Страница 1 из 24
Науково-фантастичні оповідання
НА ТРАВЕРСІ БЕТА ЛІРИ
Я любив на дозвіллі потеревенити з старпомом. Знав він вельми багато, пам’ять мав надзвичайну, до того ж у нього був гострий оригінальний розум, і старпом вважався найцікавішим у нашому колі співрозмовником. Щоправда, коло це було досить обмежене; ішлося про екіпаж “Ізольди” — прямоточного іонольота класу А. Проте я певен, що і серед більш вимогливого, ніж наше, товариства Георгій Георгійович користувався б неабиякою популярністю, незмінним успіхом.
Ми сиділи в продовгуватій кают-компанії. Крім нас двох, тут не було нікого. Рівномірне матове світло — за спектром воно збігалося з денним світлом такого далекого від нас Сонця — заливало приміщення. Стіни кают-компанії були напівпрозорі, і по них весь час рухалися світні плями. Це створювало напрочуд рівний, бадьорий настрій і вабило до відпочинку. За бажанням можна було міняти рухомий малюнок стін. Так, наш молодий штурман Валентин Орленко найбільше любив вмикати імітацію снігової завірюхи. “Снігові вихори” скажено крутилися, зливаючись часом у суцільні білі смуги, стіни каюти, здавалося, розсувались і зникали. В повітрі стереофонічно лунав Перший скрипковий концерт Чайковського, і Валентин, залізши з ногами в широке пластикове крісло, міг годинами слухати музику далекої Землі. Маленький, худий, він у ці хвилини був схожий на підлітка.
— Мороз і сонце, день чудовий… — говорив він високим юнацьким голосом.
Я знав, що в ті хвилини він марив фантастично далеким Сибіром — своєю батьківщиною.
Ми вже встигли переговорити з Георгієм Георгійовичем про всяку всячину. До мого чергування лишалося ще хвилин двадцять.
— Як дивно все-таки, — задумливо сказав старпом. — Висить наша “Ізольда” в просторі. Навкруги — порожнеча, в якій палахкотять безмежно далекі зорі.
Георгій Георгійович повернув рукоятку, і день у каюті вмить згас. Стіни, ставши абсолютно прозорими, зникли, розчинившись. Ми висіли тепер у вугільно-чорному просторі, і на нас звідусіль дивилися, не кліпаючи, очі нерухомих зірок. Незважаючи на колосальну швидкість, здавалося, що “Ізольда” стоїть на місці.
— Як дивно, — повторив Георгій Георгійович. — Для нас будь-яка зірка — лише блакитна порошинка, не більше. А навкруги простягається волохатий космос, і проміння його розсіюється в безмежжі. Та ось ми наближаємось до однієї з таких порошинок. Повільно, страшно повільно… Минають довгі роки. Порошинка виростає в крапельку, що наливається червоним, синім або смарагдовим світлом. А час іде, і крапелька все збільшується, набухає на очах. І ось вона вже затуляє для тебе півсвіту. Ти висаджуєшся на новій планеті. І відтепер вона стає твоїм світом. — Георгій Георгійович помовчав. — Краплина розкидає навколо тебе гори, розверне ліси, розхлюпає моря, опереже небаченим обрієм. І все це — блакитна порошинка.
Я мовчав, вдивляючись у небачені сузір’я, що оточували мене звідусіль.
— Минають дні, — вів далі Георгій Георгійович, і його глухуватий голос бринів сумом. — Дорога кличе тебе далі. І знову вихоплюється полум’я з дюз, і ти вмикаєш старт. А твій світ, з яким ти встиг зжитися, який справді став твоїм світом, — де він? Він уже тікає від тебе, провалюючись униз. Все нерозбірливіші його обриси, що стали рідними. Тануть гірські піки. Моря огортають тумани. І планета, яку ти покинув, уже — крапля, що на очах перетворюється на блакитну порошинку. Ти покидаєш світ, з яким зріднився. Ти покидаєш там, унизу, частку свого серця.
Георгій Георгійович клацнув вимикачем, і ми знову повернулися з зоряного світу в затишну кают-компанію.
У мене перед очима все ще стояла картина Великого Простору, закутого в безгоміння. Всі зорі у ньому здавалися однаково далекими від “Ізольди”, і лише одна з них, подвійна, Бета Ліри, помітно виділялася серед інших. Вона ніби розбухла і світилась яскравіше за своїх сусідок. На неї був націлений сріблястий ніс “Ізольди”.
