Кривавий блиск алмазів

— Ну, зайдеш по дорозі, завжди пригостить.

— Поставить пляшку?

— Еге ж.

— Ну, поставить, вип'єте… До речі, — мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слідчий. — А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй нові рами, поставила вона пляшку чи якісь гроші дала — і квит! Ви щось іще робили для неї, якісь послуги надавали?

— Та ні.

— Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?

Столяр мовчав.

— Чи, може, все-таки за якісь заслуги?

Столяр і далі не піднімав голови, а Співак продовжував його терзати.

— Значить, надумали — зайшли. «Здрастуйте». — «Здрастуйте». А вона зразу ж: «Сідайте, дорогий гість, до столу, ось вам пляшка, ось закуска». Так? Може, ви її родич?

Бородій похитав головою.

— Ну, а що далі? — настирливо питав радник юстиції. — Ну, Василю Вікторовичу…

Почекавши кілька секунд, Співак знову:

— Ви що, випивали, а тоді подіймалися і йшли собі?

Ні, з цього свідка важко щось витягти. Але Співак мав неабияку практику.

— Майте на увазі, громадянине Бородій, ми все знаємо. І питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива і нічого від слідства не приховуєте. Ви зрозуміли, вас допитують у справі вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадіжку яких-небудь табуреток йдеться… Так що нічого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на ній дорогоцінності?

Бородій засовався на стільці, скинув на слідчого злякані очі.

— Бачив.

— Вони вас зацікавили?

— Та ви що, хіба я баба?! Нащо вони мені?!

— Ну, про те «нащо» чи «не нащо» поговоримо далі. А зараз повернемось, — на язиці крутилося Ковалеве «до наших баранів», але досить того, що Андрійко де треба, де не треба встромляє цю приказку, — повернемося до попереднього, — закінчив він фразу. — Які були у вас взаємини з Людмилою Йосипівною? Ви її любили?

— Ще?! — спалахнув обурено столяр. — Любив?! Оцю тлусту бабу?!

Співак не зреагував на обурення допитуваного.

— Я вас попереджував, Василю Вікторовичу, що мене цікавить тільки правда, вся правда.

Столяр знову опустив голову.

— Значить, завітали в гості, випили. А далі? Пішли додому чи в неї-таки засинали п'яним? Набиралися добряче? До зеленого змія? В дошку?

— Бувало, — зрадівши знайомому лексикону в устах слідчого, промовив столяр. — Не так щоб в дошку, але піддавав добре… Я, знаєте, — пожвавився він, — біду маю: як почну — не можу зупинитися. Хоч не вживай зовсім. Як по п'ю, то не п'ю, а візьму одну чарку — вона кличе другу, щоб до пари, а та теж шукає собі товаришку… Та інакше й неможливо було: як гляну тверезими очима на цю купу сала, як подумаю, що потім треба з нею… так, знаєте, навмисне очі заллєш, щоб нічого не бачити… — Столяр якось неприродно здригнувся і зіщулився. — А брильянти її мені до лампочки, — додав він. — Я про них і не думав…

Бородій раптом зрозумів, що проговорився, і замовк. Слідчому навіть здалося, що на його неголених щоках крізь щетину пробився легкий рум'янець. «Оце так!» — здивувався Співак.

— Ну давайте, не соромтесь, — по-дружньому промовив він. — Діло таке, житейське. Не хлопчики… Так би мовити, між нами, чоловіками, кажучи… — підбадьорив столяра.

— Та бувало, чого ховатися… Ну до чого, скажу вам, бридко! Туша свиняча, а не баба. Туша, та й годі, — повторив Бородій, розпалюючись. — Тільки коли очі заллю! Сам собі слово давав: «В останній раз! І гори вона синім полум'ям!..» А потім минає якийсь час, витрачусь, горло пересихає, терплю день, другий, і ніхто не те що на пляшку — на сто грамів не позичить. Ото дзвоню їй і йду. Як кролик до удава. Ще й боюсь, коли б не передумала… Знаю — і випивка буде по саму зав'язку, і закусь добра, а іншим разом ще й у кишеню на похмілля тицьне… Добре, думаю, не обріжеться мені, якщо іще один раз…

Бородій замовк і нижче нахилив голову. Співаку було неприємно дивитися на цю порівняно немолоду людину, — столяру минав сорок другий рік, — яка сиділа перед ним, ховаючі очі. І все ж п'яничка столяр здавався йому чистішим від тих молодиків-масажистів із середньою медичною освітою. Цей хоч очі собі заливав перед тим, як обійняти ту гладку Людмилу Йосипівну, що колись, дуже давно, була стрункою Люцією.

