Кривавий блиск алмазів

— Далі.

— Я знайшов ключі і тільки тоді помітив трубку біля телефону й поклав її на важіль. Не оглядаючись на труп, вийшов з квартири і замкнув її.

— О котрій годині?

— Я не дивився на годинник… Може, о п'ятій чи шостій дня… Надворі вже було темно.

— Де ви поділи ключі?.

— Я про них забув і згадав лише в аеропорту… Спустив у туалет….

Допит закінчувався. Андрійко дав підписати підозрюваному протокол і наказав відвести його до камери. Потім пішов до начальника відділу і від нього дав телеграму, щоб із Києва вислали за Славовим конвой…

Уже в Києві дорогою до слідчого ізолятора із Славовим сталася нова істерика. Крізь негусту пелену мокрого снігу, що висіла над Києвом, він помітив, як машина з площі Перемоги завертає на вулицю Воровського.

— Тільки не везіть мене у цей дім! — закричав він. — Я не витримаю!

Андрійко наказав водієві повернути на Чкалова, однак зауважив хормейстеру:

— Вам все одно доведеться побувати на місці злочину, підтвердити зізнання в деталях. Без слідчого експерименту не обійдемося, бо маємо переконатися, що ви не обмовили себе…

Славов, хитаючи головою, застогнав…

19

Полковник Коваль важко підіймався по лунких металевих сходах міського Управління внутрішніх справ, яке незмінне, скільки пам'ятає, містилося у старезному, дореволюційному, але ще міцному будинку колишніх «присутственных мест». Ці сталені сходи, вичовгані до блиску, амортизуючі під вагою людей, на які ставали багато років підряд і рішучі, впевнені ноги чиновників усіх рангів та урядів, і тремтячі, розгублені — підданих правосуддю, ніби підкреслювали непохитність і силу закону. Скільки разів, сотні, тисячі, ступав по них і Дмитро Іванович Коваль з вірою в душі у справедливість, яка завжди живе в людині, хоч би які найтяжчі обставини складалися навколо.

Полковник піднімався повільно, ще раз пригадуючи деталі давньої справи про убивство реемігранта з Канади Андрія Гущака. Час вносив свої корективи. Обмежені у часі, зникали в небуття окремі люди, цілі покоління. Але ніколи не вмирала справедливість, прагнення її. Раніше чи пізніше, а злочини проти людини все одно розкривалися — якщо не міліцією, то історією, й із пітьми небуття висвічувалися образи жертв і постаті їхніх катів.

Так сталося і з давньою подією — пограбуванням банку Апостолова, з трагедією самого банкіра і його сім'ї, з долею отамана загону анархістів Андрія Гущака…

Багатьох із персонажів цієї трагедії за півстоліття уже не було серед живих — загинув Андрій Гущак, а так само його вбивця юрисконсульт Козуб, помер у психіатричній лікарні колишній банкір Павло Амвросійович Апостолов, померла і його донька Клава, зовсім постарів професор Решетняк, зазнав справедливої кари на шибениці гауптштурмфюрер СС Раух і, нарешті, загинула не своєю смертю колишня співачка з «Едельвейса» Люція Гальчинська, а її вбивця, хормейстер Славов, сидів нині у слідчому ізоляторі і, обливаючись від страху смертельним потом, чекав суду. Але привиди зниклих людей все одно з'являлися серед живих і просили справедливості…

З цими думками полковник Коваль постукав у кабінет Андрійка. Капітана на місці не було, і Дмитро Іванович зайшов до канцелярії.

— Остап Володимирович у начальства, — сказала строга дівчина-секретар.

— «На килимі»? — пожартував Коваль.

Дівчина розуміла чиновницько-бюрократичний жаргон, але жарт незнайомого літнього чоловіка не підхопила і у відповідь тільки підняла брову.

— Давно викликали? — спитав Коваль.

— З півгодини.

— А не нарада?

— Ні.

— Значить, скоро відпустять. Я почекаю. Начальство не любить довго морочитися з одинаком підлеглим, — посміхнувся полковник і, роздягнувшись під строгим поглядом секретарки, сів на стілець.

