Аргонавти Всесвіту

Прямо перед Риндіним рівним зеленуватим світлом сяяв прямокутний дзеркальний екран перископа астроплана, який дозволяв навігаторові, знову-таки не сходячи з місця, бачити все, що відбувалося навколо корабля: йому треба було тільки легким натиском руки повертати перископ у потрібному напрямі. Бистрим поглядом Риндін пробіг по циферблатах і шкалах. І тут все було в порядку. Отже…

Годинник підтвердив, що до дванадцятої години лишається хвилина — всього одна хвилина! Рука Риндіна наблизилася до оранжевої кнопки, яка включала допоміжні ракетні двигуни візка. Різкий дзвінок попередив Сокола і Ван Луна, які лежали в центральній каюті, про старт. Обличчя Риндіна набуло суворого, рішучого виразу, очі звузилися. Ось він, вирішальний, відповідальний момент!

Рука Миколи Петровича, що лежала на пульті, ледве помітно напружилась, натискаючи оранжеву кнопку.

І тієї ж миті здригнулися десятки тисяч людей на високих схилах гірської кавказької долини. Крізь скло біноклів вони побачили під кораблем тонкі, прозорі цівки диму. Спочатку це нагадувало всього лише звичайний димок з вихлопних труб автомобіля чи мотоцикла. Але це була тільки одна мить. Слідом за тим з чотирьох сопел візка вихопилися майже прямі туманні струмені сірого диму. Міжпланетний корабель м’яко рушив уздовж рейкової дороги. Струмені диму перетворилися на скажені вихори, що безнастанно крутилися. І астроплан, з кожною миттю прискорюючи рух, ринув уперед. Тільки тепер до людей на схилах долинули звуки лютого шипіння, яке переходило у високий свист, наче хтось розривав величезний шмат полотна.

Секунда, дві, три… Астроплана вже не було в долині, він вилетів на рейкову дорогу і мчав нею до Казбеку. Але його прискорення було таким швидким, рух так наростав, що він майже зразу ж таки зник, немов розчинився в повітрі. Тільки хмара сірого диму, що повільно розпливалася в стривоженому повітрі, нагадувала про шлях, яким пролинув міжпланетний корабель рейковою злітною дорогою. Лише спостерігачі на спеціальних вишках, де стояли стереоскопічні підзорні труби, заздалегідь наведені на вершину Казбеку, відзначили, як в одну невловиму мить над нею промайнула крихітна темна рисочка, що відірвалася від рейкової дороги і зникла за обрієм. Та ще на екранах радіолокаційних приладів, ледь здригаючись, позначалася світлова крива лінія польоту астроплана “Венера-1”, який покидав земну атмосферу…

У каюті корабля не було чути звуків ракетних двигунів візка. Микола Петрович відчув лише, як поважчало його тіло, як воно почало глибше втискуватися в еластичні подушки крісла. Це було тільки початком. Потім тіло наче налилося свинцем, подушки крісла натиснули на нього з усіх боків. Напруження дедалі збільшувалося, швидкість наростала. Треба терпіти, це неминуче, швидкість дійде до передбаченої норми і спиниться на ній, треба чекати і освоюватися…

Риндін спробував поворушити рукою. Вона майже не слухалася, обважніла в такій мірі, немов на ній повисли гирі. Перед очима пливли фіолетові кола, переплітаючись і розпливаючись. А як почувають себе Сокіл і Ван Лун?..

Напружуючи всі сили, він дотягнувся рукою до пульта і натиснув на одну з кнопок. Спалахнуло жовте очко сигнальної лампочки: включилася гучномовна телефонна установка.

— Як почуваєте себе, друзі? — промовив Риндін напруженим голосом, який дивно змінився.

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — почув він голос Ван Луна, що також змінився і був дивно напружений. — Гадав, буде важче. Очевидно, добре допомагають гамаки. Вони прогинаються дедалі більше. Відтягуються назад.

— Незабаром все це скінчиться, — спробував сказати цілком невимушено й безтурботно Риндін. — Ми йдемо вже на наших власних двигунах. Відчуваєте вібрацію?

— Аякже! Скільки набрали?

— Майже п’ять тисяч метрів на секунду, — відповів Риндін, глянувши на шкалу покажчика. — Ну, тихо! Мовчимо!

