Еліксир життя

— Я хотів би взнати…

— Це не обов’язково, — перебив його Дап’ю. — Це той випадок, коли чим менше знаєш, тим краще для себе і для інших. Вас ніколи не приваблювала… астрономія?

Галей знизав плечима:

— Не захоплювався.

— А фізика?

— Тіло, занурене в рідину… — з невдоволеною посмішкою промовив Галей і різко змінив тон: — Облишмо витребеньки! За кого ви мене маєте? Мені сказали, що я отримаю нове завдання. До чого тут якась фізика-хімія?

Дап’ю опустив очі.

— Ще не пізно відмовитись. Не наполягаю. Пошлемо когось терплячішого.

Вони помовчали. Німкені реготали в кутку за столиком — вино зробило своє. Бармен куняв за стойкою. Крізь вікно було видно зелені каштани, час від часу шибки жалібно тенькали від гуркоту німецьких машин. Галей відчув, що поводиться нерозумно, й знітився.

— Вибачте, лейтенанте. Я готовий. Отже, куди?

— Район Вернад, вулиця Червоних Троянд, двадцять сім. Дзвонити тричі. Вам відчинить мадемуазель Жермен, економка. Скажете: я від Дап’ю. Ви курящий?

Галей заперечно крутнув головою. Обличчя Дап’ю розпливлося в усмішці.

— От і добре. Там, куди підете, сигаретами не частують: у господаря дому запах нікотину викликає лють… Вас вже чекають за вказаною адресою. Бажано, щоб ваша поява в домі не привернула увагу сторонніх. Все інше вам скажуть на місці… Якого біса їм так весело? — Дап’ю кивнув на німкень. — До речі, що то за нашивки на мундирах у цих фей?

— Санітарна служба бошів, — пояснив Галей. Лейтенант Дап’ю або ж був короткозорий, або нічогісінько не тямив у військових відзнаках окупантів.

Того ж вечора Галей вирушив у район Вернад. Потрібну йому вулицю довго шукати не довелося. За чавунним литвом огорож принишкли котеджі; на вікнах спущено жалюзі, будинки здавалися покинутими. Комендантська година міцно тримала людей в чотирьох стінах, про неї нагадував стукіт чобіт німецьких патрулів, що лунав у всіх закутках міста. Галея цей стукіт майже не турбував, у нього в кишені лежала синя картка-перепустка, що їх видавали портовикам та залізничникам.

Він поглянув на годинник. Озирнувшись, швиденько звернув до затемненого двоповерхового будинку. Дім був розкішніший, ніж інші, — чималенька вілла, з усіх боків оточена деревами, оповита в’юнким плющем.

Галею відчинили зразу ж. Із чорноти коридору жіночий голос попередив:

— Обережно, тут сходи! Краще дайте руку.

Галей відчув на долоні дотик гарячих тонких пальців. Килим під ногами глушив кроки. Потім зарипіли сходи — його повели нагору. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Галей стояв у просторій кімнаті, заставленій старовинними меблями, на всю стіну красувався мальовничий гобелен, сліпучо віддзеркалювалися вогні кришталевої люстри.

Струнка дівчина у спортивному костюмі, очевидно, економка Жермен, зміряла Галея допитливим поглядом чорних, як вуглини, очей. Він витримав її погляд, приємно вражений. Вона запросила його сісти.

— Ви прийшли вчасно. Про вас вже питав професор Кадіус. Зараз він з вами розмовлятиме. Не дивуйтеся і не зважайте на його манеру висловлюватись. У кожної людини свій характер. У професора він дещо незвичайний.

Кивнувши Галею, дівчина зникла за високими дверима, оздобленими золотою інкрустацією. Не поверталася вона довгенько. Нарешті двері відхилилися, економка жестом покликала: “Заходьте!”

Спочатку Галей не міг втямити, куди потрапив. Величезну залу вінчало кругле склепіння із скла, і, здавалося, на самій стелі висіли мерехтливі неясні зорі. Гвинтом закручувалися вгору легкі сходи, сягаючи за кілька метрів до майданчика на масивних підніжках, де навскіс цілилося в небо товстелезне тіло дивовижної гармати. Із цього нахиленого металевого циліндра гронами звисали важелі й жгути товстого кабеля.

“Схоже на обсерваторію, — подумав Галей. — Ну звичайно! Чомусь же запитував Дап’ю про астрономію… Але при чому тут я?”

— Задерши так голову, юначе, ви ризикуєте скрутити собі в’язи. Підійдіть-но сюди!

