Страница 86 из 104
Петр і капітан д’Обере проїхали по цій арені безумства, спокійно й байдуже прямуючи до заїзду «Беневенто», де Петр кілька днів тому лікував своє підбите око. Господар упізнав їх, радісно привітав і запропонував кімнату, в якій вони ночували минулого разу, але капітан д’Обере відмовився від неї.
— Ні, цього разу нам потрібна кімната з верандою на першому поверсі, — сказав він. — А також пристойний дзвінок.
Господар подумав, що капітан—чужинець обмовився.
— Дзвінок? — перепитав він. — Синьйорові справді потрібен дзвінок, una campanella? Може, ви мали на увазі щось їстівне, скажімо, una costoletta, биту котлету?
— Ні, я сказав дзвінок. Мені справді потрібен дзвінок, — невдоволено відповів капітан д’Обере, бо він не любив, коли хтось недооцінював його знання італійської мови. — І до того ж масивний, важкий, щоб дзвонив як слід, а не просто дзенькав і деренчав. А щодо їжі, то постарайтесь довести, що ваш брат біля міської брами не обдурив нас, запевняючи, що ви вмієте готувати неперевершені trecciole і budelluci а sangue. А пляшку к’янті принесіть зараз же. І, крім того, мені потрібні знадоби до писання та папір.
— Капітане, ви поводитесь так, наче я — не ваш командир і повелитель, — докорив йому Петр, коли вони всілися в кімнаті на першому поверсі біля відчинених дверей на веранду, щоб, як у театрі, спостерігати за кривавою сценою на майдані. — Ви хоч би пояснили мені, навіщо вам веранда, дзвінок і знадоби до писання.
— Pardo
Тим часом господар заїзду Маркантоніо приніс вино й масивний дзвінок, який чіпляють на шию коровам.
— Їство подати синьйорам зараз? — запитав він.
— Ні, аж надвечір, — відповів капітан д’Обере й хилитнув дзвінком, пробуючи його. — Ça va,[142] — сказав він поблажливо, налив собі вина, жадібно напився, а тоді підійшов до поруччя веранди й почав щосили дзвонити.
— Громадяни, друзі, перуджанський люде! — закричав він дужим голосом, але куля, — очевидно, сліпа, бо капітан не був ні raspante, ні beccecherino, отже, в нього не було ніякої потреби стріляти, — прошила наголовок його капелюха і вп’ялася ззаду в одвірок.
— Merde, — вилаявся капітан і повернувся до свого вина. — Перус — місто надто дике навіть на мій смак, тут можна легко позбутися голови. Гопля!
Цей вигук стосувався до згаданої вже сцени у вікні оборонної вежі, де один із двох учасників бійки щойно зазнав поразки й, скинутий униз, безпорадно падав, аж поки щез за дахами.
— За віщо, цікаво, він наложив головою? За те, що був raspante, чи за те, що був beccecherino? — запитав засмучений Петр.
