Поправка на Ікс

Капітан щільно причинив двері каюти. Недбало сунув пробірку в штатив. Прислухався. Тихо гула охолоджувальна система реактора. Працювали двигуни, прискорюючи політ “Полюса”.

…Через десять хвилин капітан зійшов униз, до кают-компанії… П’ятеро підвелися, вітаючи його. Всі вони були в формі астронавтів, яку надівали вряди-годи, в урочистих випадках, і капітан зрозумів: пояснювати становище нікому не треба.

— Так, — промовив він. — Здається, тільки я не догадався надіти мундир…

Ніхто не усміхнувся.

— Сідайте, — сказав капітан. — Військова рада… Так… Ну добре. Нехай, як належить, першим почне молодший. Ви, Оленко. Що нам робити, як ви гадаєте? — Він обернувся до дівчини.

Та відповіла дуже серйозно:

— Я лікар, Олексію Павловичу. А питання передусім технічне. Дозвольте, я висловлю свою думку пізніше.

Капітан кивнув:

— Будь ласка. Ви найрозумніша серед нас, Оленко. І, як кожна жінка, найхитріша. Б’юсь об заклад, що думка у вас є. Вже є.

Дівчина не відповіла.

— Отже, — вів далі капітан, — Оленка говоритиме потім. Тоді ти, Сергію.

Астрофізик розвів руками.

— До моєї спеціальності це також не стосується. Твердої думки в мене нема. Але я здаю, що пального вистачить на політ до Зорі Барнарда. Чого ж повертатися з половини дороги?

— Чого? — перепитав капітан. — Та тому, що повернутися звідти ми вже не зможемо. З половини дороги можемо, а звідти — ні.

— Згоден, — замислено сказав астрофізик. — А втім, хіба ми не можемо повернутися звідти? Самі ми, звичайно, не повернемося. Але ж по нас прилетять. Побачать, що ми не повертаємося, і прилетять. Астронавтика розвивається.

— Розвивається, — усміхнувся капітан. — 3 часом… Отже, летіти вперед? Я правильно зрозумів? Добре. Тепер ти, Георгію. Твоєї спеціальності це стосується?

Штурман схопився, відштовхнув крісло.

— Сядь, — сказав капітан. — Сядь І говори спокійно. Не скакай.

— Ні в якому разі не повертатися! — Штурман майже кричав. — Тільки вперед! Через неможливе — вперед! Ні, справді, подумайте, як можна повернутися? Знали ж ми, що експедиція буде важкою? Знали! І ось перша трудність — і ми готові відступити… Ні, ні, тільки вперед!

— Та-ак, — протяг капітан. — Через неможливе — вперед. Красиво… Ну, а що думають інженери? Ви, Ніно Володимирівно? Ти, Миколо…

Інженер поглянув на дружину. Та кивнула, І він почав говорити. Говорив спокійно, наче міркуючи вголос:

— Наш політ до Зорі Барнарда — дослідницька експедиція. Якщо ми, шестеро, дізнаємося про щось нове, зробимо якісь відкриття, це ще не все. Відкрите нами лише тоді буде чогось варте, коли стане відомим людям, людству. Якщо ж ми долетимо до Зорі Барнарда і не матимемо можливості повернутися, яка користь від наших відкриттів? Сергій казав, що по нас кінець кінцем прилетять. Вірю. Але ті, що прилетять, і без нас зроблять ці відкриття. В чому ж полягатиме наша заслуга? Що дасть людям наша експедиція?.. По суті, ми наробимо тільки шкоди. Так, шкоди. На Землі чекатимуть повернення нашої експедиції. Чекатимуть цілком марно. Якщо повернемось зараз — втрати часу можна звести до мінімуму. Вилетить нова експедиція. Власне, ми ж і вилетимо. Нехай ми втратимо кілька років, зате зібраний нами матеріал буде доставлений на Землю. А зараз ми позбавлені цієї можливості… Летіти? Навіщо? Ні, ми — Ніна і я — проти. Треба повертатися. Негайно.

Настала тривала мовчанка. Потім Олена спитала:

— А яка ваша думка, капітане? Капітан сумно посміхнувся:

— Думаю, наші інженери праві. Красиві слова — є тільки слова. А здоровий глузд, логіка, розрахунок — на боці інженерів. Ми летимо, щоб зробити відкриття. І якщо ці відкриття не будуть передані на Землю, гріш їм ціна. Микола правий, тисячу разів правий…

Зарубін підвівся, важко пройшовся по каюті. Ходити було незручно: потрійне перевантаження, викликане прискоренням ракети, сковувало рухи.

— Варіант з чеканням допомоги відпадає, — вів далі капітан. — Лишаються дві можливості. Перша — повернутися на Землю. Друга — летіти до Зорі Барнарда… І все ж таки повернутися звідти на Землю. Повернутися, незважаючи на втрату пального.

