Кривавий блиск алмазів

— Пам'ятаю, в кас у двадцятих, коли стояли в Криму на Сиваші, бувало, по груди у гнилій воді, мій приятель підпоручик Самофалов підчепив малярію. Розумієте, болото, комарня… Через кожні два-три дні підпоручика, як на замовлення, трусило, та так, що підлітав до стелі землянки. Ніяке лікування не допомагало, правда, і ліків, хініну або що не було.

І от наш ротний фельдшер якось сказав: «Спробую!.. Тільки помістіть його на ніч в окрему землянку». Жили ми тісно: по п'ять-шість офіцерів в одній. Так і зробили. Серед ночі, коли Самофалов міцно спав, фельдшер вскочив у його землянку і у темноті щосили почав періщити його рушником. Очманілий підпоручик схопився і став кричати, після чого вибіг із землянки. Вранці йому все розповіли. Він трохи не пристрелив фельдшера. Але — диво, пропасниця зникла, як не було.

Фельдшер пояснив: «Лікувати хворобу треба тим самим, що її викликало. У пана підпоручика малярія так міцно засіла тому, що з'явилася тут, на Сиваші, в обстановці страху, який викликають червоні, що стоять навпроти, по той бік протоки. Через те і лікувати її треба було раптовим стресом, або, точніше, шоком. До речі, так мені пояснював і лікар із психічки»

— От, от, — погодився гауптштурмфюрер. — Ви підтверджуєте мою ідею. Хоч я не знаю, де і коли таке трапилося з вашим Апостоловим, але, гадаю, страху він набрався, коли більшовики узяли його за шкірки.

Тим часом усі троє спустилися у довгий коридор, перетятий залізною решіткою, за якою стояв солдат.

Побачивши гауптштурмфюрера, той одчинив дверцята, і вони пішли повз анфіладу глухих залізних дверей. У далекому кінці коридору теж маячив вартовий, який витягся струнко, коли Раух минав його. З-за крайніх залізних дверей долітав чийсь стогін, потім зірвався жіночий крик і підстреленою чайкою забився у тісному підземеллі.

— Партизанен, — сказав гауптштурмфюрер. — Комуністка. Уперта відьма, та мої хлопці знають справу.

Вони повернули у відгалуження коридору, яке раптом відкрилося їхнім очам. Ще кілька десятків кроків, і Раух сказав: «Тир».

Він штовхнув двері, і всі опинилися у довгому приміщенні з низькою стелею, бар'єром і мішенями на далекій стіні, які являли собою начерки людських постатей у формі солдат і офіцерів Червоної Армії.

Раух відвів Апостолова до стіни, сам повернувся до бар'єра і витяг пістолет.

— Зараз пощиплемо йому нерви. Може, й мозок стане на своє місце. — Він прицілився у старого. — Маленький вогняний німб навколо голови, — кинув до Адамадзе. — Як у справжнього апостола.

— Гер Раух, ви можете вбити!

— Я влучаю у підкинуту вгору марку, — пихато відповів гауптштурмфюрер. — Не турбуйся. Тільки полякаємо.

Кілька пострілів, які пролунали серед глухих стін, здалися громами.

Апостолов закричав і упав на бетонну долівку. Адамадзе і Раух підбігли до нього.

— Ах, донерветер! — вигукнув штурмбанфюрер. — Трохи схибив. Рука! — Він знову, як у кабінеті, потер лівою правицю… — Усе через ту партизанську свиню!

Тим часом Адамадзе витяг хусточку і тулив її до вуха старого, з якого юшила кров.

— Гм, кілька міліметрів, — сердито промовив Раух, — такого зі мною ще не було. Підніміть його.

Дідок був важкий. Адамадзе ледве зіп'яв його на ноги.

— Де діаманти, золото, гроші? Де сховав? Кажи! — І Раух виразно помахав перед носом старого парабелумом. На Апостолова це не справило враження, він тихо стогнав, дивився на гауптштурмфюрера жальним поглядом і зацьковано посміхався.

— Золото! — закричав Раух. — Де сховав? Донерветер! Застрелю!.. Адамадзе, перекладіть!

— Гер Раух, — втрутився той, продовжуючи тримати просяклий кров'ю носовичок біля в. уха старого. — На нього, здається, нічого не вплинуло. А я дещо згадав… — Адамадзе таки згадав, що сп'янілий Гущак якось бурмотів, що щастя чекає його у Вербівці. Чи не в цьому ключ, чи не у цій назві розгадка? — Гер Раух, дайте, будь ласка, і ваш носовичок. Цей уже весь у крові. Подумати тільки, вухо має відро крові!

