Королеви не мають ніг

Він знав, що виграв, через те дозволив собі говорити просто, по—військовому.

— Наступний, — сказав він.

— Блазіо Бероальдо.

— Наступний.

— Джорджо Перуцці. У мене меч і мушкет.

— Наступний.

— Джованні Паніні.

Імен більшало, їх було вже двадцять, потім стало тридцять, сорок, п’ятдесят, сімдесят, і Петр з тривогою підраховував, скільки ж це їм коштуватиме, як раптом помітив, що до веранди, накульгуючи, наблизився літній добродій, очевидно, хворий на подагру, охайно вбраний, з окулярами на носі і з якимсь папером у руці; супроводжували його п’ятеро озброєних людей у мундирах, з гербом міста Перуджі на грудях — птахом грифоном, обвитим гірляндою квітів. На майдані на цей час усе вже вляглося, з вікон палацу пріора, з яких іще недавно стріляли, визирали, зручно спершись на підвіконня, спокійні люди, про яких ніхто ніколи не сказав би, що вони вміють тримати в руках зброю; селянин у повстяній блузі нарешті відважився покинути фонтан і незграбними мокрими ногами, замотаними в ганчір’я, переступив через огорожу, а двоє з елегантних синьйорів перед храмом запалили люльки; запанувала глибока тиша, яку порушувала хіба що хода кульгавого добродія та його охоронців. Юрба раптом принишкла і байдуже розступилася перед ними, утворюючи широкий прохід, причому ті, хто стояв скраю, поверталися боком, і Петр виразно побачив на обличчях у всіх вираз безпорадної люті і ненависті.

Кульгавий неквапливо наблизився до веранди й шепелявим голосом звернувся до Петра та капітана д’Обере:

— Синьйори, хоч би хто ви були й хоч би звідки приїхали, владою подести високославного міста Перуджі закликаю вас припинити свою незаконну, що суперечить добрим звичаям, діяльність. — Виголошуючи цю тираду, він безперервно заглядав у свій папір, немовби хотів упевнитись, що говорить правильно, згідно з буквою закону. — По—перше, в республіці і в місті Перуджі суворо заборонено займатись будь—яким вербуванням і виводити таким чином наших громадян за межі держави, нотабене — для досягнення авантурних, підозрілих, ба навіть сумнівних цілей.

Позад нього загуло кілька невдоволених голосів, а біля фонтана хтось навіть свиснув, але все враз стихло, тільки—но подеста обернувся, шукаючи очима порушника тиші.

— Тихо, вам, шибеники, нема чого бурчати й свистіти, у мене тут точно записано, хто бився і хто що скоїв, але про це ми ще поговоримо в слушний час. — Він знову обернувся до веранди й забубонів далі, не перестаючи зазирати у свій папір. — Це по—перше, синьйори. Ваш вербувальний список правом, даним мені моєю посадою, я конфіскую, і ті, хто завербувався, поплатяться за це. А тепер по—друге. Один із вас буцімто видає себе за герцога Страмби. Це правда?

— Ні, — озвався Петр. — Я не видаю себе за герцога Страмби, я є ним насправді.

Подеста похмуро глянув на нього поверх своїх окулярів.

— Так, так, ви зволите бути герцогом Страмби, це справді цікаво. І коли ж ви ним стали?

— Тиждень тому, — відповів Петр.

Юрба вибухнула реготом, але подеста, позбавлений почуття гумору, навіть не всміхнувся.

— Тихо, а ви, синьйоре, будете відповідати за легковажне ставлення до офіційних законів, — сказав він.

— Ох, так багато відповідальності! — здивувався Петр. — І все ж таки це робить мені честь, що я можу бути першим серед усіх тих, хто має відповідати перед вашим подестівством. Прошу вас зазирнути в цей документ.

І, вклонившись, він простяг подесті папську буллу.

Літній добродій обережно й недовірливо взяв грамоту і грунтовно оглянув печатку, причеплену до неї, перше ніж розгорнув її й заходився читати. Обличчя його при цьому лишалося незворушним; і все ж таки Петрові й капітанові здалося, ніби він трохи зіщулився.

— Ну, якщо ця булла справдешня, — мовив він, дочитавши до кінця, — то це ще один із тих випадків, коли святого отця зрадило перо.

