Літаючі квіти

Гамаюнова печера відкрила свою останню таємницю. її стіни, склепіння, стеля були з мінералів, що містили в небачених на землі, просто фантастичних концентраціях радіоактивні елементи — уран, торій. Чи далеко простягалися дорогоцінні руди — це ще треба було дізнатись, але висока якість їх була незаперечною.

Зав’ялов знову повернувся до виходу з печери. Що ж робити? Написати записку! При тьмяному світлі, що проникало крізь отвір у вході, він коротко написав на аркушику блокнота про своє відкриття і, згорнувши з аркуша голуба, викинув у отвір. Так він зробив дев’ять разів — за кількістю чистих аркушів, що лишились у блокноті.

Коли з цим було покінчено, Зав’ялов замислився. Що ще можна зробити? Дін звідси послала до коханого квітку. Можливо, вона написала що-небудь на квітці і кинула її вниз? Ні, здається, не те. Навіщо писати на квітці, якщо можна скористатися листком рослини, шматком власного плаття… А друзі в таборі ще ні про що не здогадуються. Мисливець готує обід, Микола систематизує знайдені зразки. А Оля?.. Дівчина, мабуть, досліджує таємничий механізм зв’язку в своїх метеликів…

“Літаюча квітка…” Чи не на пухнастих крилах метелика написала Дін свій передсмертний лист до коханого?..

А якщо спробувати. Та ні, дурниці. А втім, чого на світі не буває. А що як вийде?

В голові Зав’ялова виникла думка, від котрої він спочатку просто відмахнувся, немов од явної дурниці, потім повернувся до неї, потім… Кінець кінцем, він, по суті, засуджений до смерті, вже нічим не рискував. Виграти ж він міг ціле життя…

V

— Ти гадаєш, він чув нашу ранкову розмову? Це пахне для мене незаліком практики. І надало ж мені висловити про нього свою думку…

— Ой, який же ти гидкий, Миколо!

— Чого ти сердишся? Хіба я погано виконую ту справу, яку маю робити? І завжди, все життя те, що я повинен буду робити, виконуватиму тільки добре. А ці дрібні неприємності — вони вибивають з сідла, нервують… Ну чого ти, наприклад, до мене прискіпалась?

— Людиною треба бути, Миколо. Людиною, а не тим, що виконує обов’язки людини…

Микола не заперечував. Кілька хвилин кожен займався своєю справою.

— Миколо, дивись-но! — раптом вигукнула Ольга. — Що це?

— Метелики, — байдуже відповів Микола, який щойно підійшов.

— Ні, ти бачиш, як вони ворушать крилами?

— Звичайно. Всі одночасно. Ти вже милувалася цим разом із своїм улюбленим Сергієм Андрійовичем.

— Дивись, — не звертаючи уваги на його слова, промовила Ольга, — раніше вони ворушили крилами через рівні проміжки часу, а зараз якось незрозуміло. То довгі паузи, то короткі.

— Схоже на передачу азбукою Морзе.

— Ну, це дурниці. Хоча… дай-но олівець.

На шматку паперу, відмічаючи тривале розкриття крил знаком тире, а коротке — крапкою, дівчина квапливо почала записувати знаки. І ось уже цілі рядки виникли під її олівцем.

— Спробую розшифрувати, — сказала Ольга.

— А ти знаєш азбуку Морзе?

— Знаю.

— Звідки?

— В радіогуртку в школі навчалась.

— А навіщо це тобі потрібно було? Нема чого робити?

— Знадобилося саме для сьогоднішнього випадку. Для одного разу в житті. Читай. Ось що тут написано:

“Я в печері. На допомогу. Зав’ялов”.

VI

Увечері, як завжди, зібралися біля вогнища.

— Бачте, загальна геологічна будова району свідчила про те, що тут має бути уран. Ви знаєте про це, повторювати не треба. А ось знайти, де він, було нелегко. Його могло й зовсім не бути, а можливо, він розосередився в граніті в невловимо малих дозах. Перше, що наштовхнуло мене на думку про те, що тут є відкриті поклади, — метелики. Біологи встановили, що радіація викликає у комах мутації. Я ніде не бачив такої кількості мутацій, як тут, біля злиття двох джерел. Не випадково Оля не впізнала цього звичайного метелика.