— Я вам це поясню, mon ami, — сказав капітан. — Він наложив головою за те, що не вмів битись, або просто тому, що його супротивник був кращий забіяка, ніж він. C’est la vie.[143] Але мені здається, що там уже все влягається. — Він підвівся і, щосили потрясши дзвінком, знову почав: — Громадяни, друзі, перуджанський люде…
Його спостереження, що все уже влягається, відповідало істині, бо головне поле бою перед палацом пріора спорожніло, напасники, які силкувалися вибити браму, кинули колоду і, пустившись навтьоки, зникли в боковій вулиці; звитяжні beccecherini, наприндившись від гордості, демонстративно витирали піт і кров, не знаючи, що їм робити далі; селянин у повстяній блузі, який намагався втопити свого супротивника в фонтані, відмовився від цього наміру, випростався й стояв непорушно по коліна в воді, розчепіривши руки, як це роблять силачі після тяжкої праці. Його супротивник, пирхаючи, виринув з води й застиг поруч нього, здивований, очевидячки, не розуміючи, що з ним діється, а синьйори з мереживними комірами, які елегантно фехтували на сходах храму, тепер відпочивали. Що ж до капітана д’Обере, то він хилитав дзвінок і промовляв:
— Припиніть братовбивство й приєднуйтесь до нас! Вас чекають гроші, слава й подяка за добре діло! Святий отець винагородить кожного учасника нашого походу відпущенням трьох смертних гріхів! Ми прямуємо на Страмбу, так, ви не помилились, на Страмбу, до якої звідси зовсім недалеко, отож цей похід — навіть не похід, а приємна весела прогулянка, і наша мета — діло святе й богоугодне, а саме: вигнати й розбити мерзенного узурпатора, котрий захопив Страмбу, Джованні Гамбаріні, котрого святий отець прокляв за те, що в своїй підлості він видає себе то за raspante, то за beccecherino! А хто поведе вас до легкої і безсумнівної перемоги? Я, славний на весь світ воєначальник і кондотьєр, капітан д’Обере, разом зі своїм синьйором і найвищим повелителем…
І капітан д’Обере широким жестом показав на Петра, який, приєднавшись до його гри, сперся поряд на бильця веранди, як це робив покійний герцог Танкред, гордий і бундючний, немовби позував портретистові, значуще стискаючи в правій руці папську буллу.
— …єдиним законним, справжнім господарем і правителем Страмби, герцогом П’єтро Кукан да Кукан!
І капітан д’Обере, сяючи від захвату, хилитав і бряжчав дзвінком. Промова його мала успіх, бо перед заїздом почала збиратися юрба цікавих.
— Єдина умова для вступу до нашого війська, — вів далі капітан, — це хоробре серце, здорові руки й ноги і добра зброя. Скористайтеся цією нагодою, яка випадає тільки раз у сто років, благословіть хвилину, коли ми завітали до вашого міста, до достославної Перуджі! Доведіть, що ваше прислів’я: «Perusini superbi, boni soldati» — справедливе!
— A скільки ви нам заплатите? — спитав вродливий чорнявий підліток, який стояв у першому ряду юрби, спираючись на списа, якого явно носив недарма, бо спис був вимащений кров’ю.
— Пішим списоносцям десять цехінів на руки, кінним — двадцять, пішим мушкетерам — двадцять на руки, кінним — тридцять, а тому, хто має меча і вміє ним орудувати, три цехіни на додаток, за кожен годящий пістоль — два цехіни на руки, платня всім без винятку півцехіна в день плюс харчі й фураж! — оголосив капітан д’Обере.
— Капітане, ви збожеволіли! — прошепотів переляканий Петр.
— Дешевше не вийде, — відповів каштан.
— А кому ви віддаєте перевагу — raspanti чи beccecherini? — питав далі вродливий підліток з закривавленим списом.
Це було делікатне запитання, одначе капітан д’Обере легко дав собі з ним ради.
— Я запрошую raspanti, щоб вони покарали графа Гамбаріні за те, що він підступно видає себе за одного з них; водночас beccecherini зроблять добру справу, якщо намнуть йому вуха за те, що він так само незаконно примазується до їхнього табору.
— Я згоден! — сказав хлопець.
— Ім’я? — запитав капітан.
— Алессандро Барберіні. Я з конем.
— Алессандро Барберіні, — повторив капітан і, поклавши папір на поруччя веранди, подав юнакові гусяче перо, вмокнувши у чорнило. — Підпишіться отут.
— Я не вмію писати, — сказав юнак, оголивши гарні зуби.
— Не страшно, я підпишу за вас, а ви поставите поруч три хрестики, — сказав капітан.
— А гроші? — запитав юнак, поставивши біля свого імені ляпку й три незграбно перекреслені риски.
— Кожен отримає їх завтра на світанку, перед початком походу, — відповів капітан. — Бо якщо я вам, негідники, виплачу їх зараз, ви щезнете й завтра сюди не прийде жодна душа.
139
Даруйте мені (фр.)
140
Це ясно (фр.)
141
Це класика (фр.)
142
Годиться (фр.)
143
Таке життя (фр.)