Північна зірка

— Тисяча доларів, — сказав Флетчер. — Читали оголошення?

— У мене тільки двадцять п’ять, — признався студент. — І ті останні.

— Нічим не можемо допомогти! — відрубав Флетчер.

Крісс штовхнув його у бік.

— Але ж це почин…

— Тисяча доларів, — наполягав Флетчер.

— Джеймсе… — знову штовхнув його Крісс.

Студент стояв у очікуванні.

— Платіть, — здався Флетчер, — готівкою.

Студент витяг з кишені кілька зім’ятих папірців.

Крісс узяв у нього шматочок шкіри з плеча. Флетчер зник у лабораторії.

— Коли мені прийти? — запитав студент.

— Зараз буде готово.

У лабораторії тонко заспівав футуроскоп.

— Як ви додумалися?.. — запитав студент.

Крісс не відповів. Студент за його знаком сів у крісло.

Через хвилину до приймальні увійшов Флетчер.

— Іспити ви складете, — сказав він студентові, — якщо будете працювати. Особливо по курсу аналітичної хімії.

— Моє слабке місце… — признався студент.

— З професором Форбсом будьте ввічливі, — додав Флетчер. — Не сперечайтеся з ним, як на минулому іспиті. Пам’ятаєте, чим це для вас скінчилося?.. До побачення, — сказав він, не даючи студентові розкрити рота.

Задкуючи, той вийшов із приймальні з виразом величезної розгубленості на обличчі. Двадцять п’ять доларів залишилися лежати на столі.

У Крісса було таке відчуття, що вони з компаньйоном пограбували злидаря.

Після студента прийшли інші. Стара леді — дізнатися, чи повернеться її син з альпіністського походу у Бутан. Депутат — чи переоберуть його на другий строк. Футурограма леді була позитивною: вона зустрінеться з сином. Депутата забалотують.

— Як ви сказали? — запитав він Флетчера.

— Переможе Фергюссон.

— Республіканець?

— Так, сер, республіканець.

— Це все підступи Стаффорда… — бурчав депутат, прямуючи до дверей.

У банку було відкрито рахунок, спільний для Крісса і Флетчера.

— Йдуть справи, Кріссе, йдуть! — Флетчер потирав руки.

На Блейк-авеню з’являлися усе нові відвідувачі. Частіше по дрібницях: одних цікавила ймовірність виграшу на біржі, других тоталізатор, третіх кар’єра. На компаньйонів дивилися як на хіромантів, астрологів — хіба мало на світі шарлатанів, гадалок? Футуроскопія? То й що? Є електроніка, є кібернетика, електронні свахи… Те ж і футуроскопія: модний, ультрасучасний термін, не більше. Вчений світ не цікавився діяльністю Крісса і Флетчера. Фірмі, відверто сказати, це було на руку. Банківський рахунок розбухав. Флетчер ходив задоволений:

— О’кей!

Проте між компаньйонами назрівала незлагода. Кріссові хотілося знати, як і де записаний код людських доль, чи можна вплинути на записи. Крісс замислювався над моральним аспектом винаходу. Підстави для цього були. їх ставало усе більше.

Сварка між компаньйонами спалахнула після самогубства генерала Макговерна.

Генерал з’явився у приймальні перед від’їздом до Південного В’єтнаму, де мав керувати битвою під Гус. У нього був розроблений відомчий план.

Флетчер сказав йому:

— Битву буде програно.

— Це ви стверджуєте напевно?.. — запитав генерал.

— Фірма не кидає своїх прогнозів на вітер.

Макговерн застрелився у машині по дорозі в аеропорт. Радіо і газети обговорювали самогубство, дошукуючись причин.

— Ми вбили його, — переконливо сказав Флетчеру Крісс.

— Чому вбили? — заперечив той.

— Сказали, що битву буде програно, і він вкоротив собі віку.

— Він запитував про битву, не про себе. У цьому вся різниця. Битву буде програно без нього.

— Флетчере!..

— Кріссе! Не плутай особисту долю з подіями. Я знав, що генерал вкоротить собі віку. Однак я не сказав йому про це.

— Чому?

— Він не запитував.

— І все ж…

— Кріссе, не будь сентиментальним. Я не міг сказати йому, що він застрелиться, я не міг відвернути самогубство. Футуроскоп засвідчив, що він застрелиться. І він застрелився.

— Тому що не виграє битву.

— Він не міг її виграти. Він же не поїхав до В’єтнаму, він застрелився! Зрозумій: він повинен був прийти до нас, повинен був дізнатися, що битва закінчиться невдачею, повинен був застрелитися. Так йому судилося.

