Кривавий блиск алмазів

— Вітаю, Людмило Йосипівно, — промовив він, — подаючи руку. — Були на площі? Ви дуже бліда.

— Так. І досі тіпає. Ці видовища не для мене. Я їх достатньо надивилася в окупації.

— Тут є певна різниця, — зауважив майор, однак не втрачаючи доброзичливої посмішки.

— Ах, — манірно зойкнула Люція, — слабке жіноче серце усяка смерть вражає.

— Розумію, розумію, — погодився Єпіфанцев, чекаючи від жінки пояснення її появи у комендатурі.

— Та головне не в цьому, Ігоре Петровичу, а в тому, що я побачила потім, йдучи з площі. Одних повісили, а інші злочинці вільно гуляють по Києву… Я, як радянська людина, прийшла щоб повідомити…

— Гуляють по Києву? — не второпав відразу майор. — Хто гуляє? Німці?

— Та ні, поліцаї. Побачила одного такого, що лютував разом з гестапівцями.

— Ви не помилилися?

— Ні, я його не раз бачила. Це якийсь нібито грузинський князь. Він вірно служив німцям. Я співала в кафе, ви знаєте, з голоду, і він часто приходив туди, хоч кафе було тільки для німців, сидів у поліцейській формі в товаристві одного із тих, кого зараз повісили.

— Прізвище не знаєте?

— Чула. Адамадзе Антон… Я його відразу впізнала, хоч він відпустив велику бороду.

Майор Єпіфанцев повернувся до столу, занотував на папірцеві прізвище поліцая.

— Адреси, звичайно, не знаєте?

Люція знизала плечима.

— Дякуємо вам, Людмило Йосипівно, — проводжаючи жінку до дверей, сказав Єпіфанцев. — Ми його знайдемо, і своє він одержить… У вас іще є якісь справи?

— Ні, ні, Ігоре Петровичу. До побачення…

І, втішена, трохи заспокоєна, Люція вийшла з кабінету.

18

Капітан Андрійко мав рацію, коли передбачав тяжку і марудну роботу в Аерофлоті. З кількома працівниками, виділеними начальством на допомогу оперативно-слідчій групі, він приїхав до агентства і зайшов до кімнати, де аерофлотівці склали книжечки корінців авіаквитків. Під стінами кімнати, мало не до стелі акуратними купками зводилися ці книжечки. Андрійко аж головою труснув, відганяючи це видовище, як мару.

Мила дівчина в синій із золотом аерофлотівській формі зрозуміла капітана і співчутливо посміхнулася.

— Ну, що ж, браття, — звернувся Андрійко до своїх помічників. — Берімося до діла… Будемо сподіватися на успіх… У нашій роботі найголовніше — терпіння. І впертість… Особливої уваги прошу до корінців від двадцятого до двадцять п'ятого, двадцять шостого грудня… Ще раз нагадую прізвище: Славов…

У напруженому пошуку минуло два дні. За ці дні було перегорнуто, як і припускав капітан, десятки тисяч корінців. Прізвища «Славов» на них досі не зустрілося. Лише третього дня уранці, коли переглядали квитки вже за двадцять третє грудня, почувся короткий, радісний вигук:

— Є!

Усі підвели голови. Лейтенант Задорожний помахував книжкою корінців.

— Ось він, цей Славов!

— Коли? — спитав Андрійко, простягаючи руку за документом.

— Двадцять третього. На Сочі, — задоволено відповів лейтенант, — віддаючи книжечку капітанові.

— Ну, слава богу, — полегшено зітхнув той. Здавалося, не пропали їхні пошуки і версія підтверджувалася.

— Поцікавтесь, о котрій годині відбувся цей рейс, — попросив Задорожного капітан.

Андрійко був задоволений успіхом лейтенанта, але йому не сподобався вираз обличчя свого молодшого колеги, коли той вигукнув: «Є!». Це був жорсткий, безжальний оскал переможця, який вполював здобич. Очі лейтенанта хворобливо блищали, на щоках випнулись жовна. І капітанові на думку спав принцип Коваля. «У розшуку і слідстві, — казав полковник, — насамперед збережіть людську моральність і ніколи не забувайте, що ваш противник теж людина, а не дикий звір… Не полюйте на нього, а встановлюйте істину і відновлюйте справедливість». Капітан давно уже помічав, що у частини молодих працівників карного розшуку помітна безпідставна жорстокість і у поглядах, і в діях. Але, розуміючи, що це віяння часу, тільки з прикрістю розводив руками.

