Право на істину

Долорес замовкла, наче пригадуючи подробиці своєї розмови з Жаком Дюїно, а мені не давало спокою прізвище Дорнбергер. Зовсім недавно я десь чув його… Ага! Згадав. Інформацію про гітлерівського генерала Вальтера Дорнбергера я читав на екрані монітора в аудовізуальній лабораторії Оперативного центру МАБРу.

— Хто такий цей Дорнбергер? Часом не нацистський злочинець, який у роки другої світової війни займався розробкою ракет, а після розгрому “третього рейху” став батьком американської протиракетної оборони? — запитав я.

Сеньйорита якусь хвильку нерозуміюче дивилася на мене, потім, ніби щось пригадавши, повільно відповіла:

— Не виключено… До речі, я цікавилась у Жака походженням назви гасієнди, але він не зміг чогось певного сказати. Йому лише відомо, що гасієнда розташована на території старої німецької колонії, яка виникла одразу після другої світової війни. Це на кордоні з Аргентіною.

— Ми спробували було дістати повнішу інформацію про таємничу гасієнду, — втрутився Пабло, який, видно, нарешті відчув довіру до мене, — але офіційна інформація обмежилась загальною короткою довідкою. Мовляв, територія придбана з комерційною метою, а держава не має права втручатись у діяльність приватної компанії.

Я вирішив дати зрозуміти моїм співрозмовникам, що й МАБРу дещо відомо.

— Нас не дивує, що навіть зараз території деяких латиноамериканських країн розглядаються певними силами як плацдарм для підриву термоядерного мораторію, для нових авантюр. Ратифікація програми “зоряного миру” викликала невдоволення серед екстремістських угруповань, яких у силу історичних обставин чимало розвелося в Південній Америці. Колишні диктаторські режими залишили після себе особливий соціально-політичний спадок. Викорчовування профашистських настроїв — справа навіть не одного десятиліття. На жаль, декому перспектива всезагального роззброєння видається найчорнішою…

— “Вічно колишні” сподіваються в нинішній ситуації приховати на цю перспективу невеличку атомну бомбочку або спромогтися на якийсь модерний підступ, — докинув Пабло.

— Ото ж бо й воно. Відомо, що колишні співробітники ЦРУ, “Моссаду” та інших західних спецслужб використовуються для протидії рішенням урядів по дотриманню ядерного мораторію й “зоряного миру”. Але ми дещо ухилились від розповіді сеньйорити Венадо, — я запитально подивився на журналістку.

— Жак був твердо переконаний, що його втягнули в якусь грандіозну авантюру, що він став пішаком у дуже непевній справі. Лише преса, на його думку, спроможна попередити злочин, який готується. На моєму місці міг виявитися й інший журналіст. Просто так склалися обставини — з’явився репортаж з моїм підписом.

— І що ж ви вирішили?

— Жак зобов’язався інформувати мене про підозрілі акції, які чинитиме “Ай-бі-кей”. Його розповідь, хоч і досить плутана, видалась мені вартою уваги, щоб повести паралельне розслідування. Словом, Жак мав підтримувати зв’язок зі мною.

— Про цю розмову я довідався від Долорес наступного дня, коли приїхав у Сантьяго в редакційних справах, — додав Пабло. — Почуте мене зацікавило, і я взявся допомогти Долорес у збиранні матеріалу про компанію. Справа ця виявилась непростою. Інформація, яку нам вдалося дістати, була дуже суперечливою. І ось волею випадку я зовсім недавно натрапив на слід американця, про якого згадував Жак. Такого собі Джорджа…

— Його прізвище Уїкер? — перебив я репортера.

— Так, так. Він самий, — здивовано протяг Пабло. — Ви його знаєте?

— Лише заочно, — я вирішив ухилитись від прямої відповіді. Судячи з виразу облич моїх співрозмовників, таке повідомлення їх не вдовольнило, але вимагати подробиць від інспектора Служби розслідувань МАБРу — справа безнадійна. Тож Пабло вів далі:

— Мій давній приятель Фернандо Карлуччі, капітан стофутового “Гермеса”, розповів цікавий, на його думку, випадок. Якийсь грінго Джордж Уїкер зафрахтував “Гермес” на цілий місяць. Гроші власникові судна сплатив наперед. Всю суму. Фернандо також отримав місячну платню, але залишився на березі. Американець поставив умову, що команду набирає він сам. Власник “Гермеса” нічого проти такої оборудки не мав, тим паче, що корабель був застрахований. Виявляється, американець намірився шукати підводні скарби піратів і конкістадорів. З цією метою на борт “Гермеса” взяли підводний міні-човен з маніпуляторами — телекерований робот. Словом, наміри у шукачів, здавалося, були найсерйозніші. А здивувало мого приятеля ось що: “Гермес” взяв курс на Південну Атлантику, через два тижні його бачили в Пунта-Аренасі — чілійському порту в Магеллановій протоці.