— Боюся, що папа звелить притягти вас до відповідальності за ці слова, — сказав Петр з властивою йому усмішкою недосвідченої молодості, радісно відзначаючи, що в людях, які ще хвилину тому мовчали, знову почало пробуджуватися життя; шепіт, посвистування, покашлювання зливались у суцільний, схожий на дзижчання комах гул, і було очевидно, що небагато треба для того, аби знову вдарила буря, бо для збуджених, загублених у юрбі людей ніщо не страшне.

— Я відповім з великою охотою, — відгукнувся подеста, — бо знаю святого отця й певен, що про цю грамоту, якщо вона взагалі вийшла з його канцелярії, він волів би вже забути. — Він повернув Петрові буллу й провадив далі: — Сховайте її собі на пам’ять, юначе, і візьміть у рамці; я гадаю, що більшої користі, ніж оздоблювати вашу кімнату, від неї не буде. Та мова зараз не про це. Папа має право надавати титул, кому хоче і як хоче, але я теж маю право наполягати на своєму, а крім того, мій обов’язок — дбати про виконання чинних законів. Ваша присутність у цьому місті небажана, і я закликаю вас негайно покинути його межі, передавши перед цим мені свій вербувальний список, який я вже раніше оголосив конфіскованим.

Петр скрутив дудочкою список завербованих перуджанців і відповів чітко й виразно, так, щоб усі чули і всі його зрозуміли:

— Я володар Страмби, а не Перуджі, я тут чужинець, ба навіть гірше — чужинець небажаний, як ваше подестів—ство зволило висловитись, через те мені не залишається нічого іншого, тільки підкоритись вашому рішенню й, не зволікаючи, разом зі своїм другом, забратися з цього міста, не дочекавшись своїх trecciolli і budelluci в sangue, які я недавно замовив у цього гостинного господаря. — Він обернувся до хазяїна заїзду, який за плечима в нього вже розводив у каміні вогонь. — Звеліть негайно приготувати наших коней, і ось вам винагорода за пляшку вина, яку нам не було дозволено допити. — Він кинув йому золотого й провадив далі: — Що ж до бажання вашого подестівства…

— Я забороняю вам надалі так безглуздо мене називати, — спаленів подеста.

— Перепрошую за цей новотвір, я помилився, гадаючи, що він полестить вашому слухові, — сказав Петр. — Так от, щодо вашого бажання одержати вербувальний список, то нагадую вам, що я, як герцог Страмби, маю свої обов’язки стосовно людей, які виявили бажання проливати за мене кров і докласти зусиль для того, аби хоробрими воєнними діями виконати волю Його святості, намісника Божого на цій землі. Ні, такого, Бог дасть, не буде, — герцог Страмби не зрадить своє військо.

Петр швидко ввійшов до кімнати, запалив у каміні скручений дудочкою список, а тоді підняв його, охоплений полум’ям, над головою і почав розмахувати ним, вітаючи людей, котрі вибухнули криком, оплесками й вигуками «слава»; і поки подеста, стиснений хвилями юрби, що ринула до веранди, старечим голосом безпорадно щось вигукував, Петр і каштан д’Обере спокійнісінько вийшли у двір, сіли на коней і безперешкодно виїхали через північну браму Перуджі.

Капітан д’Обере був сердитий і злісно докоряв Петрові за те, що той не зміг краще використати ситуацію, яка, мовляв, складалася так, що найкращі мужі Перуджі ладні були начхати на подесту і вирушити слідом за Петром і за ним, капітаном; чи усвідомив він, що подеста в Перуджі тішиться такою ж симпатією, якою свого часу тішився у Страмбі покійний capitano di giustizia? І якщо Петр того разу зумів уколошкати capitano, то чому тепер він не розправився з подестою, а головне, чому в найслушнішу хвилину взяв ноги на плечі й ушився?

— Не знаю, — зітхнув Петр. — Тепер я вже нікого не викликав би на дуель за твердження, буцім королеви не мають ніг, й, очевидячки, capitano di giustizia теж не застрелив би. Від усього цього мене починає нудити.

— Якщо людина вирушила в звитяжний похід, то вона не має права на такі почуття, — зауважив капітан.

— Чому ж ви не перехопили ініціативу в свої руки? — запитав Петр.

— Я не улюбленець долі, як дехто, mon chou, і до того ж ваш підданий, як ви любите це мені нагадувати. Але тепер я вже не знаю, що нам робити далі. Перуджа й справді прекрасне й войовниче місто, і якщо нам тут не поталанило, то де ж тепер нам шукати вояків?