Кривавий блиск алмазів

А хіба хто-небудь доведе, була в неї Рахілька чи ні?! Ніхто!.. Навіть двірничиха нічого не помітила. Так що Артур нехай не лякає.

При цій думці страх перелився у злість, і Люція ще дужче відштовхнула Гіллера.

У відповідь розпашілий Артур Христофорович, який тягнув Люцію у прибудову за залою, відпустив її і вліпив добрячого ляща.

Раптом у скляні двері загрюкали, на вулиці навпроти кафе стояв автомобіль БМВ, а під дверима — високий офіцер у чорній гестапівській формі з великим павуком на рукаві.

Гіллер, враз забувши про Люцію, кинувся відчиняти. Дівчина, скориставшись цим, й собі шмигонула за перегородку.

Але, певно, несподіваний гість побачив крізь скляні двері сцену, яка щойно розігралася у залі. Жадібно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, він спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойній віддалі, пасучи гостя очима, що тут відбувається.

Гіллер, щоразу вклоняючись, плутаючи німецькі слова з українськими, намагався пояснити.

Німець допив пиво і зазирнув за перегородку. Він побачив заплакану Люцію, яка стояла над великою мискою з немитими чашками і витирала рушником обличчя.

Німець поманив її пальцем: «Ком!»

Ні жива ні мертва, дівчина вийшла у зал і, опустивши голову, стала перед гестапівцем. Ясна річ, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!

Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дівчина йому допомагає і співає у кафе. А кафе «Едельвейс» тільки для німців, і він має дозвіл від коменданта. Якщо гер офіцір схоче відвідувати його, то матиме найкращий окремий столик…

Есесівець не дуже слухав його. Підняв двома пальцями за підборіддя голову Люції.

— Як звати?

— Люська. Люція.

— О, зер гут, Люція! Майн гот, ти дуже мила, — сказав гауптштурмфюрер, відпускаючи її.

Кивнув на господаря: «Кривдить?»

Люція мовчала, не зводила очей з хазяїна: «Скаже чи не скаже?!» Проте Артур Христофорович тільки шанобливо всміхався до несподіваного гостя, і у дівчини відлягло від серця.

Офіцер, хоч і в гестапівській формі, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жіночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому німцеві. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце від приємного відчуття, що ти гарна жінка, яка приваблює мужчин. Гарна жінка завжди жінка, а чоловік — мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого іще невеликого досвіду Люція уже вміла пізнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї… І зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офіцера. Так ніби стояла не перед страшним гестапівцем, а перед звичайним чоловіком.

Німець повернувся і мовчки вийшов на вулицю. Сідаючи у машину, він ще раз глянув на кафе, на порозі якого виструнчився Артур Христофорович.

Підбадьорена Люція повернулася у підсобку домивати посуд. За хвилину з'явився і хазяїн.

— Ну, ти дивись, — промовив примирливо, мовби нічого між ними не сталося. — І нема чого дутися… Я ж тобі як рідний батько, чорт візьми!

Люція тільки зітхнула. «Рідний батько!» Рідний батько не чіпляється до доньки, не тягне у ліжко! Хотілося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись іще прийде її час, тоді й порахується.

3

Після того, як начальнику управління подзвонили з моргу і повідомили, що Гальчинська Людмила Йосипівна померла не своєю смертю, а була убита ударами молотка по голові і що труп передано на судово-медичну експертизу, черговий міськвідділу лейтенант Кучеренко був викликаний «на килим» і попереджений про службову невідповідність.

А ще через годину була створена оперативно-слідча група на чолі з працівником прокуратури — радником юстиції Співаком. До неї увійшли, як годиться, оперативні працівники, зокрема заступник начальника карного розшуку капітан Андрійко та судмедексперт, який вважав, що труп пролежав у хаті від чотирьох до семи днів.

Нелегким було перше засідання групи. Й справді, жодної зачіпки. Десятки протилежних думок, спроби скласти версію, розумування на голому місці. Спробуй вийти на правильний шлях!

