Аргонавти Всесвіту

“Верх” кожної миті був там, де перебувала в цю мить голова Миколи Петровича, а “низ” — там, де лишалися ноги. Позначалися земні звички. І неможливо було примусити себе відчути власні повороти і зміни пози. В усіх випадках здавалося, що тіло лишається нерухомим, а навколо обертаються і переміщаються стіни каюти і її обладнання. Помах рукою направо — і вся каюта починала повертатися туди ж таки, а водночас на нього ніби навалювалася ліва стіна. Помах рукою в інший бік — і знову обертання каюти, але вже в зворотному напрямі…

“Гаразд, починаємо освоюватись!” — вирішив Риндін, посміюючись з самого себе.

Він підтягнувся до найближчої стіни каюти (чи, вірніше, примусив, як здавалося, її повернутися і наблизитися до себе). Тут він міцно схопився за одну з численних шкіряних петель, вроблених в ній. Його тіло від різкого руху вдарилося об стіну, — і в цю хвилину академік Риндін по заслузі оцінив передбачливість варшавських учених, конструкторів внутрішнього обладнання астроплана. Стіни й стеля каюти були оббиті м’яким, пружним матеріалом. Коли б не це, — на боці Миколи Петровича виник би порядний синець від удару об стіну.

Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернувся в повітрі і повиснув, як здавалося, під пультом. Мабуть, для стороннього спостерігача це була дуже дивовижна поза, — чи то він повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному стані уздовж бокової стіни каюти. Проте Риндін не помічав цього, йому було цілком зручно, доки не псували справу різкі нерозраховані рухи.

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи ніяких рухів і ні на що не опираючись. Лише однією рукою він тримався за шкіряну петлю в стіні. Весь міжпланетний корабель наче спинився в просторі, завмер у цілковитому спокої, — ані найменшої вібрації, відчуття абсолютної нерухомості!

Микола Петрович уперше весело посміхнувся; невагомість виявлялася страшенно цікавою! А як там товариші? Адже вони без команди, без його розпорядження, безумовно, навіть не рушили з місць. Ай, він зовсім забув про них, негаразд!

Пульт керування все так само висів над ним. Не випускаючи шкіряної петлі з лівої руки, Риндін потягнувся правою до пульта і включив гучномовний телефон. І зразу ж таки пульт хитнувся і поплив убік, хоча звичайно насправді відштовхнувся від нього сам Микола Петрович. Знову ілюзія через невагомість!

Начальник експедиції голосно промовив:

— Можна залишити гамаки, товариші! Все гаразд. Ми — в міжпланетному просторі!

Розділ другий,

який обриває, на жаль, розповідь про політ астроплана для того, щоб викласти читачам зміст історичної доповіді академіка Риндіна в московському Палаці Рад і ознайомити їх з причинами і метою міжпланетної подорожі радянських вчених на Венеру.

Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала чи не вся земна куля. І хоча радіохвилі принесли до приймачів лише короткий різкий звук гонга, за яким слідували мелодичні переливи знайомих цілому світові срібних дзвіночків, — не було, мабуть, на всій Землі такої людини, яка, сидячи біля приймача чи телевізора, не сказала б собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах світу, по всіх містах і селах люди з нетерпінням чекали цього сигналу. Ті, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачі на хвилі московської радіостанції. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього і слухати.

Безсумнівно, найщасливішими були ті, хто мав можливість влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гігантський московський Палац Рад і залишить її біля нумерованого місця в одному з сотень концентричних кіл-рядів найбільшого в світі головного залу Палацу.

Хвилини протікали нестерпно повільно. Здавалося, вони розтягались на цілі години. Уже не було жодного вільного місця в головному залі, від стола президії і до останніх рядів, розташованих амфітеатром. Незвична тиша панувала в залі, хоча тут зібралося близько ста тисяч чоловік. Така ж сама тиша, яка панувала і біля кожного радіоприймача, настроєного на Москву. І ось упали у вічність останні секунди. Хвилинна стрілка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру “12”. І весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало біля приймачів, почули ще один короткий удар гонга. Останній сигнал!

Слідом за тим пробили вісім гучних і протяжних ударів Кремлівські куранти. І ще було чутно бій годинника, а на екранах всіх телевізорів вже виникли контури великого залу Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар курантів. Ніколи, мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудіння, що долинало з репродукторів. Ще секунда… дві… три…

— Збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень вважаю відкритими. Слово має академік Микола Петрович Риндін!

Буря овацій розірвала тишу. Люди в залі, люди у незчисленних радіоприймачів і телевізорів, люди, яким досі секунди здавалися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескінченними оплесками висловити своє хвилювання і захоплення.

У цьому шумі оплесків потонули будь-які інші звуки. Люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі залу зійшла невисока людина, як вона спинилася на трибуні і спокійно вклонилася, поклавши руки на бар’єр.

Майже водночас з різних боків спалахнули яскраві прожектори, їх проміння схрестилося на трибуні, залило світлом маленький силует людини. І раптово цей силует неймовірно зріс, збільшився, перетворився на велетня, що майже сягав головою склепіння Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він складався, здавалось, з якоїсь напівпрозорої речовини, бо, придивившись, крізь нього можна було побачити протилежні ряди амфітеатру і стіни, неясні й туманні. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлені промінням прожекторів дзеркала на трибуні відкидали вгору гігантський світловий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожен, незалежно од відстані, ясно бачив знайомі риси обличчя академіка Риндіна, збільшені до величезних розмірів. Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергійні, трохи насуплені брови, рівний прямий ніс, вуса, акуратно підстрижена борідка. Новий вибух оплесків пронісся по залу.

Академік Риндін підніс руку. Вона наче пронизала склепіння залу і зникла за ним. Риндін закликав до тиші. Цього було досить: за кілька секунд в залі запанувала така тиша, що можна було почути схвильоване дихання сусідів. Академік зручніше сперся на бар’єр трибуни.

— Шановні товариші, дорогі друзі, — почав він свою промову. — Моя місія сьогодні не надто складна, і я спробую виконати її якнайшвидше. Мені доведеться стисло й ясно розповісти вам про те, що ви всі вже неодноразово читали в газетах і журналах, — про мету нашої міжпланетної подорожі, в яку ми вирушаємо через кілька днів. Сьогодні ми зустрічаємося з вами востаннє перед розлукою на довгий час.

Коротка, насичена хвилюванням пауза здалася слухачам дуже значною. Незнані небезпеки і труднощі чекають відважних радянських мандрівників у крижаних просторах Всесвіту; перед ними — знайомство з загадковим світом нашої далекої сріблястої сусідки Венерн…

— Для чого ми залишаємо нашу Землю, навіщо надсилає нас Батьківщина в безмежні простори космосу? Перед нашою експедицією поставлено багато важливих і відповідальних наукових завдань. Немає потреби та й можливості перелічувати їх всі перед вами. Вже самий по собі виліт у космос першого пасажирського міжпланетного корабля є величезною науковою подією. Наш астроплан являє собою цілу лабораторію з безліччю приладів для наукових досліджень у світовому просторі. Що ж ми будемо досліджувати, вивчати, спитаєте ви. Я відповім вам: все, починаючи від астрономічних явищ і кінчаючи складними фізичними проблемами, серед яких чи не найголовнішою є перевірка за умов космосу існуючих гіпотез про природу та походження космічного проміння. Це — в міжпланетному просторі. А на самій Венері? Певна річ, у першу чергу — природу і, як ми сподіваємося, найцікавіше життя на цій все ще загадковій для нас молодій планеті, яка вічно ховає своє обличчя під покровом густої хмарної атмосфери.