— І все-таки це жахливо, Флетчере! Треба зупинитися. — Крісс кивнув у бік футуроскопа.

— А гроші?

— Гроші мені не потрібні.

— Мені потрібні, Кріссе. І давай облишимо суперечку.

Через два дні сталося ще одне самогубство. Вкоротила собі віку кіноактриса Ліз Стейнвілл: футуроскоп напророчив, що їй не дадуть головну роль у фільмі “Над проваллям” за книгою Вільгельма Лібена “Зречення”.

Дві смерті — генерала і кіноактриси — поставили перед Кріссом запитання: що таке час і що таке доля та як вони поєднані між собою.

Є два виміри часу — минуле та майбутнє і між ними грань — теперішнє.

Минуле дається нам у видіннях і в спогадах. Ми бачимо його як дорогу, яку пройшли і яку вдруге пройти неможливо. Воно прокреслено лінією, за межі якої ми не здатні були зробити жодного кроку. У кожний момент життя, коли ми стояли перед теперішнім, нам відкривалися безліч ліній, проте ми вибирали одну — ту саму, що на сьогодні прожита. Згадайте: коли вам необхідно було вибирати університет, ви могли вибрати Колумбійський, Чікагський, але вибрали Йєльський. Чому? Чи не тому, що ваша дорога життя — доля так само закодована у хромосомі, як ваш зріст, колір волосся і форма нігтів?.. Змінити щось було неможливо, як неможливо одночасно рухатися в різних напрямках. Із безлічі варіантів вибрано один, на решті лежить хистке (ви все ж могли вибрати), однак владне табу: вибрали ви одне.

Так само і з майбутнім. Воно відкрите перед вами у безлічі можливостей: ви можете їхати в порт або в аеропорт, летіти в Гаваї, в Європу, але зробите одне — те, що зробите. Чому? Чи не запрограмоване майбутнє у вас так само, як уже пережите минуле?.. Ще цікавіша та грань між минулим і майбутнім, яку ми називаємо сьогоденням. Це мить, атом. І це при всьому тому акт творення. Саме в цей момент ми вибираємо і робимо єдиний крок — той, що визначений нашою долею. Придивіться: навіть у цю мить нам не вільно чинити так, як хочемо, діємо за чиєюсь підказкою. Назовімо це необхідністю, доцільністю, розумом, обов’язком — це не має значення. Ми робимо те, що запрограмовано в нас. І навіть коли свідомо почнемо кидатися з боку в бік, ламати себе, незнана сила, поміщена в нас самих, примусить нас стати на ту дорогу, яку ми пройдемо.

Минуле дається нам у досвіді, сьогодення — у відчуттях. Майбутнє для людини темне. І як не дивно, відзначив Крісс, ніхто не наважується глянути майбутньому в обличчя. Усі турботи клієнтів — про кар’єру, про виграш на перегонах, навіть про виграш битв — були дріб’язковими, буденними. Ніхто не наважувався розкрити долю до кінця. Чи не тому, що це страшно? Перед невдачами, несподіванками, перед смертю врешті-решт? І Флетчер панічно боявся побачити у футуроскопі свою долю. “Ніколи! — твердив він. — Ніколи!..” І Крісс також боявся.

Тим часом у банку на рахунку компаньйонів було вже чотириста тисяч. З Блейк-авеню вони переїхали на Аламейн-стріт, купивши особняк і устаткувавши простору лабораторію, приймальню, хол для клієнтів.

Фірма “Флетчер і Крісс” процвітала. І якби не обтяжливі роздуми Крісса, Флетчеру залишалося б тільки радіти: клієнтів хоч греблю гати, гроші пливуть рікою.

Але Флетчер тривожився. Йому усе частіше здавалося, що Крісс використовує футуроскоп не за призначенням.

Крісс шукав нагоди втрутитися в чиюсь долю, відвернути від людини нещастя. Нагода трапилася. Прийшла клієнтка, міс Флорен, з проханням: чи вдасться їй купити модель “кадилака” з виставки. її спокусив золотавий з оранжевим колір машини. Міс Флорен хотіла тільки цю машину, проте у неї були суперники, Фор-сти і Ньюмени. Чи зуміє вона випередити суперників і придбати уподобану річ? Прогноз засвідчив, що машину вона не купить: у магазині у неї викрадуть сумочку з чеком. Грошей міс Флорен не втрачала, на чекові не було суми і підпису, але конкуренти досягали успіху. Сумочку викрадали дуже просто: поки власниця поправляла перед дзеркалом зачіску, сумка щезала з конторки, де продавець фіксував продані чи придбані на виплат речі.