Північна зірка

— Що ж тепер робити? — запитав Глен.

— Гаррі залишиться дельфіном. Назавжди!

— Але чи захоче він?..

— Захоче чи не захоче, — Баттлі вдався до непевного жесту, — буде розшукувати перли та підводні скарби.

— А як же родина? У Гаррі дружина, донька!

— Що я можу вдіяти? — Баттлі підвівся з-за столу. — Що я можу вдіяти, Глене?

Про те, що у випробуваннях братимуть участь військові кораблі, Глен згадав пізніше, коли оговтався від потрясіння у зв’язку із загибеллю Гаррі. Інститут, наскільки він знав, не зв’язаний з військовим відомством. Проте зараз, згадуючи розмову по телефону, — тон, що прозвучав у словах про генерала та про есмінці: тон був сердечний, яким на уїк-ендах розмовляють партнери, котрі шанують одне одного, — Глен був шокований. Очевидно, інститут переслідує не ті цілі, що рекламуються: розвиток медицини, перемога над бар’єром несумісності… Експеримент “Меркурі” також задуманий для іншої мети.

Підозри Глена підтвердилися. Його викликали для участі у випробуваннях як помічника шефа. Глен остаточно переконався, що інститут працює у контакті з військовими. Приховане стало явним — певно, дослід був настільки серйозний, що неможливо було приховати від Глена і від професора зв’язок інституту з військовим відомством.

Гаррі примусили плавати з різноманітною швидкістю, прикріплювали йому на боки і на шкіру датчики, знімали електрограми, динамограми, пускали Гаррі наввипередки з торпедами — звичайними і покритими “ломінфло”, ерзацом шкіри дельфіна. У всіх випадках гонки вигравав Гаррі. Однак, судячи з розмови, під час гонок у Гаррі не все було гаразд.

— Як працюють м’язи, шкіра? Розумієте, шкіра?.. — запитував професор. — Як ви досягаєте швидкості? Чи відчуваєте завихрення?

Гаррі відповідав, що плавати для нього так само природно, як для людини ходити. Адже людина не відчуває скорочення м’язів, коли рухається.

— Нас цікавить шкіра, секрет її пристосованості до руху, — втручався у розмову генерал Біддмен. — Усю цю музику ми затіяли, щоб розгадати секрет стрімкого плавання дельфіна. Ви нам повідомляєте менше того, що ми вже знаємо! Поділіть кожен рух на складові, передайте нам елементи — аналіз!..

У Гаррі не виходило. Він неохоче повертав від одного есмінця до другого, частіше випірнав, щоб здихнути, рідше озивався на покрикування.

— Безголовий! — сердився генерал, прикриваючи рукою мікрофон. — Послухайте! — знову звертався до піддослідного. — Як вам вдається переборювати опір середовища? Чи не допомагає вам вода — чи не штовхає, змикаючись позаду вас? Як ви досягаєте такої швидкості?

Гаррі перестав відповідати. Випробування закінчилися безрезультатно.

— Та-а-ак… — нервово кусав сигару генерал Біддмен. — Або він, — у розмові з професором генерал зумисне уникав називати дельфіна людським іменем, — не усвідомлює сили, якою наділений, або настільки дурний, що не хоче збагнути її.

— Вас це дратує? — запитував Баттлі.

У глибині душі він був на боці піддослідного. Професора цікавила фізіологічна, навіть філософська основа експерименту. Однак перш ніж заходитися коло енцефалограм Гаррі-дельфіна, вивчення його відчуттів, директор інституту наполіг на проведенні дослідів за програмою генерала Біддмена. Певні кола цікавилися рухом дельфіна у воді — це дозволило б небачено збільшити швидкості підводних човнів!.. І ще у глибині душі Баттлі відчував свою провину перед піддослідним. Те, що Гаррі-людина помер і залишився дельфін, приголомшило Баттлі не менше, ніж Глена. Наслідки цього важко передбачити і важко назвати. Совість Баттлі стривожена. У гарячці роботи професор відволікався від цих думок, але ж настане хвилина, коли зі своєю совістю доведеться лишитися сам на сам. У Гаррі дружина і донька, згадував Баттлі слова молодого помічника. Глен правий. Однак, крім правоти, Глен молодий і експансивний. Він глибше переживає трагедію. Чим усе це скінчиться?..

— Випробування необхідно продовжити, — наполягав генерал.

— А якщо Гаррі не витримає?

