Кривавий блиск алмазів

— Коли ви востаннє бачилися з нею?

— Це було у неділю, вісімнадцятого грудня…

— У вас тоді ніщо не викликало підозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гості?

— Ні… Але гості чи гість у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустріч у суботу. Але розмова не відбулася… Власне, почалася і обірвалася. — Шумейкова потерла долонею лоба, ніби тільки зараз щось втямивши. — Сталося так, — сказала далі чітко і визначено. — Дзвоню. Людмила Йосипівна бере трубку, я говорю, вона слухає, і раптом чую, як дзвонять їй у двері. Людмила Йосипівна каже мені: «Хвилиночку. Почекай» — і, певно, кладе трубку біля телефону. Потім я чую у трубці її радісний скрик: «О, як давно я тебе не бачила!..» Далі слабкий шум розмови — і раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипівна до телефону більше не підійшла. Я довго чекала. Потім лінія обірвалася, очевидно, трубку було покладено на важіль апарата… Я вирішила, що завітав хтось із її коханців і їй уже не до мене.

— І вас не здивувало, що Людмила Йосипівна, не закінчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?

— Ні.

— Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третій, нарешті четвертий день…

— Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.

— Це не викликало у вас тривоги?

— Ні. Я нічого такого не подумала… Вона взагалі була людиною не дуже врівноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це «англійський сплін». Тоді цілий день валялася у ліжку, гризла насіння і не відповідала на дзвінки.

— Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, — попросив Співак.

— Це було у четвер.

— Двадцять другого грудня?

— Так.

— О котрій годині?

— Десь підвечір. Може, близько шостої. У кожному разі, надворі вже по-зимовому стемніло.

— Можливо, її убито саме в цей час, — співчутливо промовив капітан Андрійко.

— Господи прости, — прошепотіла жінка.

На кілька секунд усі замовкли. Урвав мовчанку Співак.

— У мене до вас, Ганно Миколаївно, є таке запитання, — сказав слідчий. — Ось уже минуло три тижні з того часу, як ваша приятелька перестала відповідати на дзвінки і сама не подзвонила. Ви не задумувалися чому? Не поцікавилися?

Жінка нічого не відповіла.

— Ви не заходили до неї на квартиру?

Шумейкова похитала головою.

— Так я вам скажу чому, — продовжив радник юстиції. — Ви знали, що її на світі уже немає!

— Знала, — тяжко зітхнула жінка.

— Чому приховували це з самого початку нашої розмови? Удавали, нібито це для вас новина?

Жінка мовчала.

— А я вам скажу, — жорстко промовив слідчий. — Ви боялися запитання: «Чому не звернулися до нас, не поцікавилися?» Це ж не чужа була для вас людина. Ви, думаю, не маєте жодного відношення до трагедії Гальчинської. Але чомусь побоялися. Чи, може, я помиляюсь? — додав після паузи Співак.

— Ні, ви не помиляєтесь… Для мене самої це була трагічна новина. Але я нічого не побоялася.

— Від кого ви. дізналися?

— Від сусідів.

— Так чому все-таки не прийшли до нас?

— Не хотіла брати гріх на душу — Людмила Йосипівна уже покінчила земні діла і стояла перед богом. Причому тут ви, — Шумейкова обвела поглядом міліцейський кабінет. — Я знала лише про смерть, що вона померла. А те, що її убили, — Шумейкова знову перехрестилася, — це ви мені зараз сказали.

— Мені здається, особливого відгуку ваша діяльність у Гальчинської не мала, — вкинув капітан. — Покійна так і залишилася грішницею.

— Все в руках божих, — у відповідь на нетактовність капітана зауважила Шумейкова. — І не нам судити її.

Це було сказано так, наче жінка замість вимовленого слова «нам» мала на думці — «вам».

— Гаразд, перейдемо до іншого. — Співак узяв на столі капітана верхній із блокнотів Гальчинської — подивився на його дату. — Вам знайомі такі записники?

— Ні.

— Їх вела Людмила Йосипівна. Тут є неясності, і, можливо, ви зможете допомогти дещо розшифрувати… — Він погортав блокнот. — Ну, наприклад, хто ще був з ініціалом «С»? Це ім'я чи прізвище? Хто у неї був «С»?

— І ніяких цифр, тільки дати. Остання позначка п'ятого вересня, — докинув капітан.