Швидкість наростала. Яка все ж таки страшна річ це перевантаження! Якщо воно перевищить припустимі межі, то діятиме руйнуюче на нервову і серцево-судинну системи людини, на органи слуху й зору. Академік Риндін знав, що перевантаження під час прискорення астроплана буде не більше як потрійним. Але й в цьому разі пасажири змушені деякий час відчувати потроєну важкість. Його власне тіло, яке важить за звичайних умов сімдесят п’ять кілограмів, зараз, у період прискорення, потягнуло б на вагах цілих двісті двадцять п’ять кілограмів.

І це відчувається помітно, навіть надто помітно!

Серце б’ється різкими поштовхами, ледве справляючись з масою крові, відкинутою прискоренням назад. Тіло відчувається, наче неймовірно важка кам’яна брила… а прискорення все триває! Стрілка покажчика швидкості вже підходить до позначки “9,0”, астроплан пронизує іоносферу… він поступово входить у найвищі, найрозріджені її шари… стрілка наближається до позначки “10,0”… прекрасно!.. Тільки б менше було перед очима цих набридливих фіолетових кіл, як вони заважають, дратують…

Думки Риндіна, уривчасті й безладні, сумбурно виникали, переганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина не може ні на чому зосередитися. Проте в такому стані мислення буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелькали дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася чіткою й ясною. І ці думки весь час поверталися до головного, — до покажчика швидкості, яка невпинно наростала і звільнювала астроплан від могутньої сили земного тяжіння. Стрілка покажчика повільно посувається повз позначку “11,0”… тепер лишаються тільки десяті частки кілометра, тільки сотні метрів… Чи не уповільниться тут прискорення?.. Ні, стрілка рухається все так само рівно… Позначка “11,3” пройдена… Зараз… зараз… Ось вона, вирішальна помітка “11,5”! Є космічна швидкість, її досягнуто!

І тієї ж миті Риндін відчув, як його тіло рвонулося вперед, затримуване тільки широкими ременями, якими він був прикріплений до крісла. М’які подушки ніби одразу стали більш пружними, наче в них звільнилися несподівано тугі пружини. Вони виштовхували тіло Риндіна з крісла. Стрілка покажчика швидкості вже не рухалася далі праворуч. Вона завмерла на позначці “11,5”. Автоматичний устрій працював бездоганно. Ракетні двигуни вимкнулися. Зникла помітна вібрація, яка свідчила досі про їх напружену працю. І все тіло звільнилося від тягаря, який давив. Риндін відчув, як легко й вільно стало дихати. Він спробував спертися вигідніше на ручку крісла і відчув, що м’які подушки відштовхнули його вгору.

Виходить, — уже невагомість? Тоді треба бути дуже обережним, з нею треба освоїтися… Адже ж можуть з’явитися дуже неприємні відчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходили учасники експедиції, незважаючи на полегшуючу дію вжитих ними перед стартом спеціальних препаратів…

Микола Петрович повільно й акуратно розстебнув замок широких ременів, що прикріпляли його до крісла, і сперся на ручки. Цього руху було досить для того, щоб крісло у відповідь підступно відкинуло його від себе у повітря. Він хотів ухопитися за ручки і не встиг, його руки промахнулися в різкому русі. Крісло раптом опинилося навіть не внизу, а десь збоку — і продовжувало віддалятися вбік і вгору. Каюта повільно поверталась навколо Миколи Петровича, що висів у повітрі. Ні, виявляється, з усім цим не так легко освоїтися!

Здавалося з цілковитою очевидністю, що він, Риндін, абсолютно не рухається, а нерухомо висить у в’язкому і в той же час пружному повітрі. А каюта разом з усім обладнанням все так само повільно повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час однією стіною на Миколу Петровича. Пульт керування з кріслом, що стояло перед ним, був уже збоку і внизу. Потім він разом з усією каютою поплив убік.

— Ні, це просто-таки забавно! — вихопилося у Миколи Петровича.

Певна річ, в усьому цьому не могло бути нічого несподіваного ні для академіка Риндіна, ні для його супутників. Вони були підготовлені до явищ невагомості. Але одне діло — теоретичне уявлення, і зовсім інше — фізичне відчуття. Риндін чудово знав — теоретично! — як буде поводитися за умов невагомості його тіло і якою своєрідною буде поведінка всіх речей в кораблі. Все було саме так, як передбачалося. Проте орієнтуватися на практиці і керувати своїми рухами виявилося неймовірно трудно. Кожен з них тягнув за собою несподівані наслідки. Складніше за все було освоїтися з парадоксальним відчуттям “верху” і “низу”.