На терміновій нараді оперативно-слідчої групи, яка відбулася через годину у прокуратурі, Андрійко доповідав:

— Славов вилетів на Сочі двадцять третього грудня першим рейсом. Рейс відбувся вночі, о четвертій годині… Якщо врахувати свідчення Шумейкової, що її обірвана розмова з Гальчинською сталася підвечір двадцять другого, то події співпадають у часі… Має насторожити нас і такий факт: вигук Гальчинської, який почула по телефону Шумейкової: «О, як давно я тебе не бачила!» Можливо, це були останні слова, вимовлені Гальчинською за життя… У нас є всі підстави зв'язати цей факт з убивством… Й справді, Славов давно поміняв квартиру і виїхав до Севастополя. Природно, що Гальчинська давно його не бачила і її слова підтверджують нашу підозру.

— Упіймати цього Славова і добряче притиснути. Він і признається, — вкинув лейтенант Задорожний.

— У нас немає підстав, — заперечив Андрійко. — І що це за норма: «притиснути?» Як ви це розумієте?

— Як на мене, тут все ясно.

— Остап Володимирович має рацію, — підтримав капітана радник юстиції. — У нас немає поки що прямих доказів злочину Славова. Побічних назбиралося, але потрібні прямі. До речі, — звернувся прямо до лейтенанта Співак, — ці побічні якраз і зібрав особисто Остап Володимирович, виявив давні зв'язки Гальчинської із Славовим, факт обміну квартири тощо… Але, як бачите, він поки що не наполягає на арешті… Нам іще слід з'ясувати причину обміну квартири Славовим на Севастополь, чому і коли прилітав до Києва, чому вилетів з Києва першим, нічним, рейсом двадцять третього, чому на Сочі, а не до себе, в Севастополь, та іще багато що.

— Доведеться брати відрядження, — зауважив капітан. — Вивчити його тамтешні, сочинські, зв'язки, знайомства, спосіб життя… А тоді вже вирішувати.

— Так, — погодився радник юстиції. — Сподіваюсь, місцева міліція, як годиться, допоможе вам.

…Сочі! Місто-мрія, місто сонця і ласкавих хвиль, місто буяння духу, радості. І місто великих грошей, трагедій і криміногенної обстановки. Навіть у січні, в «мертвий» сезон, місто було повне сонця, приймало багато курортників, щоправда, відмінних від літніх мешканців фешенебельних готелів — багатих гостей, господарських діячів, спекулянтів, одягнених за останньою модою, професійних повій і просто випадкових заробітчанок, які, починаючи з весни, зліталися сюди, як метелики на вогонь. Пляжі були порожні, хоч зрідка на них з'являлися поодинокі відчайдухи спортсмени, які стрибали у холодні хвилі, люди товпилися здебільшого на центральній вулиці, на Приморському бульварі.

Капітан Андрійко і лейтенант Задорожний у цивільних куртках прогулювалися серед відпочиваючих, не спускаючи очей з високого чоловіка у синьому імпортному плащі і крислатому капелюсі, що захищав від сонця.

Місцевий карний розшук на підставі окремого доручення, надісланого телеграфом відразу після наради у прокуратурі, до прильоту київських оперативників встановив нагляд за Славовим, який жив в одному з дорогих готелів, поцікавився, з ким він знайомий, чи не здавав якихось коштовностей у скупку. Тепер киянам належало довести справу до завершення.

Славов виділявся серед зимових гостей міста, здебільшого людей літніх, хворих, з нездоровою жовтизною облич, яких не могло підсмажити навіть чорноморське сонце у спеціальних соляріях. Це були пенсіонери, службовці середнього достатку, робітники і колгоспники, яким путівки надавалися здебільшого взимку і які приїздили до Сочі найбільше заради мацестинських ванн.

З того, як прогулювався Славов по Сочі, можна було зрозуміти, що певного плану відпочинку у нього немає, чоловік просто тинявся по центру курортного міста, знічев'я розглядаючись навколо і іноді зупиняючись біля вітрин крамниць.

Капітан Андрійко звернув увагу на те, що, затримавшись на мить біля вітрини ювелірної крамниці, Славов раптом засунув руку у внутрішню кишеню плаща чи піджака, ніби перевіряючи, чи не порожня вона. Потім, заспокоївшись, оглянувся на перехожих і рушив далі. Неподалік крамниці він наблизився до модно одягненої, дуже нафарбованої дівчини, яку тримав під руку явно не по літах, як для неї, поважний чоловік, і щось мовив їм.