Мені вдалося визначити межу району розповсюдження мутацій — вона проходила біля водоспаду. Вище в ущелині метелики з мутацією майже не трапляються. Нижче в ущелині такі метелики є — їх зносить вітром, який тут завжди дме. І я почав уважно досліджувати водоспад. В його гальці й воді радіоактивність була ледь—ледь підвищена. Отже, якщо десь і були поклади уранових руд, вони безпосередньо не стикалися з потоком, їх відокремлював шар граніту. Тим часом лялечки метеликів неминуче мали зазнавати досить значного опромінення. Значить, у скелі були глибокі тріщини, де визрівали лялечки.

Ось тоді я й звернув увагу на Гамаюнову печеру.

Про її дивні якості, мабуть, знали ще люди кам’яного віку. Можливо, і сама печера, і скеля перед нею були священними. Біля них первісні люди ворожили й чаклували. З цією метою і вибито постаті людей і тварин, які зацікавили нас.

Але все це лише непрямі доводи, і я не насмілювався розповісти про них. Я спробував дістатись до печери і спочатку зазнав невдачі. Шлях туди був надто рискований. Я втратив бінокль і вирішив обмежитись фотографуванням скелі за допомогою телеоб’єктива.

Однак легенда, яку розповів папаша, спрямувала мої думки в іншому напрямку. Печера, в котрій побувала дівчина і втратила силу і вроду, могла бути лише радіоактивною печерою. Вона ж могла вбити за короткий час і Гамаюна. Але й це тільки припущення. В легенді істина завжди переплутана з фантастикою. Ось і про Гамаюна, наприклад, сказано, нібито це він вирубав зображення. Насправді їх зроблено десятки тисячоліть до нього. Могло бути вигадкою і все інше. І хоч я був майже впевнений, все ж не наважився сказати вам про своє припущення і знову вирушив сам.

Це мало не коштувало мені життя.

Остаточним доводом того, що печера сповнена радіоактивних порід, була мумія Гамаюна. В неї фосфоресціювали внаслідок опромінення білки очей, зуби й нігті. Вона не розклалась — радіоактивне випромінювання знищило всіх мікробів. Але про це все я дізнався, коли був в’язнем печери і наглядав собі місце поруч Гамаюна.

Я написав вам записки, викинув їх, сподіваючись, що хто-небудь помітить, і приготувався до смерті… Але тут мені спало на думку… Ви пригадуєте, в легенді розповідається про літаючу квітку? Адже метелик — це і є літаюча квітка. Десь у персидському епосі я навіть зустрічав таку метафору.

Нас з вами вразила узгодженість рухів крил метеликів, коли вони, пригрівшись, сидять на сонці, і ми поставили питання, хто подає їм команду. Я не наполягаю ні на чому, це просто припущення, адже можливо саме під час руху крил і випромінюється той імпульс, який служить для зв’язку метеликів і сприймається ними. І командують вони взаємно один одним. То чи не можна втрутитись мені в це і скомандувати їм?

Я знав, що Оля в цей час досліджує метеликів. Лежачи біля вузького отвору в світ, я впіймав одного з найрозкішніших метеликів, які вилітали з печери. Все інше я робив за допомогою двох голок. Я дуже зрадів, побачивши, що метелик, який сидів зовні, піднімає й опускає крила в такт тому, крилами котрого займався я. Мабуть, у цей час багато метеликів у досліджуваному районі робили фізкультурні вправи за азбукою. Морзе…

Не знаю, як сприймуть це ентомологи — спеціалісти по комахах. Вони можуть сказати, що такого не було й бути не може. Можливо, і досліди, які вони зроблять, підтвердять їхню думку. Але ж ми тут мали справу із зовсім особливими мутаціями, причому мутаціями у багатьох поколіннях. Можливо, ці якості взаємного зв’язку, що спостерігаються і у звичайного капустяного білана, тут виявилися, на моє щастя, надзвичайно різко…

Замученого метелика я потім випустив, замінивши його Іншим. Там, у печері, мільйони коконів — справжній розсадник цих комах. А години через дві я відчув, як хтось смикає за кінець вірьовки, котру я викинув з отвору. Це був Микола. Я потягнув вірьовку І на кінці її побачив динамітний патрон. Далі все було просто…

Мені хочеться висловити на правах старшого ще одну думку. Геологія не вузька наука… Геологові важливо знати тисячі речей, які, здається, не мають до його справи ніякого відношення. А втім, це стосується не тільки геологів. Нове найчастіше відкривається тепер на стику двох чи навіть кількох наук, як зауважив колись академік Зелінський. Без знань, зовсім не обов’язкових для мене як для геолога, ми не відкрили б уранових покладів, а я навряд чи залишився б живим…