Літаючі квіти

— І другий метелик усе-таки прилетів?

— Через кілька хвилин він уже кружляв навколо склянки.

— І чим же ви пояснюєте такий таємничий зв’язок? Чи не телепатією?

— А що це таке?

— Передача думок на відстані без слів — з мозку в мозок.

— Не знаю, мабуть… Думок у метеликів, звичайно, нема. Проте, можливо, вони випромінюють якісь радіохвилі. А по них, немов по промінню маяка, комахи і знаходять одне одного.

— Мене вчора здивувало, як узгоджено метелики зводили і розкривали крила, гріючись на сонці, немов хтось подавав їм команду. Проте, звичайно, вони просто бачили одне одного. Ніякої телепатії тут немає.

— А ми це зараз перевіримо. — Ольга перевернула скло, яким був накритий ящик.

На ньому сиділи кілька метеликів. Один з них знявся і полетів. Інші, пригрівшись, почали, так само як учора, одночасно ворушити крилами. Здавалося, невидимі нитки зв’язали їх усіх в єдиний механізм. Ольга взяла аркуш картону і поставила його впоперек, розділивши метеликів, що сиділи на склі, на дві групи. Синхронність рухів між обома групами не порушилась.

— Ось бачите, Сергію Андрійовичу, це не зір, а щось інше.

Зав’ялов спостерігав з явним інтересом. Йому сподобалось, як легко, просто й витончено Ольга зробила дослід. Справді, це не зір. Що ж тоді, телепатія? Радіація якихось коливань, не вловимих приладами, а можливо, просто ніким не реєстрованих? І потім, чи специфічна це особливість місцевих метеликів, чи їхня спільна якість?

Усіма цими питаннями варто було б зайнятись. Можливо, тут природа застосувала якийсь новий принцип, котрий могла б запозичити й техніка. Хіба не цікаво в; якомусь загальному випадку мати прилад вагою в десяту частку грама (стільки важить метелик), який давав би можливість підтримувати зв’язок на відстані кілометра. Скільки мінімально може важити звичайний прийомо-передавач для такого зв’язку? Навряд чи менше кількох: десятків грамів…

IV

Зав’ялов знову лежав на тому ж карнизі над водоспадом. Він знову був сам. За два дні, що минули, догадка перетворилась у певність, але всі доводи надто непрямі, щоб їх можна було вважати доказовими. І у вирішальну експедицію він вирушив один.

Яскраво світило сонце, і просто перед Зав’яловим сяяла чітким півколом веселка. Струмені водоспаду, що надали вниз, виблискували срібними жмурами. Бризки, що попадали на нагріту поверхню граніту, незабаром висихали; над ними клубочилась легка пара, яка швидко танула. Зав’ялов підібрався і став на найвищій точці виступу обличчям до скелі. Лівою рукою він ухопився за виступ скелі біля самого водоспаду. Повільно, сантиметр за сантиметром, пересувався Зав’ялов туди, і ось його обличчя вже відчуло прохолоду вітру, підхопленого струменями, що стрімко падали. Це був не головний потік, а лише його відгалуження, що нібито прикривало правий фланг. На незначну товщину його водяної стрічки і розраховував Зав’ялов.

Геолог не відчував страху, як уперше. Навпаки, у всьому тілі його була радісна легкість, спритність. Зав’ялов був певен, що переможе. Укріпившись на розі, перебираючи пальцями по тріщині в скелі, він простягнув крізь потік ліву руку. На неї з розгону впала величезна вага води, струмені й бризки полетіли в різні боки. Але цей натиск можна було витримати. Вслід за рукою Зав’ялов просунув крізь потік і ліву ногу, яка несподівано швидко знайшла для себе опору. Ривок, і він, прийнявши охолодний душ, опинився за напівпрозорою зелено-блакитною завісою скаженої води.

Тут панувала хистка півтемрява, до якої, однак, очі звикли досить швидко. Зав’ялов побачив, що зможе легко видертися до печери.

Щоправда, скелі, каміння, карниз були мокрі і слизькі, по них збігали струмочки води. І раптом Зав’ялов здригнувся від несподіванки: в скелі напроти його обличчя стирчав залізний гак, забитий людською рукою. Він весь заржавів і перетворився на потерть, але ще тримався… Так ось які гірські духи допомагали Гамаюну пробиратися в печеру. Тепер усе здавалося значно простішим. Шлях було пройдено не раз, отже, його міг пройти і Зав’ялов. Геолог підтягся по скелі і опинився біля входу в печеру.

