Кривавий блиск алмазів

Втім, це була лише одна з версій, і полковник міркував далі, виладнуючи у думці й інші, знову й знову оцінюючи розповідь старого грузина.

Коваль ще та іще оглядав стелю, стіни кімнати, вивчаючи архітектоніку квартири. Він не був фахівцем-будівєльником, але сищик, на його думку, хоч і не все може знати, але про все повинен здогадуватися. Відкинувшись на високу спинку крісла, він дивився вгору, мовби, як часом дорікають ущипливе, хотів узяти «факти із стелі».

Несподівано його увагу привернули решітки у стелі по всіх чотирьох кутках. Що це за решітки? Навіщо?

Дмитро Іванович знав, що у високих кімнатах вгорі, на стіні, під самісінькою стелею, борючись із вогкістю, обладнують вентиляційні гнізда. Але чому вони тут не в стіні, а в самій стелі? Причому у не такій вже й високій? Чіпкі очі його звузилися.

Міркування Коваля закінчилися тим, що він вийшов з квартири і вирушив шукати в домі якусь драбину.

Зрештою знайшов у сусідів Гальчинської стару дерев'яну драбину із слідами численних плям від олійної фарби, крейди і землі, ледве затяг її у квартиру і, скинувши піджак та засукавши рукави сорочки, поліз вгору.

Побілені жалюзні решітки легко відсовувалися. У старі часи у «доходних домах» вентиляційні гнізда робилися широкими, щоб зручно було чистити і ремонтувати їх. Дмитро Іванович засунув руку в отвір від однієї з них і наштовхнувся вгорі на другу стелю. Він зрозумів, що перша, нижча, підвісна, тобто фальшива, обладнана колись самими пожильцями.

Пальці полковника намацали мишачий послід, якісь трісочки, потім наштовхнулися на ребро бантини.

Переносячи драбину, він обстежив вентиляційні отвори один за одним.

У третьому гнізді, ближче до дверей, він раптом намацав залізний предмет. Довгаста залізна коробка!

Дмитра Івановича немов жаром обсипало. Він і вірив і не вірив собі, ще та ще обмацував тремтячими пальцями край коробки. Ні, це не приснилося йому!

Він зліз із драбини, обтрусив з руки і сорочки чорний пил і підійшов до телефону. Він був такий впевнений, що залізна коробка не порожня, що не наважився витягати її без міліції і понятих.

Телефон Гальчинської ще не був виключений з мережі. Коваль набрав номер капітана Андрійка.

— Остапе Володимировичу, приїздіть негайно на квартиру Гальчинської!

— Що-небудь сталася? — Голос капітана був глухий, недоброзичливий.

— Так, так, — підтвердив Коваль, не уточнюючи причини поспішного виклику. — І, якщо зможете, заїдьте за Співаком. Я все поясню тут.

Андрійко хотів уточнити, про що ж власне йдеться, хоч і так було зрозуміло, що дзвінок полковника стосується вбивства Гальчинської. Чи не виявив Коваль нових слідів злочину, які захитають все обвинувачення Славова? Але яких «нових слідів»?!

Та висловити свої зауваження капітан не зміг. Дмитро Іванович відразу повісив трубку.

Після того Коваль подзвонив до Будинку старих і попросив покликати до телефону Адамадзе.

— Як ви себе почуваєте, Антоне Нодаровичу? — поцікавився полковник.

— Як боржник, що вже з усіма розрахувався на цьому світі.

— Я дзвоню з квартири Людмили Гальчинської. Ви не змогли б зараз сюди під'їхати?

Запала пауза. Потім пролунав схвильований голос Адамадзе:

— А що, знайшли?

— Здається…

— Я вже їду!..

Ще з півгодини Дмитро Іванович був наодинці із своїми думками і роздумами. Викликавши усіх, кого хотів, по телефону, Коваль знову опустився у крісло і, розглядаючи уже тонку шкіру на своїх руках, замислився.

Ось завершується і ця єдина незавершена ним колись карна справа. Багато справ згадувалися йому тепер. Всі ці розшуки, встановлення істини були його життям, і він боявся, що, відколи пішов на пенсію, коло його життя замкнулося.

