Страница 17 из 24
Минуло три дні, й на побережжі почалися затяжні дощі.
Відпочиваючі були невдоволені, але служба погоди лишалася невмолимою: Гуго Парчеллінг заплатив гроші і тепер міг втішатися такою погодою, яка йому до вподоби. А нових заявок на погоду не надходило. Що? Парчеллінг майже весь час непритомний? Ну, компанії це не стосується!
“Надій на хорошу погоду немає!” — вирішила Мерілін і повернулась у місто, де найближчим часом мали початися зйомки нового фільму за її участю.
— Тут немає моря, зате і дощі не ллють щоденно, — заявила вона своєму режисеру Денні Мортону.
— І мільйонерів, котрі вибухають, — додав Денні. — До речі, порадую вас: здоров’я Парчеллінга поліпшується. Він уже повільно ходить і навіть збирається днями виступити по телебаченню.
— А як же злочинець? — спитала Мерілін, виглядаючи в розчинене вікно студії.
По двору, чіпляючись за старі декорації, блукав якийсь монах.
— Пошуки тривають. Правда, я не певен, що цей злочинець існує насправді. На мій погляд, зовсім не обов’язково приписувати кожне явище природи людським рукам.
— Скажіть, Денні, — перебила Мерілін, — хіба зйомки “Хрещення в космосі” і досі тривають?
— Давно закінчились, — відповів Мортон.
— Чому ж цей актор нап’яв сутану? До речі, я ніколи його не бачила: певно, з новеньких.
Мортон визирнув у вікно.
— Це не наш актор, — сказав він, насупившись. — Гей, юначе!..
Монах підвів голову.
— Ви в чиїй групі? І що тут робите?
Монах, побачивши у вікні Мерілін, кинувся до неї, не вибираючи шляху, плутаючись у декораціях, і зупинився біля самого вікна.
— Міс Мерілін, — гаряче заговорив він, притискуючи руки до серця. — Я довго шукав вас. І, хвала богу, знайшов нарешті!
— Непоганий актор, — тихо обізвався Мортон, — тільки надто блідий. Втім, ви, сподіваюсь, не будете дуже суворі до свого нового поклонника? Гляньте-но, він ладен просто-таки з’їсти вас поглядом! Яка у вас справа, чоловіче? — звернувся до прибулого Денні.
— Я хотів би поговорити з міс Мерілін… — белькотів монах.
— Зайдіть у павільйон, — кивнула Мерілін, — я зараз туди спущусь. — І повернулася до Мортона: — Він міг би підійти на роль Іоанна Хрестителя. Може, спробуємо?
Чарлі Кноуп не дуже зрадів, побачивши в зйомочній групі Катіля, з яким познайомився за таких незвичайних обставин. І ні про що того не розпитував. А Револьс надто був зайнятий своїми справами, щоб поговорити з випадковим товаришем.
Випробування на роль Іоанна Хрестителя закінчились успішно. Револьс підходив на цю роль. В його словах звучала непохитна впевненість фанатика. Він прислухався до будь-якої поради Мерілін, а вказівки режисера Денні Мортона пропускав повз вуха. І з цим нічого не можна було вдіяти. Мортону доводилось пояснювати Мерілін, що вимагається од Револьса, а вже потім Мерілін від свого імені говорила непокірному Іоанну Хрестителю, що він має робити.
Цього дня вони затримались у павільйоні, відшліфовуючи сцену проповіді Іоанна серед невіруючих. Статистів відпустили, залишились тільки Мерілін і Катіль.
— Мерілін, — мовив затинаючись Катіль, — я повинен сказати вам щось важливе… Я давно збираюся… Але боюсь, що ви на мене розгніваєтесь…
— Ці слова не входять у вашу роль, — усміхнувшись, зауважила Мерілін.
— О, не смійтесь, благаю вас, це дуже серйозно…
Мову Револьса заглушив пронизливий рев поліцейської машини. Револьс, і до того блідий, побілів, наче крейда, і метнувся до вікна. На подвір’я студії в’їхала обтічна, схожа на торпеду поліцейська машина.
— Це по мене, — сказав Револьс, обертаючись до Мерілін. Очі його дико блищали. — Сховайте мене, я вам потім розповім…
Схопивши Катіля за руку, Мерілін кинулась до виходу. Та було вже пізно. У дверях їх зустрів Денні Мортон, за ним всунулось кілька чоловіків у цивільному.
— Катіль Револьс? — звернувся один з прибулих. — Ну, негіднику, тепер ти нікуди не втечеш. Мерзенний вбивця! Взяти! — коротко розпорядився він.
Підштовхуючи Револьса, поліцейські рушили до дверей.
Денні Мортон стояв наче громом прибитий.
— Прошу вас, Мортон, — обізвалася Мерілін, — залиште нас з шефом.
Мортон вийшов.