Перед нею був невеличкий, не помітний знизу майданчик, стоячи на якому, деспотичний батько висікав зображення, щоб занапастити дочку з її коханим. Серце Зав’ялова тріпотіло від радості. Ні, ці зображення зробив не Гамаюн. Частина фігур майже стерлась, інші були напівзруйновані тріщинами й обвалами каміння, що постійно вивітрювалося. І їм не два—три століття, а двадцять—тридцять тисячоліть. Досвідчене око геолога відразу дало цю орієнтовну оцінку зображенням.

Але якщо легенда про Гамаюна — вигадка від початку до кінця, тоді відпадає цілий ряд непрямих доводів. Та ні, не може бути. Це Гамаюн, вбивця своєї дочки? і сам мимовільний самовбивця, забив гак у граніт скелі, готуючи собі таємний смертельний притулок…

Звичайно, ці фігурки на стіні Зав’ялов сфотографує, а якщо фотоапарат відмовиться працювати, він їх ретельно перемалює у свій блокнот, У всякому разі у “Питаннях археології” вони будуть надруковані не пізніше як весною наступного року. їм, що чекали століття, нічого не варто почекати ще кілька місяців.

Зав’ялов попрямував до входу в печеру. Яскраве сонце світило просто в її відкритий отвір. Кілька кроків він ступив немов по м’якій повсті — це були незліченні кокони незчисленних поколінь метеликів. Далі грунт став твердим. Тут панувала напівтемрява, і дослідник на хвилину зупинився, щоб призвичаїлись очі. І раптом щось сталося — Зав’ялов спинився в непроглядній темряві.

Ззаду щось м’яко гупнуло, дно печери хитнулося, із склепіння посипались дрібні камінці. Зав’ялов похолодів: обвал! Похований назавжди у цій кам’яній пастці, кожна година перебування в якій смертельна… Адже саме печера відібрала красу й силу в Дін і, напевно, життя в її батька.

Зав’ялов запалив ліхтар. Обвал був порівняно невеликий, обвалилася, мабуть, тільки одна гранітна брила. Але вона майже наглухо затулила вхід. В отвір, що лишився, проходила рука Зав’ялова. Розширити отвір? Ні, це марна справа. Це забере діб три—чотири, а їх у нього нема. Він не може чекати навіть до завтра, коли його почнуть шукати товариші. Звичайно, вони догадаються відразу, що він пішов досліджувати цю печеру. Але чи зрозуміють вони, де він? Ні, вони вирішать, що він зірвався у потік і внизу по течії шукатимуть його тіло. Скільки б він не кричав, навіть якщо Микола підніметься до того карниза, його не почують крізь гуркіт водоспаду.

Треба обміркувати все спокійно.

Смерть? Він кілька разів бачив її зовсім близько: польоти над містами, що наїжачились променями прожекторів і трасами зенітних снарядів, нагадуючи гігантських вогняних їжаків, анітрохи не були схожі на подорожі для розваг.

Але якщо він загине тут, таємниця Гамаюнової печери може залишитись нерозгаданою ще багато—багато років.

А втім, він сам ще не встиг пересвідчиться, що ця таємниця існує.

Освітлюючи собі шлях ліхтарем, Зав’ялов попрямував у глиб печери. Вона поступово розширювалась, особливо швидко піднімалося верхнє склепіння. Печера виявилась вузькою щілиною в граніті. І раптом поза спиною Зав’ялова пробіг мороз: перед ним, освітлена блимаючим світлом ліхтаря, постала людина. Очі її світилися, рот був перекривлений зловісною посмішкою, а на зубах, що яскраво сяяли, палахкотіло голубувате полум’я. Саме такими уявлялися в часи середньовіччя люди — вихідці з того світу або слуги диявола.

Переборовши страх, Зав’ялов ступив ще два кроки вперед і спрямував промінь ліхтаря просто в обличчя привида. Це була мертва маска мумії, яка напівсиділа в ніші задньої стіни печери.

Мабуть, людина, що перетворилась на мумію, була велетнем. Хоч тулуб її зігнувся, голова мумії сягала рівня голови Зав’ялова. “Ще б пак, — подумав геолог, — у цього вистачило сил пройти таким шляхом з важкою ношею — сплячою дочкою. Так, напевно це був Гамаюн. Одягнений він був у полотняну сорочку, підперезану ременем, і такі ж штани…”