— Як твоє господарство? — спитав старпом.
— Енергетика в порядку, — відповів я.
— А самопочуття?
— Нівроку.
— Ні на що не скаржишся?
— Ні, а чому?..
— Сьогодні вранці штурманові стало погано. Він навіть знепритомнів.
— Валентин? Що це з ним?
— Нічого не відомо. Про це знають лише судновий лікар, капітан і я. А тепер і ти. Не кажи поки що нікому…
— Зрозуміло.
— А за Валентином постеж. Щось не подобається він мені останнім часом.
— Чим саме? — спитав я.
З Валентином ми приятелювали.
— Побачиш сам, — ухильно відповів Георгій Георгійович. — Не хочу нав’язувати своїх висновків.
Я пішов на чергування.
Блакитна струминка осцилограми бігала по координатній сітці, повідомляючи, що двигуни корабля працюють нормально. Ніщо не віщувало лиха. Чи міг я припустити, які грізні події захльоснуть незабаром “Ізольду”?
Після вахти я вирішив зайти до Валентина. Побачивши мене, він чогось зніяковів. Незграбно підвівся з-за столу і накрив якусь річ аркушем ватманського паперу. Я вдав, ніби нічого не помітив.
— Ти з чергування, Володю?
— З чергування.
— Я теж… щойно… — Валентин затнувся. — Сідай. Тільки в шахи не гратимемо: чогось нездужається.
Я уважно подивився на Валентина. Обличчя його було червоніше ніж звичайно і якесь сонливе.
Ми помовчали. Валентин раз у раз кидав потай нетерплячі погляди на аркуш ватману. Здавалось, він чекає, поки я піду, щоб безперешкодно вершити перервану справу.
“Схоже, щось винаходить, — подумав я. — Чому ж він ховається, дивак? А втім, це його справа. Не буду настирливим”.
— Здається, я невчасно? — непевно бурмочу. — Мабуть, піду, пізніше зайду, — додав я, підводячись.
— Ні, ні, — запротестував Валентин, — зачекай, будь ласка, не поспішай. Я повинен розповісти тобі…
Я сів.
— Бачиш… — язик Валентина почав заплітатись. — Я, либонь, посплю з годину, а потім уже побалакаємо. Зараз я просто не в змозі…
— Ну що ж, — знизав я плечима, — як знаєш. А як ти себе почуваєш? Може, в тебе температура? Викликати лікаря?
Я простяг руку до екрана виклику, але Валентин енергійно схопив мене за плече.
— Що ти, що ти, я зовсім здоровий! Просто не доспав трохи — і все.
Повернувшись у свою каюту, я довго думав, що може означати незвичайна поведінка Валентина. Що з ним діється? Які в нього з’явилися таємниці від мене? Може, він справді нездужає. Треба було все-таки запросити до нього нашого Дмитра Анатолійовича. Чому Валентин не схотів його викликати?
“А зрештою, капітан і старпом щось знають. Хай вони й вирішують”, — подумав я, засинаючи.
Це трапилося чотири дні тому. (На “Ізольді”, як і на більшості зорельотів, штучно підтримувався життєвий ритм, що відповідав добовому циклу землі.)
Прийшовши з чергування, штурман Орленко знову відчув себе погано. Він відклав убік мікрофільм і ліг у гамак. Але сон не приходив. Тоді Валентин увімкнув “сонний вітер”. Звідусіль на нього ринули струмені іонізованого повітря, гамак почав мірно погойдуватись, водночас полинула заспокійлива музика. Цією установкою корабельний лікар дозволив користуватися не частіш як двічі на тиждень, і зазвичай вона впливала чудодійно. Людина негайно провалювалася в глибокий сон без сновидінь, і прокидалась, прекрасно відпочивши. “Сонний вітер” незамінний, коли екіпажу треба гарно спочити перед висадкою на нову планету.
Але цього разу не допоміг і “сонний вітер”. Не спалося. Валентин розплющив очі. Коли вони трохи звикли до темряви, він помітив на стіні, просто перед собою, пляму. Вона тьмяно світилася. Це було якесь незвичайне світло. У всякому разі, Валентинові раніше не доводилося такого бачити.