— Ну, що ж, а тепер знову про головне, Василю Вікторовичу, — нагадав Співак. — Поговоримо про діаманти. Ви не здогадуєтесь, де вони могли подітися з хати Гальчинської?

— Та я, боже мій! — заприсягався столяр.

— Ви бачилися із Людмилою Йосипівною десь із двадцять першого по двадцять третє грудня?

— Двадцять першого? Двадцять третього? — перепитав Бородій. — Ні.

— А двадцять другого?

— Теж не бачив.

— Коли ви востаннє були в неї?

— Востаннє? — почухав потилицю, пригадуючи дату, столяр. — Зараз точно скажу. В кінці листопада. Більше не був. У мене під Новий рік роботи під саму зав'язку. План річний горів. Начальство як сидорову козу ганяло. Ні суботи тобі, ні неділі! — Він на мить зупинився, весь вигляд його свідчив про напружену роботу пам'яті. — Ні, брешу! — раптом мало не радісно вигукнув він. — Був я в неї у грудні, на початку, третього числа. Останній вихідний нам дали у старому році.

— Третього грудня? — перепитав Співак. — Ви точно пригадуєте?

— Точно. У неділю.

— І більше не було вихідних аж до Нового року?

— Ні.

— А що ви робили і де були двадцять другого грудня? Мене цікавить весь день, з ранку до вечора. Строго по годинах… Не поспішайте. Спокійно згадайте…

І Бородій почав згадувати, що робив, де був у той четвер двадцять другого грудня. Це була для нього нелегка справа. Він весь час плутався у днях і датах, виправлявся, міняв свідчення і зрештою сказав: «Робіть зі мною що хочете, але у той передноворічний тиждень, і в середу, і в четвер, і в п'ятницю, до пізнього вечора був на роботі, хіба що в обід у гастроном вибігав купити поїсти.

Співак згадав розповідь Шумейкової про те, що уже в новому році вона побачила Бородія на Бессарабському ринку. Вони мало не ніс до носа зіткнулися, проте столяр удав, ніби не упізнав її, а відвернувся і швиденько гайнув собі. Хочеш не хочеш, думалося слідчому, а версія «знайома», яку можна було розробляти стосовно молодих негідників масажистів, якби не їхнє алібі. Доведеться, вирішив він, доручити лейтенантові Задорожному перевірити слова Бородія і уточнити, чи справді столяр має алібі.

Вивчаючи похнюпленого чоловіка, який раз у раз пригладжував долонею свій і так рівненький, прилиплий до спітнілого лоба чуб, радник юстицїї раптом подумав: «А чи не використовувався цей чоловік Гальчинською іще для чогось? Адже для любовних розваг вона мала молодших жеребчиків!» Услід за цією думкою народилася інша, яка, здавалося, ніяк не була пов'язана з попередньою: «Звідки Гальчинська брала гроші? Пенсія у неї мізерна, інших матеріальних джерел немає. Є тільки одне — дорогоцінності, які невідомо як припливли до неї. Багаті коханці у дні молодості? Але такими подарунками, як той перстень, що його не могли оцінити в Києві, навіть міліонери не розкидаються… Дорогоцінності, коштовні прикраси… Але діамантами ситий не будеш, не гризтимеш їх… раніше їх треба обміняти на гроші… Хто ж їх продавав Гальчинській, хто купував?.. Тут цілий клубок нерозгаданого, і, можливо, саме у цьому клубку та ниточка, яку вони з капітаном шукають…

Сама вона навряд чи продавала б, та ще незнайомим людям. Здавала б у скупку? Теж ні. Там вимагають паспорт. Побоялася б, щоб не зацікавились, звідки у неї такі унікальні антикварні коштовності?

Можливо, доручала саме Шумейковій і цей спільний інтерес склеював їхню дружбу, а всі розмови релігійної лікарки про спасіння душі, — то лише камуфляж?

Петро Якович вирішив ще раз допитати Шумейкову і спробувати вивідати це у неї, а також поцікавитися скупкою, яка якраз міститься в районі Бесарабки.

Але якою мірою його міркування можуть стосуватися столяра Бородія?

Він ще раз обвів поглядом Пригніченого підозрюваного, який покірно сидів перед ним, якийсь ніби розчавлений подіями, що каменем впали на його голову, і весь час смикав край рукава свого старого ватяника.