— Так що ж здивувало вашого приятеля, Пабло? — Інтуїція підказувала мені, що я ось-ось ухоплюсь за ниточку, котра веде до розгадки.

— Фернандесу Карлуччі достеменно відомо, що в цих водах шукати скарби флібустьєрів і золото інків — марна справа. Давні морські шляхи піратів перетиналися значно північніше.

— Отже, Джордж Уїкер і К° переслідував якусь особливу мету?

— Виходить, що так, — погодився Пабло. — Три дні тому “Гермес” пришвартував до пірса порту Талькауано. Мені вдалося довідатись, що з судна зняли якийсь вантаж і повезли в невідомому напрямі. Американець вилетів гелікоптером, що належить “Ай-бі-кей”, у Вальпараїсо. Що сталося з ним далі, ми не знаємо.

Я не вважав за необхідне пояснювати, що Джордж Уїкер загинув у автомобільній катастрофі. Репортер усім своїм виглядом давав зрозуміти, що більше нічого суттєвого про американця він не повідомить, і з цікавістю позирав на мене, чекаючи мого ходу-відповіді. Але тепер я сконцентрував свою увагу на журналістці.

— До того фатального дзвінка, після якого на Жака було вчинено напад, ви більше не спілкувалися з ученим?

Долорес, здавалося, не розчула адресованого їй запитання. Втім, це лише гра, а може, просто сповільнена реакція, коли не встигаєш переключитися на нову інформацію. Вона підкреслено неквапливо допила свій ананасовий сік, поставила фужер на місце, легенько притулила до губ хусточку, яку елегантним жестом вийняла з кишені плаття, після чого сперлася ліктями на білий пластик столу і, дивлячись на вуличного регулювальника, що хвацько командував потоком різноколірних і різнокаліберних автомобілів, стала пояснювати:

— Жак лише один раз зустрівся зі мною після нашого знайомства в ресторанчику. Цього разу він був не такий збуджений, але дав зрозуміти, що побоюється стеження з боку агентів відділу безпеки компанії. Він розповів мені, про що зумів довідатися за цей час. Зокрема, йому стало відомо, що спеціалісти-комп’ютерники “Ай-бі-кей” через систему “відеотекса” компанії, підключеної до Міжнародної інформаційної мережі, здійснили несанкціоноване втручання в один із секторів Банку інформаційних даних Великобританії.

— Але ж там впроваджена високонадійна електронна система захисту, — засумнівався я.

— Якщо в цьому банку завівся “кріт”, то він без особливих труднощів може підказати, як вимкнути її. Навіть коли електронний “ведмежатник” перебуває за тисячі кілометрів. Так принаймні пояснив мені Жак.

— Ви хочете сказати, що “Ай-бі-кей” має свого агента серед обслуги суперкомп’ютера англійського Банку інформаційних даних?

— У цьому Жак був переконаний, — підтвердила моє припущення журналістка. — За словами вченого, з Лондона на зв’язок з гасієндою виходив уже згадуваний Джордж Уїкер. Жак якраз чергував біля телемонітора міжнародного зв’язку і, випадково підключившись, перехопив уривок розмови американця з доктором Нейде-ром — господарем гасієнди, людиною підступною і небезпечною. Наскільки Жак зрозумів, йшлося про вербування якогось англійця, котрий за сто тисяч фунтів погодився розкрити код системи захисту пам’яті суперкомп’ютера.

Тут мені пригадалися слова Хільмара Данієльссона, сказані ним у Женеві напередодні мого відльоту. Шеф Служби розслідувань повідомив, що агентами МАБРу зафіксована зустріч Уїкера з колишнім співробітником “Мілітері інтеллідженс-5”. І ось тепер, після повідомлення Долорес, мимоволі виникло припущення: чи це, часом, не той “кріт”, про якого згадував Жак?