Страница 6 из 45
Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.
Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.
Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.
Сама Люція любила ліричні пісні. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала війна, обірвала навчання у музичній школі, позбавила мрії про консерваторію, і тільки випадкове знайомство з хазяїном кафе «Едельвейс» фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гіллером, який якраз напитував собі в кафе співачку, дало їй шматок хліба і трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свідчив, що доля не відцуралася її, що не все пропало у житті, що якось вийде із скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Із жахом спостерігала, як потерпають жителі міста, що скніють без хліба, без світла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи богові, є і хлібна арбайткартка, електрика у квартирі; вона має право не відчувати себе такою знедоленою, як інші, у замерзлому Києві. А там, дивись, скінчиться війна, буде консерваторія, і вона здійснить свою мрію про оперну сцену… Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку ціну…
Останні дні у неї були багаті на події, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирі, де нині на всіх правах жила вона, Люція… А тепер історія з цим молодим, гарним гестапівцем. Це ж неспроста він пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапівець був ласкавий. Тепер знову не зводить із неї чіпкого погляду. Що в нього на умі? І чого він тоді вдень заїхав до «Едельвейса»? Тільки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахільку? А раптом двірничиха бачила її або іще хтось? Рахільку, звичайно, упіймали, і вона розказала, що приходила на свою квартиру…
Люцію кинуло в жар.
У залі знову стало гамірно. Ні, певно, лірикою не проймеш цих підпилих завойовників. Хіба ось цю, що наспівала їй недавно стара дама, яка повернулася з еміграції. Вона ж іще не переклала її. Але — нічого, щось зрозуміють і російською…
І Люція заспівала, фривольними жестами підкреслюючи зміст.
Не глядите вы так
Сквозь прищуренный глаз —
Вы, сеньоры, бароны, миледи,
Я за двадцать минут
Опьянеть не смогла б
От стакана холодного бренди.
Ведь я — институтка,
Я — дочь камергера!
Я — фея из бара,
Я — черная моль!
Коротюсіньке платтячко, підсмикуючись, допомагало Люції створювати образ «феї з бару», «чорної молі». І багато поглядів знову хтиво обмацували її гнучку постать.
Мой отец в октябре
Убежать не успел,
Но для белых он сделал немало.
фронт пришел…
И холодное слово — «расстрел»!
Был суров приговор трибунала.
И вот я — проститутка,
Я — фея из бара,
Я — фея из бара,
Я — черная моль.
Я сказала полковнику:
«Нате, возьмите!
Не донской же валютой
За это платить!
Вы мне марками, друг, заплатите,
Ну, а все остальное — дорожная пыль…»
Ведь я — проститутка…
Люція кінчила співати. Не чуючи оплесків, сміху, чкурнула за дерев'яну загородку, що відділяла від зали закуток біля кухні, швиденько одяглася і вийшла на вулицю.
Співачка глибоко вдихнула холодне вечірнє повітря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомінлива задушна зала, розтанув у пітьмі осіннього вечора пронизливий погляд гестапівця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стін, за замкненими дверима, забути про всі тривоги.
Їй не пощастило. Враз почула, як відчинилися двері кафе:
— Момент!
Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потім рвучко повернулася і побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, він посміхався.
— Пані Люція…
— Ви знаєте моє ім'я?
— Я все знаю… Пані Люція поспішає додому?
У синьому світлі замаскованої лампочки над дверима кафе посмішка офіцера здалася кривою, підступною.
— Так. Пізній час.
— Я вас відвезу. — Він узяв дівчину під руку, мовби галантний кавалер, і Люція відчула, як у неї підтинаються ноги.
— Ні, ні, дякую, — спромоглася прошепотіти вона пересохлими губами. — Мені тут недалеко… Та й подихати хотіла дорогою після прокуреного кафе… Така задуха у залі, я співати не могла…
— Проте співала гарно, — сказав німець, підводячи Люцію до машини. — А для прогулянок зараз запізно. Комендантська година.
Люція поправила на руці пов'язку, яку носили тільки працівники німецьких установ. Фольксдойче Гіллер таки багато зробив для неї! Есесівець помітив її жест.
— Все одно краще поїхати, — посміхнувся, відчиняючи дверцята машини. — Сідайте… До речі, мене звуть Курт Раух… У вас не зовсім слов'янське ім'я, — сказав, умощуючись за кермом, — в кожному разі, не російське і не українське. Ви не католичка, не полька?
— Ні, — промимрила Люція. — Це я, — запинаючись, додала, — сама себе так назвала… — Ой, як їй не хотілося зізнаватися! — А за документами я — Люда, Людмила…
Раух кивнув. Машина плавно рушила з місця.
— А у вас, у Дойчланд, буває таке ім'я?.. — спитала, осмілівши, Люція.
— Це ім'я романське, в Італії найбільше, але трапляється рідко й у нас, на півдні…
— Хто ваші батьки? — питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Васильківською.
— Службовці в маленькому містечку. Вчителі. До Києва я приїхала вчитися у музичній школі. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нічого про них не знаю і хвилююся.
— Втекли від нового порядку? — строго спитав гауптштурмфюрер. — Вони що, комуністи чи євреї?
— Ні, ні, — злякалася Люція. Які комуністи, які євреї? Помилуй, господь! — Вона мимоволі підняла руку, щоб перехреститися, але на сидінні було тіснувато і рука, тицьнувшись у плече, опустилася. — Ми православні з діда-прадіда. Просто живуть на Донбасі. Ваші, — вона хотіла сказати «наші», але не наважилася, — ще не визволили їх з-під більшовицького гніту.
— Не сумуйте, Люція, — заспокоїв Раух. — Скоро вся Росія буде вільна і ви зустрінетесь з батьками. До речі, звідки ви так добре знаєте німецьку?
— Батько викладав її у школі. І я полюбила цю чудову мову.
— О! — задоволене відгукнувся гауптштурмфюрер. — Відразу видно, що ви не належите до тієї упослідженої юрби, яку у вас називали народом.
Енергійним кивком Люція підтвердила комплімент німця.
— Де ви живете? — аж тепер спитав Раух.
Люція розглянулася. Здається, вони підіймаються з Хрещатика на Володимирську.
— На Бульварно-Кудрявській, на розі з Гоголівською… Зараз прямо їхати…
— Я знаю, як їхати, — обірвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
— Ні, не туди! Ви не знаєте, — торкнула дівчина його за рукав.
— Я все знаю, — суворо повторив офіцер. — І не треба, люба Люціє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварію.
Люція знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони під'їжджали до великого темного будинку, що бовванів у темряві вулиці, і дівчина завмерла від страху…
Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люції відлягло від серця. Гауптштурмфюрер віз її не до своєї темниці, в гестапо, а кудись далі. Зрештою, вона згодна на все, тільки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною…
Десь за півгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, відчинив браму, потім заїхали у двір. Гауптштурмфюрер гречно допоміг Люції вилізти з автомобіля.