Так або приблизно так міркували майже усі учасники наради у кабінеті слідчого Співака, чекаючи фотографа з машиною, який десь затримався. Господар кабінету — гінкий, худорлявий, уже з ледь посрібленими скронями — ступав вперед і назад по вузькій килимовій доріжці, що пролягла від дверей до столу, повз короткий ряд стільців, притиснутих до стіни, намагаючись не зачепити ноги своїх колег. Раз по раз він зиркав на капітана Андрійка і з виразу обличчя колеги розумів, що в того ніяких своїх даних немає, що енергійний Остап Володимирович мучиться такою самою непевністю і сподіватися на його допомогу поки що нічого. Від напруження шрам на щоці у капітана почервонів, і, попри складність ситуації, Співак, ніколи не втрачаючи почуття гумору, подумав, що Андрійко нагадує розгубленого мисливця, котрий не знає, в який бік втік звір і куди за ним кинутися. Єдиною спокійною людиною у кабінеті, яка з байдужим виразом чекала, що скажуть старші товариші, був судмедексперт лікар Чубач. Для нього все було ясно. Гальчинська убита двома ударами молотка по тильній частині черепа, на голові було ще десяток дрібніших ушкоджень. Удари зруйнували не тільки черепну коробку, а й мозкову речовину, що викликало негайну смерть. У висновку експертизи написав: померла від руйнування мозку і крововиливу. Падаючи, важка Гальчинська, яка при зрості сто шістдесят сантиметрів важила за життя близько ста тридцяти кілограмів, зламала променеву кістку правої руки.

— Так з чого почнемо, товариші? — зупинившись і сівши за свій стіл, спитав Співак. — Давайте радитися, поки приїдуть ваші оперативники, — з нотками докору у голосі звернувся до капітана.

Андрійко крутнув головою: «Де та ниточка, чорт візьми! З чого починати?»

— З чого? З огляду місця події, як належить.

— Звичайно. Але й зараз помислити не завадить, — вкинув слідчий.

— Мислимо, мислимо, Петре Яковичу. Аякже.

Їхня робота, особливо напочатку, була такою ж творчою діяльністю, як діяльність митця: належало безпомилково знайти місце, де почати відколювати велетенську кам'яну брилу невідомості, в якій ховається майбутній пам'ятник, озорений поки що тільки проникливим творчим оком скульптора; знайти першу ноту, панівний мотив, що народить пісню і ось-ось забринить у душі композитора; написати перші слова майбутнього роману, відчути зав'язку сюжету, за яким події розгорнуться як у справжньому житті.

Вони помовчали ще кілька секунд, виладнуючи стрій своїх думок. Набутий досвід зрештою уже починав допомагати їм. Як завжди, людська думка шукає у складних випадках асоціацій, намагається знайти аналогію з практики.

— Я думаю, почнемо з племінниць, — сказав Андрійко. — Що ми знаємо про покійну жінку? Небагато. Співала на естраді, грала і співала у Театрі музичної комедії. Не видатна. Отже, заробляла небагато. Проте нам уже відомо, що була грошовитою. Сусіди розповіли, що одягалася гарно, купувала харчі виключно на ринку, запрошувала приватних масажистів. Заміж не виходила, отже, чоловічої підтримки не мала. Ось і загадка. Звідки гроші? Що іще відомо? Спадкоємцями знаємо поки що лише племінниць: теж Гальчинську і Хоменкову. Це відповідь на питання: «кому вигідно».

— Так, Остапе Володимировичу, логічне припущення, — докинув слідчий, — правда, поки що тільки припущення…

— Нехай і так. Все ж версія, Петре Яковичу. З якоїсь треба починати.

— Це правильно, — погодився слідчий. — Починати треба. — Він задумливо потер свій довгий, мовби цікавий, ніс. — А ще які версії можуть бути? Наприклад, сусіди, друзі або просто випадковий зальотник, «гастролер». Не виключено, і наводчики… місцеві. Хто знав, що Гальчинська багата?

Андрійко знизав плечима.

— Можна, звичайно, й чергову версію, як завжди, ті, котрі були раніше судимі… Але це тільки час і сили забиратиме. Ну, ще сусіди, друзі… Але найперше — родичі. Я вже встиг запросити ощадкаси і нотаріальні контори. На ощадній книжці тридцять тисяч. Є й заповіт. У заповіті названа Гальчинська Оксана Павлівна. Проте мені розповіли, що покійна заповіт часто змінювала: то писала на Гальчинську, то на Хоменкову. З яких причин — невідомо. Певно, стара була сварливою, з примхами. Я гадаю, треба починати з обшуку у обох родичок…