Галей обернувся на різкий голос, що пролунав у нього за спиною. Склавши руки на грудях, перед ним стояв низенький худорлявий чоловік. Вузьке аскетичне обличчя, високе чоло, під густими бровами ховалися глибоко запалі очі…

Галей вклонився.

— Добривечір, мосьє.

Не відповівши на привітання, Кадіус повторив:

— Підійдіть до мене і слухайте. Я не запрошував вас до себе. Нові люди в домі мені заважають. Але вашої тут присутності вимагають деякі обставини. Тож хай буде так. Виконуйте роль сторожа при мені. Якщо вам це до вподоби.

— Мені це не до вподоби, — не зрушивши з місця, кинув Галей. — Але я дав згоду прийти до вас. Однак мене не влаштовує будь-яка роль, коли я не знаю, заради чого вона грається.

— Хіба вам не сказали?..

— Не турбуйтесь, професоре, — втрутилася Жермен, сердито глянувши на Галея. — Наш гість буде проінформований, як належить, а поки що він…

Дівчина замовкла на півслові. У глибині зали із грюкотом розлетілися навстіж дві половинки дверей. На порозі виникла скуйовджена постать. Молодий чоловік з борідкою, у розстебнутій сорочці, як здалося Галею, вкритій плямами кіптяви чи сажі, безладно замахав руками.

Кадіус весь подався наперед, очі тривожно заблищали.

— Що з вами, Яне? Щось сталося?

— Четвертий конденсатор… Оболонка не витримує, метал як віск. Скажена температура! Неможливо підступитися, пекельний жар…

Професор бігом кинувся до розхристаної постаті. Дівчина схопила Галея за руку, мовчки, майже силоміць потягла за собою із зали. Оглянувшись, Галей в останню мить помітив угорі, над гарматою-циліндром, рій вогненних танцюючих крапок; вуха вколов наростаючий тріск, що зливався в низьке вібруюче гудіння.

Жермен з докором похитала головою. Галей зрозумів: їй не сподобалося, як він розмовляв із професором.

— Добре. Не треба сваритися, — сказав Галей і запитливо глянув їй в очі.

Вона відчинила дверцята шафи, вийняла автомат.

— Патрони на полиці, їх удосталь.

Він виважив зброю в руці. То був невеликий чорний “стен-ган”.

— Що ж далі?

— Про це вже можна було б і здогадатися. Вам доручено подбати про безпеку професора Кадіуса.

Галей пильніше оглянув кімнату, що служила за вітальню. Підійшов до вікна, злегка відхилив штору. Синювате проміння місяця заливало кущі та дерева саду.

— Чи багато мешканців у цьому домі?

Жермен повела плечем.

— Крім нас із вами — професор Кадіус, Ян Тронковський та ще садівник. Його кімната внизу.

— Хто він, цей Тронковський?

— Чи не забагато допитливості, мосьє, для початку?

— Послухайте, мадемуазель, — неголосно мовив Галей, — мені не хотілось би бути сліпим щеням, яке навмання тичеться носом туди й сюди. Якщо я вірно зрозумів, то йдеться не про сторожування біля професорової вілли, для цього досить придбати вівчарку. Я догадуюсь також, що коли професора охороняємо ми, то напевно не від нічних злодіїв. Тож зрозумійте й мене, і допоможіть мені в цьому ділі.

Хвилину подумавши, дівчина зітхнула:

— Ви маєте рацію. З кого почнемо?

— Можна почати з вас.

— Будь ласка. До війни працювала репортером у газеті. Рік тому мене, як оце вас, послала сюди організація. З Кадіусом я була трохи знайома, колись надрукувала статтю про його погляди на роль жіноцтва в науці. Моє перше нікчемненьке інтерв’ю…

— Ви часто виходите з дому?

— Доводиться. Я ж веду тут усе хатнє господарство.

— Гм, вам не позаздриш… Тепер про Тронковського. Хто він?

— Уперта ви людина, — посміхнулася Жермен. — Можете бути спокійні, з цього боку домові також ніщо не загрожує.

— Здається, мені треба дбати не про дім, а про його господаря. Це не одне й те ж.

— Ян Тронковський — молодий учений, асистент професора і його помічник. Він із Польщі. Ви задоволені такою характеристикою?

— Ще одне запитання. Професор Кадіус… вірніше, його робота… Це не підлягало розголосу і раніше, до війни, чи лише тепер він змушений критися із своєю працею?