Морзе піднятий, хвилі не поширюватимуться. Але як тільки цей ключ опуститься, хвилі почнуть випромінюватися з пілона. Ці хвилі треба спрямувати не до неба, а в напрямі приймального апарата, — за допомогою все того ж дзеркала, яке їх концентрує і відбиває. Якщо ж місцеперебування приймального апарата невідоме, досить усунути рефлектор, що я й роблю, повертаючи ще одну ручку, ось цю. Тепер хвилі, які я посилатиму в простір, розходитимуться в усі боки, і я можу телеграфувати в цілковитій певності, що хвилі досягли б приймального апарата, де б він не був, — якби він тільки існував. На жаль, його немає.
— Ви кажете, телеграфувати?.. — перепитала Джейн Бакстон.
— Ну, звичайно. Для цього мені досить працювати ось цим ключем, як це звичайно робиться, застосовуючи азбуку Морзе, добре відому всім телеграфістам. Але на прикладі вам легше буде зрозуміти. Якби цей уявний приймальний апарат існував, ви б, очевидно, поспішили скористатись можливістю врятуватися з того становища, в якому опинились?
— Безсумнівно, — відповіла Джейн.
— Ну що ж! Давайте діяти так, ніби він і справді існує, сказав Камаре, сідаючи за апарат Морзе. — Кому б ви телеграфували в такому разі?
— У цій країні ми не знаємо нікого, — усміхнулась Джейн Бакстон. — Просто я не уявляю, кому… от хіба що капітанові Марсенею, — і вона злегка зарум’янилася.
— Нехай буде капітан Марсеней, — промовив Камаре, працюючи апаратом Морзе і вистукуючи крапки і тире. — Де він знаходиться, цей капітан?
— Зараз він, мабуть, у Тімбукту, — не зовсім упевнено відповіла Джейн.
— Тімбукту, — повторив Камаре, продовжуючи працювати передавачем. — Що ж ви йому передали б, капітанові Марсенею? Я думаю, що-небудь в такому роді: “Джейн Бакстон”…
— Пробачте, — перебила Джейн, — капітан Марсеней знає мене під прізвищем Морна.
— Це не має ніякого значення, телеграма все одно не дійде, але поставимо “Морна”. Я телеграфую: “Рятуйте Джейн Морна, ув’язнену в Блекленді”… Тут Марсель Камаре на мить спинився. — Оскільки ж Блекленд невідомий нікому на світі, я додаю, щоб уточнити: “…широта північна, п’ятнадцять градусів п’ятдесят мінут, довгота…” — Марсель Камаре раптом підвівся. — Он як! Гаррі Кіллер відрізав струм.
Гості Камаре оточили його, нічого не розуміючи.
— Як я вже вам казав, — пояснив він, — ми одержуємо енергію від гідроелектростанції. От Гаррі Кіллер і відрізав нас від неї.
— Але ж, коли так, то й машини спиняться! — сказав доктор Шатонней.
— Вони вже спинилися, — відповів Камаре.
— А “оси”?
— Вони, без сумніву, вже впали.
— То Гаррі Кіллер зможе їх захопити! — вигукнула Джейн Бакстон.
— Навряд, — відповів інженер. — Давайте зійдемо на башту, і ви побачите, що становище від цього не зміниться.
Вони швидко піднялися нагору і ввійшли в циклоскоп. Перед їх очима одразу постала зовнішня сторона стіни з оточуючим її ровом, в якому нерухомо лежали “оси”.
На еспланаді лунали тріумфальні вигуки Веселих хлопців. Вони уже відновили атаку. Багато стрибало в рів, наміряючись розправитися з мертвими “осами”, які завдали їм такого страху. Та ледве доторкнувшися до цих апаратів, вони з жахом відскакували і намагались вибратися з рову. Проте жодному це не вдалося, всі попадали на дно і більше не ворушились.
— Ламаного гроша не дав би я за їхні шкури, — холодно промовив Марсель Камаре. — Адже я, розуміється, все це передбачив і вжив своїх заходів. Відрізавши струм зі станції, Гаррі Кіллер тим самим привів у дію пристосування, завдяки якому в рів вилилася із спеціальних сосудів зріджена вуглекислота, що там одразу ж перетворилася на газ. Цей газ важчий за повітря, отже, він залишився в рові, і ті, хто там опинився, повинні задихнутись.
— Бідолашні! — зітхнула Джейн Бакстон.
— Тим гірше для них, — зауважив на це Камаре. — Я нічим не можу їм допомогти. Що ж до машин, то я подбав і про них. Усе підготовлено для того, щоб замінити електричний струм рідким повітрям, якого я маю невичерпний заттас. І ось це здійснено, і машини починають діяти. “Оси” знов піднімуться в повітря.