Еліксир життя

У Жермен обличчя замкнулося, вона дивилася на Галея з настороженістю.

— Вам що-небудь говорив Дап’ю з цього приводу?

— Говорив, що мені варто знати якомога менше. І я не горю бажанням втручатися не в своє діло. Однак мені потрібно знати, чи була робота професора таємницею для інших напередодні окупації. Це важливо, щоб знати, з якого боку чекати несподіванок.

— Коли я скажу, що перед війною професор Кадіус вирощував шампіньйони, вас така відповідь влаштовує?

— Цілком. Це полегшить справу. Тільки якщо проблема шампіньйонів не містила в собі чогось такого, що з самого початку могло зацікавити німецьких агентів, — буркнув Галей. Жермен підвелася.

— Допит закінчено, мосьє?

Не відгукнувшись, Галей знову підійшов до вікна. В саду, на освітленій місяцем доріжці, маячила невиразна постать. Жестом руки Галей підізвав Жермен.

— Садівник?

— Так, це Буард’є.

— Давно він тут мешкає?

— Близько п’яти років. Кадіус говорить, що добряк Буард’є давно став приналежністю дому, як оцей гобелен чи люстра.

— Дякую. Поки що запитань немає.

— Слава богу.

Звичним рухом Жермен відкинула чорне волосся, пройшлася по кімнаті і раптом рвучко повернулася до Галея. Ще мить тому її трохи насмішкувате обличчя тепер було стурбоване. Вона промовила, ніби роздумуючи:

— Здається, ви таки досягли свого. Ваша прискіпливість хоч кого похитне. Я подумала… Але ні, просто ви умієте досить швидко натиснути на чужу психіку.

— І все ж, що саме вам спало на думку?

— Скажу, тільки попереджаю: у мене немає жодних підстав підозрювати в чомусь Буард’є. Садівник чесно виконує свого роботу, весь час проводить на віллі, ні з ким не зустрічається. Єдина деталь, яка, можливо, вас зацікавить: Буард’є влаштувався на роботу до професора саме тоді, коли Кадіус розпочав дослідження над… шампіньйонами. Як бачите, я вже набралася від вас недовіри до людей, хоч і певна, що тут не більше ніж звичайний збіг подій, якщо появу садівника в домі можна назвати подією. Бідний Буард’є! Він і не здогадується, скільки уваги зараз приділено його особі.

— Тим краще, якщо не здогадується, — кинув Галей.

Малиновий звук зненацька порушив тишу, срібне дзюрчання переривалося короткими паузами і знову настирливо повторювалося десь близько.

“Телефон”, — стрепенувся Галей і встав. Він прокинувся давно, як тільки засіріло. Сидів одягнений біля столу, барабанив твердими пальцями по гладенькій полірованій поверхні, приводив у лад думки, щоб зосередитись, перед тим як починати день на віллі Кадіуса.

Минулої ночі Жермен провела його вниз, показала відведену йому кімнату. І ось тепер, почувши дзвінок телефона, Галей смикнувся було до дверей, та стримав себе. Дзвінок його не обходив, той, кому треба, сам відізветься на нього, як відзивався й раніше. Галей лише злегка прочинив двері. Його очам відкрився розкішний хол: дубові панелі, золоті рами картин, товстий килим на підлозі, широкий камін. До каміна, де стояв телефонний апарат, поспіхом наближався високий чоловік у робочому комбінезоні та береті. Взявши трубку, він схилив голову й заговорив:

— Алло! Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо можна, — трохи голосніше. Дякую, тепер я чую добре. — Він помовчав, слухаючи, потім вибачливим тоном сказав: — Цим у нас займається економка, я їй усе перекажу. Не сумнівайтеся, мосьє, я вас зрозумів. На все добре, мосьє!

Пригладжуючи волосся, Галей вийшов у хол. Телефонна трубка лягла на важіль. Чоловік у комбінезоні оглянувся, на обличчі мелькнула німа цікавість, він зміряв Галея поглядом сірих очей з ніг до голови. Як видно, добре-таки поношений костюм Галея і черевики, що давно втратили глянець, не справили на нього враження. На грубуватому засмаглому обличчі не лишилося й сліду поштивості, якою воно повнилось під час розмови по телефону. Пальці пірнули у глибоку кишеню комбінезона, висмикнули звідти пачку цигарок. Спалахнув вогник запальнички.

Галей зненацька зупинився.

— Ви — Буард’є?

