Кривавий блиск алмазів

— Ну, що ж, — махнув рукою Раух, — відпускайте їх і скажіть, якщо хтось згадає, премію одержить відразу… А ми тут побудемо до ранку. Як у вас кажуть: «Ранок від вечора розумніший».

…Пізно увечері до хати старости, де зупинилися київські «гості», обережно постукали. Це був молодий поліцай, який стояв на дверях контори під час розмови гауптштурмфюрера і Адамадзе з людьми.

Після короткої запинки, переступаючи з ноги на ногу, він спитав Рауха:

— Пане гауптштурмфюрере, а правда — корова і тисячу рейхсмарок? — Він по-собачому віддано дивився на Рауха, і Адамадзе здалося, що навіть облизнувся, провізши кінчиком язика по пересохлих від хвилювання губах.

— Німецька влада не дурить! — строго зауважив Раух.

— Я знаю, — покірно відповів несподіваний гість. — Тільки чи не можна частину наперед?

— Ти! — гаркнув на нього староста. — Нахаба! Що ти знаєш?!

— А знаю, — уперто повторив молодий поліцай.

— Оплата після, — строго сказав гауптштурмфюрер — Розказуй!

— Я тоді пацаном пас вівці над Чорним яром, що під лісом, — відкашлявшись, почав поліцай, і далі заглядаючи з очі гауптштурмфюрерові. Дивлюсь, їдуть люди, я сховався у кущах і звідти усе бачив. Вони спустилися в яр, викопали яму під березою і щось там сховали… Коли вони поїхали, я пішов на те місце… Хотів відкопати, подивитися, що там таке, але побоявся, думав: ще вернуться ненароком, вирішив, що прийду завтра. А ввечері у селі почалася страшна бійка, стрілянина. Дядьків, які приїжджали з тими копачами, порубали у хатах, де вони пили… У нас їх гуляло кілька чоловік, чека вскочило в хату — і кого застрелили, кого шаблями зарубали, долівка уся була в калюжах крові, я упав під лаву і так налякався, що лише через кілька днів оговтався. Мені потім баба Мотря виливала переполох… Поставила мені баба Мотря холодну сковорідку на стрижену голову, а потім стала лити віск і шептати… А про ту сховку в яру я й думати більше не схотів, думав, нечисте діло там…

— Не розпатякуй, — гримнув староста. — Діло кажи.

— Що казати? Люди, які щось закопали, яму загорнули акуратно, зібрали опале листя, понакидали зверху і пішли…

— Не забув те місце? — спитав Адамадзе.

— Ні. Згодом, коли пас вівці, я тримав їх подалі від Чорного яру, але, коли проганяв повз яр, поглядав униз на ту берізку, під якою яму копали…

— Ну що ж, завтра підемо до яру, — розпорядився гауптштурмфюрер. — Там і розберемося, правду ти кажеш чи брешеш… Якщо збрехав — дивись! — пригрозив він з таким виглядом, що бідолашний поліцай не наважився більше просити аванс. Він знав, що тепер в гестапо йому всі кістки поламають, якщо буде комизитися…

— Знайдіть йому місце у хаті. Хай тут ночує, щоб був під рукою…

— Іще поліцейських візьмете? Чи мені з вами йти? — спитав староста.

— Досить буде його, — кивнув гауптштурмфюрер на молодого поліцая. — Приготуйте йому гостру лопату… Так, так, гостру лопату і ще якийсь чистий мішок…

Молодий поліцай знайшов місце в яру під старою, почорнілою і розтріснутою від старості трухлявою березою, і коли міношукач в руках Адамадзе просигналив про метал у землі, почав обережно копати. Гауптштурмфюрер і колишній князь, відкинувши обережність, нетерпляче підганяли його.

Металевий предмет залягав глибоко. Нарешті десь через півгодини у глибокій ямі лопата заскреготіла по металу. Поліцай став навколішки перед ямою і руками став розгрібати землю. Адамадзе допомагав йому, і за кілька хвилин вони підняли невелику, довгасту, але важку металеву коробку, на якій налипла земля.

Швидкими рухами Адамадзе зчистив ту землю саперною лопаткою і спробував підняти кришку коробки. Вона була замкнена на внутрішні замочки і не піддавалася.

Тоді гауптштурмфюрер забрав у князя цю коробку, поклав її на землю і лезом лопати, просунутим під замочки, зламав їх. Кришка коробки піднялася, і очам відкрилася казкова картина. Навіть у похмурому світлі зимового дня алмази, сапфіри, смарагди блищали, променилися, палахкотіли, грали барвами.