— Ваша справа, — не без іронії відповів Біддмен, — знайти спільну мову з володарем моря…

Баттлі не спромігся на відповідь.

— А ще, — пирхав генерал, — дельфінам приписують чи не людський інтелект…

Та повторні випробування не відбулися. Гаррі відмовився від дослідів, зажадав повернення у людську подобу. Умовляння професора, посилання на контракт не допомагали. Гаррі стояв на своєму.

У вікно лабораторії Глен бачив, як шеф розгонистою ходою прямував від вольєри. “До мене…” — майнуло в його голові. Двері відчинилися, Баттлі зайшов до Глена.

— Просвітліть його, — попросив він. — Доведіть Гаррі, що вихід для нього у беззаперечній покорі. Поставте його перед доконаним фактом. Ви його друг, вам це зробити легше, ніж мені.

— Але, містере Баттлі… — Глен цього разу не чув у собі миролюбства, пропозиція шефа видалась йому безсоромною, і він тої ж миті вирішив скористатися порадою професора — оперувати лише фактами. — Гаррі матиме нас за злочинців!

— Як ви сказали? — Баттлі ушнипився в асистентові очі.

— Злочинцями!

— Глене… у вас ризикований вибір слів.

— Ну, а якщо… — наполягав Глек. — І заради чого? Щоб експериментом користувалися військові? Ці гонки з торпедами!..

— Не будьте наївним, Глене, — спробував заспокоїти його професор. — Нам підсунули цю програму. Зрозумійте: ви і я наймитуємо. Заради доларів, Глене. І Гаррі загинув через гроші. Чистої науки немає, Глене, запам’ятайте!

Вперше шеф завів мову про гроші, і, як Гленові здалося, він зрозумів професора: Баттлі така ж нікчема, як він, Глен Емін, маріонетка в тих же руках, що й Глен і усі в інституті. Можливо, Баттлі не так зневажає гроші, як ненавидить їх, тому що робив за гроші і робить усе, що від нього вимагають. Це були пута, золотий ланцюг, який ні розірвати, ні скинути з себе. Професор жалюгідний у тій же мірі, як Глен і як Гаррі Пальман.

Проте Глен не піддавався почуттю жалості. Головне в тому, — і це чудово бачив, — що обидва вони злочинці. Наука — говорить Баттлі. Наука не повинна крокувати по людських трупах. Гаррі помер з їхньої вини, Баттлі і Глена. Вони скоїли злочин. Це знищувало Глена, вибивало грунт з-під його ніг.

— Ідіть! — наполягав Баттлі.

Глен мовчки рушив до вольєри. У голові в нього було порожньо. Що він скаже Гаррі? Що може сказати?

— Старий… — почав він фамільярно, схилившись до дельфіна.

Маленькі круглі очиці тварини незмигно дивилися на нього, плавці ворушилися, утримуючи голову дельфіна над поверхнею. Голос Глена осікся. Йому раптом привиділось, що перед ним немає Гаррі, немає давнього друга — нічогісінько людського немає, і його “старий” — то цілковите безглуздя, витвір хворобливої уяви.

— Гаррі… — спробував він назвати дельфіна людським ім’ям.

Однак і це було погано: дельфін розціпив щелепи, всіяні сотнею зубів.

Усе ж Глен переборов себе.

— Гаррі, — сказав він, — треба продовжувати дослід.

— Ні, — передав Гаррі відмову азбукою Морзе.

— Чому, Гаррі? — запитав Глен, відчуваючи, що голос його вирівнюється, однак холод у душі залишається: нічого людського не було у їхній розмові.

— З мене досить, — відповів Гаррі. — Більше я не хочу. Плавати наввипередки з торпедами — вистачить…

— Але ж не в цьому головне.

— В цьому! — з озлобленням відповів Гаррі. — Не хочу більше. Поверніть мені моє тіло.

— Гаррі… — Глен відчував, що йому важко брехати.

— Я не все сказав, Глене, — перебив Гаррі. — Можливо, я погодився б ще плавати, випереджати торпедні катери і робити все, що вони там придумають. Та причина в іншому, зрозумій мене, Глене. Я боюсь. Я у постійному ляці. Я зникаю, Глене. Можливо, я не здатен пояснити тобі, але я зникаю, розчиняюсь у дельфінові — моя людська свідомість пригасає. Учора я вкусив Ліссі…

Ліссі — один із п’яти дельфінів, яких приручали в океанаріумі.