Генерал, начальник Управління, багато років працював із Дмитром Івановичем. Він тоді був так само, як і Коваль, підполковником, потім полковником, вони навіть дружили. Проте зараз Дмитру Івановичу не хотілося з'являтися йому на очі. Почалися б банальні розпитування про життя-буття пенсіонерське, про Ружену, про доньку Наталку, яка вийшла заміж за кубинця і поїхала з ним, покинувши університет. Довелося б розповідати про те, як вони з Руженою за її запрошенням побували в гостях на Кубі. Там був гарний синій-синій океан, пальми, банани, авокадо і не було тієї доньки Наталки-щучки, яку колись виховував удівець Коваль… Там була відчужена молода жінка, що звалася його дочкою, але відхрестилася від свого минулою і всього, що з ним зв'язано. Наталка тепер стала душевною раною Дмитра Івановича, і він не любив ятрити її перед чужими людьми.

Та ось двері кабінету прочинилися й із них вислизнув розпашілий капітан Андрійко. Він втупив очі у Коваля, немов не впізнав його. За мить відсутній погляд його просвітлів, капітан вигукнув: «Дмитро Іванович! Яким побитом?!» — і радо простягнув руку.

— Чекаю вас, Остапе Володимировичу, — відповів полковник.

Вони пішли до кабінету Андрійка, і Коваль дорогою мовчав, даючи можливість капітану отямитися після розмови з начальством.

У кабінеті Остап Володимирович заспокоївся і відразу почав розповідати Ковалю про поїздку до Сочі, хоч Дмитро Іванович поки що нічого не питав. Закінчуючи, Андрійко сказав:

— Ватяник і молоток Славова ми таки знайшли на міському звалищі. Можете уявити собі, Дмитре Івановичу, яка це задача була! Довелося перерити великі купи мокрої від дощу і снігу гнилизни… Але знайшли!

— Та знаю, знаю, — кивнув Коваль. — І самому доводилось.

— Експертиза підтвердила: кров на ватянику і молотку — Гальчинської… Хоч сліди були слабі, стерті, частково змиті, але почасти збереглися…

Добре, що ватяник потрапив на звалище. Був подертий, і ніхто на нього не зазіхнув. — Капітан задоволено перевів подих. — Он як, Дмитре Івановичу, закінчилася ця діамантова справа, яку ми з вами розпочинали! Невідомі шляхи господні. Ніколи не думав, коли займалися Гущаком і Козубом, що через багато років знову все спливе і закінчиться тільки тепер… Та слава богу. Бо затягли з нею… Тут уже нові підпирають…

Скінчивши свою розповідь, Андрійко запитально поглянув на Коваля. «Що привело полковника до нього? Адже не буде ходити до зайнятих людей знічев'я?! Чи, може, це таке пенсіонерське дозвілля?»

— А справа ця, Остапе Володимировичу, не закінчена, — раптом промовив полковник. — Ні, ні.

— Як так? — щиро здивувався капітан.

— А так. У нас, крім Гальчинської, був іще Апостолов, тобто його скарб. Ми не знайшли його.

— Як це «не знайшли»? Я сам відкрив у платяній шафі сховку з коштовностями. А те, що конфіскували у Славова, було останнім, яке нам пощастило врятувати…

— Далеко не все, — не погодився Коваль. — Згадайте стрази, ту підробку під справжні дорогоцінні речі, яку колись виготовив передбачливий банкір Апостолов, щоб одурити злодіїв, і сховав їх разом із паперами у Лісовій під Києвом. Те, що ви знайшли, не складає і десятої частки скарбу. А де решта?

Капітан незадоволено знизав плечима.

— Хто зна, що із рештою сталося. Пролетіли над країною роки, війна. Десь щось зникло, розвіялося… Та й чи переконані ми остаточно, що у Гальчинської коштовності із скарбу Апостолова?

— Остапе Володимировичу! — з докором промовив Коваль.

— Ну, нехай і так! — уже починав сердитися капітан. — То що ви хочете, Дмитре Івановичу?

— Гадаю, що справа Гальчинської — Апостолова не закінчена.

— Такої справи у нас не було. Була справа убивства Людмили Йосипівна Гальчинської. Ми її розкрутили. Убивця чекає суду. Справу закрито. Нашу оперативно-слідчу групу розформовано… Чого ж ви хочете, Дмитре Івановичу? Щоб іще одна нерозкрита на нашій шиї зависла? Адже ваша мрія, Дмитре Івановичу, про втрачені коштовності Комерційного банку Апостолова — це міф. Немає жодних фактів, жодних підстав для порушення якоїсь справи, тим більше карної. Який прокурор нам таке дозволить? Ви такий досвідчений юрист, і я, ваш вдячний учень, дивуюсь, чого ви добиваєтесь?