— Як? — спитав інженер.

Зарубін підійшов до крісла, сів, відповів не зразу.

— Не знаю як. Але в нас є час. До Зорі Барнарда ще одинадцять місяців польоту. Якщо ви скажете повертатися зараз, ми повернемось. Але якщо ви вірите, що за одинадцять місяців пощастить щось придумати, винайти, тоді… тоді через неможливе — вперед!.. Отак, друзі. Що ж ви скажете? Ось ви, Оленко. Дівчина лукаво прищулилася.

— Як кожен чоловік, ви дуже хитрий. Б’юсь об заклад, що ви вже дещо придумали.

Капітан засміявся:

— Програєте! Нічого не придумав. Але попереду ще одинадцять місяців. За цей час можна щось придумати.

— Ми віримо, — сказав інженер. — Твердо віримо. — Він помовчав. — Хоча, правду кажучи, я не уявляю, як пощастить викрутитися. На “Полюсі” лишиться вісімнадцять процентів пального… Вісімнадцять замість п’ятдесяти… Але раз ви сказали — все. Прямуємо до Зорі Барнарда. Як каже Георгій, через неможливе — вперед.

Тихо поскрипують двері. Вітер перегортає сторінки, ганяє по кімнаті, сповнюючи її вологим запахом. Дивна річ — запах. У ракетах його нема. Кондиціонери очищають повітря, підтримують потрібну вологість, температуру. Але кондиціоноване повітря позбавлене смаку, немов дистильована вода. Не раз випробовувалися генератори штучних запахів; поки що з цього нічого не вийшло. Аромат звичайного — земного — повітря надто складний, відтворити його не так легко. Ось зараз… Я відчуваю і запах моря, і запах сирого осіннього листя, і ледве вловимий запах духів, і час від часу, коли вітер посилюється, запах землі. І ще — слабкий запах фарби.

Вітер перегортає сторінки… На що розраховував капітан? Адже саме йому доведеться “щось придумувати”. По суті, він єдиний на кораблі досвідчений астронавт.

Зарубін може, звичайно, розраховувати на допомогу екіпажу — штурмана, інженерів, астрофізика, лікаря.

Але це потім. Спочатку треба “щось придумати”. Така вже спеціальність командира корабля.

Я лікар, але я літала і знаю, що чудес не буває. Коли “Полюс” долетить до Зорі Барнарда, на ракеті лишиться тільки вісімнадцять процентів пального. Вісімнадцять замість п’ятдесяти…

Чудес не буває. Але якби капітан спитав мене, чи я вірю, що він знайде вихід, я відповіла б: “Так”. Відповіла б одразу ж, не вагаючись: “Так, так, так!” У чудеса я не вірю, але твердо вірю в людей.

Вранці я попросила завідуючого показати мені картини Зарубіна.

— Треба піти нагору, — сказав він. — Тільки… Скажіть, ви прочитали все?

Він вислухав мою відповідь, кивнув.

— Розумію. Я так і думав. Так, капітан узяв на себе велику відповідальність… Ви б йому повірили?

— Так.

— Я теж.

Він довго мовчав, покусуючи губи. Потім підвівся, поправив окуляри.

— Що ж, ходімо.

Завідуючий накульгував. Ми поволі йшли коридорами архіву.

— Ви ще прочитаєте про це, — говорив завідуючий. — Якщо не помиляюся, другий том, сторінка сота і далі. Зарубін хотів розгадати таємниці італійських майстрів епохи Відродження. З вісімнадцятого століття починається занепад у живопису олійними фарбами — я маю на увазі техніку. Багато що вважалося безповоротно втраченим. Художники не вміли створювати фарби яскраві й разом з тим довговічні. Чим яскравіші були тони, тим швидше темніли картини. Особливо це стосувалося синіх і голубих барв. Ну, а Зарубін… Але ви побачите.

Картини Зарубіна висіли у вузенькій сонячній галереї. Перше, що впало мені в очі, — кожна картина була намальована лише в одному кольорі — червоному, синьому, зеленому…

— Це етюди, — сказав завідуючий. — Проба техніки, не більше. Ось “Етюд у синіх тонах”.

У голубому небі поряд летіли дві тендітні людські фігурки з пристебнутими крилами — чоловік і жінка. Все було намальовано синім, але мені ніколи не доводилося бачити такої багатої різноманітності відтінків. Небо здавалося нічним, синяво-чорним біля лівого нижнього краю картини і прозорим, наповненим гарячим полуденним повітрям — у протилежному кутку. Люди, крила переливалися відтінками голубого, синього, фіолетового кольорів. Подекуди барви були пружні, яскраві, блискучі, місцями — м’які, приглушені, прозорі. Поряд з цим етюдом картина “Голубі танцюристки” Дега здавалася б тьмяною, збідненою барвами.