Дмитро Іванович вірив, що кожен живе на світі стільки, скільки діє, доки він потрібен тут. Організм людини ніколи не погасне, поки вона не виконає повністю призначеного їй, точніше, того, що сама собі поклала зробити за життя. Йому часто згадувалося десь прочитана, що найдовше живуть на світі селекціонери. Вони завжди чекають завершення своїх робіт, спроб, чекають, поки виросте в наступних поколіннях вимріяний сорт рослини, поки дасть плоди чергове схрещення, нова прищепа.

А він, сищик Дмитро Коваль, хоч і полковник, а все одно тільки сищик. Невже цією забутою справою завершується все і він більше не буде тривожитися пошуком істини, утвердженням справедливості в не зовсім об'єктивному і справедливому суспільстві?

Гомін у коридорі перебив думки Коваля. Двері розчинилися, і до кімнати швидким кроком увійшов капітан Андрійко. За ним показалися Співак та Задорожний.

— Ну, що тут у вас, Дмитре Івановичу? — строго спитав капітан. — Як бачите, все покинули і прилетіли! — Промовляючи це, Андрійко досвідченим оком уже обнишпорив кімнату, побачив драбину, відкрите у стелі вентиляційне гніздо і здогадався про причину виклику.

— Знайшли?! — мало не вигукнув він. В голосі його змішалися і недовір'я, і радість, і заздрість.

— Здається, — відповів Коваль. — Зараз перевіримо. Та раніше ви, певно, візьмете понятих, і, крім того, має приїхати ще одна зацікавлена особа. Думаю, що знайшов… — повторив він.

Поки запрошували понятих, приїхав Адамадзе. Андрійко упізнав його і тепер повністю зрозумів Коваля.

Запопадливий Задорожний став на драбину, збираючись піднятися вгору, та Коваль зупинив його:

— Я сам.

Він не міг допустити, щоб інша людина ризикувала. Хто зна, що придумав гауптштурмфюрер, ховаючи за фальшивою стелею коштовності, яку пекельну машину! Адже, натрапивши на коробку, полковник відчув під пальцями якийсь м'який дріт.

Коваль попросив усіх відійти подалі, просунув у отвір правицю до ліктя і обережно обмацав коробку з усіх боків.

Дріт нікуди не вів, просто обв'язував її. Тоді полковник легесенько потяг коробку до себе. Вона зрушила з місця. Потягнув дужче. І запилена, брудна залізна коробка з'явилася на очі. Коваль полегшено зітхнув. «Не встиг ні забрати, ні замінувати!» — промайнула думка про Рауха.

— Вона! — побачивши знахідку, скрикнув Адамадзе і підбіг до драбини. — Вона! — простяг він обидві руки.

Коваль, спускаючись, дав потримати коробку старому, потім забрав, поставив на стіл, зняв телефонний дріт, яким вона була перев'язана, і відкинув кришку.

Вмить кімната осяялась. Алмази, потрапивши на світло, ожили у своїх оксамитових чарунках. Життя завирувало в них, вириваючись з глибин і бризкаючи вогнем. Вони мінилися, грали кольорами, барвисті снопи світла струміли з них, і довгі кинджальні промінці сліпили очі людям, які зачудовано завмерли над столом. Нестерпне для ока, їхнє гостре сяйво ставало раз у раз то зеленкуватим, то синім, то рожевим або червоним. Сліпучий блиск алмазів заворожував, потьмарював розум, у кожному сяйному камінчикові вчувалася якась страхітлива сила.

Вони зміїно мерехтіли, і чарівна гра коштовностей викликала у Дмитра Коваля не тільки захоплення, а й містичний, терпкий жах. Зло, з яким він боровся усе життя, вперше з'явилося перед ним у таких казково-прекрасних шатах, і йому здалося, що в червоне алмази забарвлюються частіше, ніж в інші кольори, так наче весь час кривавляться, обмиваються кров'ю…

Київ — Передєлкіно — Берлін. 1990.