— Вперше чую про якогось «С». — Шумейкова задумалася шепочучи: «С», «С»… — Ні, — і повторила, — не чула такого.

— Деякі записи ми уже розшифрували. Масажистів, наприклад, іще декого. А от «С» і тут ще один такий самий таємничий ініціал «Б» зустрічаються частенько. Поряд тільки цифра 10 у цього «Б».

— О, про «Б» я здогадуюсь, — гірко посміхнулася Ганна Миколаївна. — Це найдешевший її коханець.

Посмішка Шумейкової багато що підказала спостережливому раднику юстиції. Певно, він не помилявся у своїх міркуваннях про характер дружби двох самотніх жінок. Лікар, людина з вищою освітою, Шумейкова ніколи не забувала про багатства Гальчинської, звичайної співачки, про всі ці персні, діаманти, хоч і сама не зізнавалася собі в цьому. Він звернув увагу, що пальці Ганни Миколаївни прикрашали лише тоненький золотий перстеньок з червоним камінцем і обручка, перенесена з правої руки на ліву, певно, після смерті чоловіка. Це його дивувало: адже з усіх медичних фахів найбільш прибутковими були професії дантистів-техніків та гінекологів. Очевидно, Шумейкова належала до тієї рідкісної різновидності гінекологів, які не ведуть приватної практики, з тих чи інших причин не роблять підпільних абортів тощо.

— Теж коханець?! — не витримав капітан.

— Ну, якщо я не помиляюсь, йдеться про Бородія. Цього довелося знати. Людмила Йосипівна прислала його вставити мені новий замок у дверях. Це — столяр з рембуду, алкоголік. Цього вона запрошувала найчастіше і напувала горілкою… Йому вистачало однієї пляшки «Московської», «Російської» або будь-якої, і після цього він, очевидно, ставав ручним. Тому — десять, вартість пляшки, — Шумейкова не стрималася і знову гірко посміхнулася.

— Рембуд Шевченківського району?

— Напевне.

— Що іще ви могли б додати у цій справі? — питав Андрійко, закінчуючи писати протокол.

Шумейкова узялася за берет, розуміючи, що допит закінчився і її зараз відпустять.

— Більше нічого.

— Ну ось, прочитайте і підпишіть, — підсунув жінці капітан заповнені аркушики. — Ось тут.

Жінка відклала берет, узяла з рук капітана ручку і розписалася не читаючи.

— Гаразд, — підсумував Андрійко. — Ми вам дуже вдячні за допомогу.

— Якщо пригадаєте що-небудь цікаве, може, все ж згадаєте, хто цей «С»… Подзвоніть сюди. Це важливо, — вкинув Співак.

— У будь-який час, — сказав капітан. — Ось вам телефон, — і він простягнув жінці папірець.

Коли за жінкою зачинилися двері, Співак задумливо промовив:

— Думаю, Остапе Володимировичу, Шумейкова нам багато допомогла… Тепер ми можемо уточнити алібі підозрюваних. Цей останній телефонний дзвінок і є, певно, рискою між життям і смертю Гальчинської…

— Так, Петре Яковичу, — підтримав його капітан. — І визначено годину, що дуже важливо.

— Значить, допоможемо нашому Чубачу встановити час смерті Гальчинської. Експертиза їхня, — посміхнувся Співак, — не змогла цього зробити, так ми їм допоможемо.

— Петре Яковичу, а чи можна довіряти Шумейковій у всьому? — зауважив капітан — Зокрема, щодо дати її останнього дзвінка. Вона поводиться дещо підозріло як на меле. Намагалася приховати, наприклад, що й до нашої розмови знала про смерть чи й убивство приятельки… Якщо введе нас в оману, це потягне за собою фальшиві алібі.

— Як радять древні, сумнівайся у всьому. Будемо сумніватися, Остапе Володимировичу, але у нас нічого іншого немає… Моя інтуїція підказує, що Шумейкоза сказала правду. Яка їй вигода обдурювати кас із цією датою? І потім, здається, вона істинно побожна і справді сподівалася навернути Гальчинську на шлях праведний. Можливо, тут таки зіграло свою роль і багатство Людмили Йосипівни. Шумейкова прагнула привернути жінку до бога, щоб цінності не потрапили до якихось гріховодників, а на благо церкви і віруючих.