— Так, я Буард’є. До ваших послуг, мосьє. — Садівник все ж про всяк випадок злегка вклонився. — Чим можу бути корисний, мосьє?

— Нічим. Я хотів переконатися, що ви — садівник, а не хтось інший, — мовив Галей, прямуючи до сходів. І доки він підіймався нагору, запах сигаретного диму дражливо лоскотав ніздрі.

У вітальні з гобеленом нікого не було. Трохи збентежений, Галей озирнувся. “А Жермен?..” Упіймавши себе на думці, що сподівався побачити дівчину і, не зустрівши її тут, відчув легку досаду, Галей внутрішньо знітився. Кинувши погляд на оздоблені інкрустацією двері, Галей спустився назад у хол. Він вирішив оглянути сад, що з трьох боків упритул підступав до будинку.

Доріжки в саду були акуратно посипані піском і ретельно розрівняні. Пахло квітами. Ще не нагріте, з ночі напоєно вологою повітря легко проникало в легені, бадьорило.

Поминувши зелену галявину з тенісним кортом, Галей заглибився в гущавину і скоро наштовхнувся на високий паркан. Дубові, щільно припасовані дошки ряботіли плямами моху; вгорі їжачилися колючки іржавого дроту. Напевно, паркан звели водночас із віллою, він здіймався над землею міцним щитом, що надійно прикривав з тилу професорове обійстя.

Сюди не долинав шум міста, дзвінки трамваїв, клекіт моторів та сигнали авто — все це розчинялося, стихало на галяху до району Вернад, не порушуючи його давнього затишку, утвердженого часом та достатком тутешнього люду. Однак тепер спокій навіть аристократичного району здавався хистким, ненадійним; за цим непевним спокоєм вчувалася тривога. Від тоді як місто з його гомінкою веселою строкатістю затопила сіра лавина ворожих мундирів, підперезаних поясами з написом “Гот міт унс”,[8] Галей уже не вірив тиші, він її остерігався, інтуїтивно відчуваючи подих небезпеки. Спокій тихого закутка, в якому несподівано для себе опинився Галей, міг обірватися зненацька і враз, наче до краю напнута струна.

Галей перестрибнув обкладений камінням ручай, обминув зарості ожини і ледве не зіткнувся з Буард’є.

— Мосьє, я вас шукаю, ви потрібні професору. — Садівник вказав на кущі бузку. — Там чекають на вас, поспішіть. — На засмаглому обличчі Буард’є нічого не можна було прочитати, крім нещирої робленої поштивості.

Пройшовши по доріжці в глиб заростей, Галей натрапив на мальовничу галявину. Прямо перед ним на низеньких пнях, витесаних у вигляді стільців, сиділи професор Кадіус і молодий русявий чоловік з борідкою, той самий, котрого минулої ночі Галей вгледів у розчинених дверях з плямами кіптяви на сорочці. На вкопаному в землю столі стояли пляшки та корзинка з яблуками. Професор наливав вино у високі келихи. Його рука повисла в повітрі, поглядом колючих очей він втупився в Галея.

— Вибачте, професоре, не знав, що ви хотіли мене бачити.

Виразним жестом Кадіус показав на вільний пень біля столу, наповнив третій келих.

— Вам наказано піклуватися про мою персону, Галею, тож ви про це не забувайте. Я перебуваю тут, значить, і ви мусите бути поряд. Не сидіти ж вам потай за кущами. Ліпше ось так, по-людськи, за столом; склянка старого бургундського вам не завадить. Так за що ж ми вип’ємо? — В його словах, в голосі чулася глузливість, з чим Галей за інших обставин ніколи не змирився б. Але тепер змовчав, узяв із рук професора наповнений келих. Кадіус підняв свій, перевів погляд на чоловіка з борідкою. — Вип’ємо за те, колего Тронковський, щоб не випускати із рук спійману жар-птицю!

Тронковський келиха не взяв, промовив з помітним акцентом:

— Якщо жар птиця має зуби та пазури дракона, то краще хай вона не вилуплюється з яйця.

— Чуєте, Галею! Мій молодий колега вважає, що іноді необхідно відступитися від мети, навіть якщо її вже досягнуто ціною неймовірних каторжних зусиль. Яне, друже мій, я вас не впізнаю. Ви перевтомилися, вам треба добре відпочити. Якось інакше не можу пояснити вашу дивовижну заяву.

8

“З нами Бог” (нім.).