— Я ні про що не прошу вас, шеф, — сказала Мерілін. — Мені просто хочеться лишити вам цей невеликий знак уваги. — Вона чарівно усміхнулась і, знявши з пальця перстень, подала його поліцейському.
Той повагався мить і взяв перстень.
— Дякую, міс.
— Ще одне слово, шеф, — тихо мовила Мерілін. — Цей чоловік, якого ви арештували… Катіль Револьс… психічно хворий, я впевнена. Та він — порядна людина і не міг вчинити того злочину, про який ви сказали. Прошу вас, розберіться…
— На жаль, це залежить не від мене, — розвів руками поліцейський. — Ідеться про державний злочин. Але ви можете бути певні, що справа Револьса буде вирішена по справедливості. Можу вам сказати по секрету, що справою цікавиться сам Джон Триллінг. Втім, це й не дивно, адже вони з Парчеллінгом давні друзі.
— При чому тут Парчеллінг?
— Так ідеться ж про замах на нього!.. Пробачте, міс, мені пора, — заквапився поліцейський, зрозумівши, що сказав зайве. — До ваших послуг! — І, козирнувши, вийшов.
У кабінет Джона Триллінга ввели арештованого. Револьс дуже змінився за кілька годин. На його обличчі красувалися синяки, комір сорочки був розірваний.
— Неподобство! — закричав Триллінг на конвойного. — Як ви поводитесь з ув’язненим?
Конвоїр занімів од страху і, корячись гнівному жесту Триллінга, вискочив за двері. Змучений Катіль вдячно глянув на Триллінга. Він не знав, та й не міг знати, що в цьому величезному будинку нічого не робиться без розпоряджень Джона Триллінга, Великого Хазяїна.
— Сідайте, — привітно запросив Триллінг. Револьс боязко сів на краєчок крісла.
— Розкажіть усе, — мовив Триллінг. Катіль мовчав.
— Нас ніхто не підслухає, — підбадьорював Триллінг, — а мене ви не бійтеся: я ваш друг.
Револьс повторив усе те, що сказав на допиті, протокол якого лежав перед Джоном.
“Схибнувся з розуму парубійко. І беззахисний, мов овечка”, — на мить відчувши щось схоже на жаль, подумав Триллінг.
Блідий і змучений, Катіль розповідав про біострум, породжений надзвичайно яскравими видіннями, і про електромагнітні поля, що поширюються з швидкістю світла.
— Але ж ви засвідчили на допиті, що це бог скарав Гуго Парчеллінга, — заперечив Триллінг.
— Так, а мене він вибрав своїм знаряддям, — з несхитною впевненістю відповів Револьс.
— Усе це ви мусите повторити перед присяжними, — суворо мовив Триллінг. — Бог вимагає, щоб ми завжди говорили правду, і тільки правду, — додав він, молитовно склавши руки і звівши погляд на стелю.
— Я знаю, — прошепотів Револьс.
— А тепер ідіть. Віднині з вами бзгдуть поводитись добре. Можете просити все, що вам потрібно.
— Дякую.
Револьса вивели. Ледь зачинилися двері, Триллінг крутнув верньєр відеофону термінового виклику. На екрані з’явилось обличчя начальника таємної поліції.
— Слідство закінчено. Для мене все зрозуміло, — значуще підкреслив Великий Хазяїн. — Організатор замаху на Парчеллінга — Катіль Револьс. Це небезпечний злочинець. Він розробив якийсь диявольський підсилювач біоструму мозку.
— Револьс зізнався в усьому?
— Поки що ні, але я певен, що зізнається. Так чи інакше, з судом і вироком не треба гаятись. Ви зрозуміли мене?
— Зрозумів, шефе…
Триллінг крутнув ручку. Екран поволі згас. Це видовище згасаючого екрана завжди викликало в пам’яті Триллінга кінокадри, передані на Землю космічною експедицією. Там показували пульсуюче сонце: воно поволі наповнювалося світлом, сліпуче спалахувало смарагдовим вогнем, після чого згасало — лише для того, щоб за кілька хвилин знову все повторилось… “Полетіти б куди-небудь за Плутон, — мрійно подумав Триллінг, — подалі від лихих намірів і людських пристрастей”. Наодинці, без свідків, Триллінг інколи дозволяв собі трохи посентиментальничать.
Він пригадав ранкову розмову з Парчеллінгом. Гуго виглядав цілком здоровим, але признався по секрету, що часом відчуває приступи незрозумілої слабості. А крім того, його мучить постійний страх перед грізною хмариною, що вразила його. Через той страх він боїться виходити з дому. А тим часом йому треба бути на біржі: там вирішується доля компанії. “Ти вже наглянь, будь ласка, Джоне, щоб там усе було гаразд”, — попросив його Парчеллінг, прощаючись. Триллінг запевнив, що подбає про все. “Стривай, голубе, я подбаю!” — подумав він, недобре посміхаючись.