Усі стояли над цією красою як заворожені. Апостолов, про якого забули, раптом упав на землю і став хапатися за коробку. Адамадзе узяв його за комір, підняв, як малу дитину, і відкинув на землю подалі від коробки.

Молодий поліцай, рокривши рота, очманіло дивився на небачене багатство і раптом, озираючись, дико завищав. Він помітив, як гауптштурмфюрер швидким рухом вихопив пістолет.

Грім пострілу у вільному від листя зимовому лісі полетів ген-ген до безкраю. Гайвороння злякано спурхнуло і загалділо над кронами. Поліцай упав на землю, пошкріб в агонії пальцями сніг біля коробки з коштовностями, немов востаннє хотів дотягтися до них, і затих.

Краєм ока Курт Раух помітив, що Адамадзе зняв автомат із плеча і тримав палець на гашетці.

Апостолов схопився на ноги і, петляючи, мов заєць, побіг лісом.

— Стріляй! — наказав Адамадзе гауптштурмфюрер. — Стріляй!

Проте князь не повертав дуло автомата в бік втікача, а мовчки скоса стежив за Раухом. Чи боявся, що, поки буде цілитися в Апостолова, Раух, скориставшись зручною миттю, вистрелить в нього, чи пожалів нещасного банкіра, який так і не став його тестем.

— Нехай собі. Він для нас не шкідливий, — відповів Адамадзе, зірко стежачи за напрямом ствола парабелума гауптштурмфюрера, При найменшому небезпечному поруху він миттю натиснув би гашетку свого автомата.

— Так що? — спитав коротко, не міняючи пози. — Над викопаним скарбом знайдуть ще двох дуелянтів-самогубців?

Раух мовчав.

— Ставимо водночас зброю на запобіжник, не змінюючи пози, — додав Адамадзе владним тоном. Він міг так триматися — в його руках була більш грізна зброя — автомат з повним диском патронів. І це вже був не той тапер з кафе «Едельвейс», з яким колись познайомила з Раухом співачка Люція.

Певно, гауптштурмфюрер зрозумів, що сила на боці князя. Він кивнув, теж не змінюючи пози.

— Рахую до трьох, гер Раух… І не раджу хитрувати. В мене теж є досвід. У вас набутий тільки в підвальних катівнях, та ще й з підручними. У мене — колоніальний… Ну, рахую… раз…

— Два, — сказав Раух.

— Три!..

Адамадзе побачив, що гауптштурмфюрер підіймає великий палень руки до запобіжника повільніше, ніж: годиться.

— Стоп, гер Раух! Повторимо. Рахую знову, але майте на увазі: ще раз затримаєтесь, змушений буду натиснути на гашетку… Не будьте жаднюгою, вам і половини цього добра вистачить — і вам, і дітям вашим, онукам і правнукам, якщо вони у вас будуть колись… Отже, рахую… раз… два… три..

Обоє одночасно поставали зброю на запобіжники, і обоє одночасно полегшено зітхнули.

— Тепер, — запропонував Адамадзе, — витягнемо обойми і висиплемо патрони на землю. Згода? Раух кивнув.

— Ну, знову рахую… раз… два… три..

Коли патрони полетіли вниз, князь узяв автомат на ремінь, гауптштурмфюрер сховав пістолет у кобуру і пробурчав:

— Тепер ми обеззброєні.

— Зате живі, — з посміхом парирував йому Адамадзе. — А знаєте, ви дуже ризикували. Ви стояли до мене під таким кутом, що мені легше було б вас зрешетити, ніж вам стрельнути в мене. Оцініть моє благородство, гер гауптштурмфюрере.

— Хтозна. Думаю, вам і однієї моєї кулі вистачило б, не треба й автоматної черги.

Поки компаньйони торгувалися і тягли жеребки життя і смерті, Павло Амвросійовкч Апостолов зник з очей. Обоє тільки зараз звернули увагу на те, що його ніде не видно.

— Пропаде, — пожалів Адамадзе. — Замерзне в лісі або загине голодною смертю.

Раух на те тільки знизав плечима. Ці слов'яни абсолютно незрозумілі люди. Ну що тепер цьому князю до якогось божевільного?

Гауптштурмфюрер нахилився, закрив пошкоджену кришку коробки і запхав її у мішок. Князь хотів підняти міношукач і лопату.

— Покиньте, — зневажливо зауважив Раух.

— А. що з цим? — спитав Адамадзе, кивнувши на труп поліцая.

— Ворогів рейху ми не ховаємо, — жорстко відмовив гауптштурмфюрер, підіймаючи на плечі мішок із металевою скринькою. — Важкенька, — з приємністю мовив далі, маючи на увазі скриньку.