— Пане Апостолов, — звернувся до зніченого старого. — Павле Амвросійовичу, пам'ятаєте Вербівку? Вербівка, так? Вербівка! Ви там залишили гроші. Поїдемо у Вербівку, добре?

— Вербівка, — заплакав Апостолов. — Вербівка, гроші, не бийте мене… Я — Апостол. Тринадцятий. Не бийте мене, я боюсь, мені боляче… — У бурмотінні крізь сльози Адамадзе розібрав слова: — Моя Вербівка, моя!.. Ох-ах-ох-ах! Ти сатана. Сатана!..

— Ні чорта ми від нього не доб'ємося, — махнув рукою Раух. Здавалося, він починав розчаровуватися у планах князя. Адамадзе розумів, що цього ніяк не можна допустити.

— Не думаю, гер гауптштурмфюрере, — заперечив він. — Адже Вербівку Апостолов пам'ятає і слово «гроші» пробивається до його розуму. Гадаю, треба шукати ту Вербівку.

— «Вербівку»! — перекривив Адамадзе гауптштурмфюрер. — Скільки тих Вербівок на цій клятій землі! — Це все одно що тицяти пальцем у небо… Але я дам вам карту, найдетальнішу, дуже точну, складену у нашому генеральному штабі. З лупою у руках вишукайте мені усі ці трикляті Вербівки по всій Харківщині і Полтавщині. Боюсь тільки, що і це нічого не дасть… А де саме у тій Вербівці, в якій точці? На землі за двадцять років не буде жодних слідів. Хіба що усі ліси перекопати навколо усіх Вербівок!.. Та зробимо ще спробу… Доведеться возити з собою цього ідіота… Щоб, може, на місці йому щось прояснилося.

14

Протягом дня капітанові Андрійку і лейтенантові Задорожному вдалося побувати у двох заводських клубах і Палаці харчовиків на Подолі, де співала Людмила Гальчинська, поговорити з людьми, що знали її. Так швидко, за один день, об'їхати всі ці заклади у різних районах міста вони змогли, бо до обіду користувалися службовою машиною. Проте, підсумовуючи робочий день, капітан був явно незадоволений і картав себе. Адже знав, що короткими набігами вони з лейтенантом нічого до ладу не з'ясують, не знайдуть співрозуміння з людьми, яке виникає тільки при неквапливій, довірливій бесіді.

На другий день оперативникам залишилося познайомитися з хористами-залізничниками і, як вирішив капітан, ще раз заглянути у клуби, зупиняючись у кожному з них не на годину-півтори, а, якщо требі буде, присвятити повторній зустрічі ще й третій, і четвертий день — поки не переконаються, що серед друзів і співробітників Людмили Гальчинської й справді немає людини, прізвище або ім'я якої починається з літери «С».

Щоб не дублювати один одного, капітан наказав Задорожному поїхати у клуб радіозаводу, а сам знову гайнув на Поділ до Палацу культури харчовиків.

Вистрибнувши з трамвая разом з юрбою на Контрактовій площі, капітан попрямував до вузької вулички, над якою нависав у три-чотири поверхи заввишки моноліт Палацу культури. Це вогнище мистецтва було не лише пристанищем для самодіяльних колективів, різних гуртків, але й, завдяки своїй просторій залі, справжнім театром у густонаселеному районі. Театральні колективи, і київські, і заїжджі, не раз виступали тут, барвисті афіші фестивалів часто прикрашали його фасад і притягували гостей з усього міста.

Андрійко не відразу підійшов до палацу. Охопивши одним поглядом з протилежного боку старої, типово подільської, низенької вулиці розцяцьковану афішами масивну будову, що громадилася на розі двох вуличок, він прочитав прізвища постановників, диригентів, акторів і все, що звичайно публікується на театральних афішах.

Якийсь час Андрійко, не поспішаючи всередину, топтався перед будинком. Прагнув зрозуміти, чому саме сюди прийшов вдруге, що тягло його, чим викликане невдоволення учорашніми відвідинами палацу

Міркував він про речі зовсім елементарні як для досвідченого детектива, про речі, які, здавалося, за довгу практику всоталися в його кров, в його мозок і автоматично визначали поведінку. Міркував про те, що найчастіше тільки серйозна обставина освітлює цілу подію і визначає напрям розшуку чи слідства. Але іноді цю роль бере на себе якийсь зовсім незначний факт, фактик, дрібниця, на яку спочатку не звертають уваги, бо вкрай мізерною, випадковою вона здається. І тільки згодом, при уважному розгляді, ця дрібниця стає важливою, ключовою і веде до розгадки таємниці. То де ж ця важлива дрібниця в історії вбивства Гальчинської?