Право на істину

— В тому-то й справа, що ні. За кілька хвилин до нападу Жак телефонував мені. Очевидно, він уже знав, що знаходиться “під ковпаком”…

— Чому ви так вирішили?

— Бо навіщо йому було говорити мені таке: “Пуп землі Бхагавадгіта”? Тільки-но він встиг промовити ці дивні слова, як пішли короткі гудки.

— Справді, цікаво, — почав розмірковувати я вголос, машинально заносячи химерне поєднання трьох слів у резервну комірку свого “уокі-токі”. У інспекторів є таке правило: інформація, перша реакція на яку — здивування і розгублення, заноситься у “чорний ящик” розмовного пристрою. Резервній комірці не страшне навіть мікрохвильове випромінювання, що стирає в пам’яті наймодернішого суперкомп’ютера абсолютно всю інформацію.

— Можна припустити, що ці слова застерігають від чогось, — висловив здогад Пабло.

— Не виключено, — погодився я. — Але в такій екстремальній ситуації, в якій перебував Жак (якщо він і справді розумів, що знаходиться “під ковпаком”), йому простіше було відкритим текстом розповісти про якусь, скажімо, таємницю, що стала йому відомою. Адже він, як я розумію, цим дзвінком пішов ва-банк і тим самим підписав собі смертний вирок…

— А якщо ці слова несуть подвійне смислове навантаження? — знову висловив припущення Пабло.

— В цьому щось є, — пробурмотів я. — Однак краще послухати Долорес. Будь ласка, сеньйорито, продовжуйте.

Журналістка згідливо кивнула головою.

— Моє знайомство з Жаком також почалося з телефонного дзвінка. Надвечір того дня, коли репортаж про “Ай-бі-кей” з’явився в “Ель Меркуріо”, мені додому подзвонив незнайомий чоловік. Назвавши себе і відрекомендувавшись співробітником “Інтернешнл бізнес космос”, звернувся до мене з проханням зустрітись як з авторкою матеріалу. Тон, яким було висловлено це прохання, видався мені розпачливим, людина немовби благала мене про підтримку. Словом, я погодилась. Зустріч відбулася в невеличкому ресторанчику на вулиці Уерфано. Як ми й домовились, Жак чекав на мене при вході, тримаючи в лівій руці вечірній випуск “Ель Меркуріо”. Зовнішність свою він описав по телефону, і я без труднощів упізнала його, хворобливого на вигляд мужчину років тридцяти, худорлявого, в окулярах з сильними лінзами. Справляв він враження людини, яка хоче поділитися чимсь наболілим.

В залі Жак час од часу кидав насторожені погляди на відвідувачів, які сиділи за сусідніми столиками. Складалося враження, начебто співробітник “Ай-бі-кей” когось остерігається. Мій професійний досвід підказував, що я маю справу не з навіженим, який страждає манією переслідування, а з людиною гострого розуму, наполегливою і в той же час беззахисною. Чіпкий, проникливий погляд карих очей свідчив про неабиякий інтелект мого співрозмовника. З подальшої розмови мої припущення підтвердились.

“Цей репортаж — ваша ініціатива?” — поцікавився Жак, коли офіціант пішов виконувати замовлення.

“Як вам сказати, — дещо здивована таким початком розмови, відказала я. — Шеф-редактор наказав оперативно підготувати матеріал рекламного характеру про “Інтернешнл бізнес космос”.

“Виходить, вони заворушились… Я так і думав”, — замислено мовив мій співрозмовник.

— Мовчанка затягувалась, і я вирішила розрядити напружену атмосферу.

“Може, ви поясните, що це все значить? А то у мене закрадається підозра, що початок нашого знайомства починає скидатись на сценарій третьосортного кримінального фільму”.

— Мій жарт вивів Жака з задуми.

“Даруйте, — вибачливо всміхнувся він, незграбним рухом поправляючи окуляри. — Я, очевидно, справляю враження дивакуватої людини, недотепи, тюхтія… — Він знову ніяково всміхнувся. — Колись мені сказали, що я типовий представник рефлексуючої математичної братії”.

“То ви математик?” — уточнила я.

“Ви запитуєте про мою професію таким тоном, наче вважаєте її недоречною в “Ай-бі-кей”, — жартівливо примружив свої сумні очі Жак. Але сум у них не зник.

— Я зніяковіла. Хотіла було сказати щось на своє виправдання, але він випередив мене:

“Кажуть, що я непоганий спеціаліст по математичному забезпеченні комп’ютерів п’ятого покоління. Дещо я й справді знаю, непогано розбираюсь у багатопроцесорних системах”.

“І що ж вас зацікавило в моєму репортажі?” — підштовхнула я його до розмови, заради якої ми прийшли в цей затишний ресторанчик.

“Справа в тому, що два роки тому я уклав контракт з “Ай-бі-кей” на участь у доводці програмного забезпечення суперкомп’ютера, який має забезпечувати виведення на орбіту “космічних катафалків”. Ідіотське заняття — торувати шлях покійникам у космос, але фінансовий бік справи переважив мої сумніви”.

“І що ж вас непокоїть? Невже боїтеся, що спричините небіжчикам якісь незручності неточними розрахунками?” — вставила я недоречний жарт.

“В історії, з якою я хочу вас познайомити, сеньйорито, дуже мало смішного”, — сумно мовив Жак, опустивши очі долу.

— Нам саме принесли вечерю, і я вирішила заповнити незручну паузу знайомством з тутешньою кухнею. Мій співрозмовник також узявся було за ніж і виделку, але розсіяно відклав їх і став розповідати далі:

“Суть доводки полягала ось у чому. Після ратифікації програми “зоряного миру” та ліквідації структур і організацій, причетних до Ес-Ді-Ай, компанія “Ай-бі-кей” була змушена вийти зі сфери впливу Пентагону, повністю зосередившись на своєму космічному бізнесі. “Ай-бі-кей” арендувала в НАСА два “Челленджери” і один “Діскавері”, а також місце на стартовому майданчику колишньої військово-космічної бази США “Матавері”, що на острові Пасхи. Свого часу уряд диктатора Піночета віддав цей острів у розпорядження американських військових. Тут мали здійснювати посадку кораблі багаторазового користування в рамках програми Ес-Ді-Ай. Раніше “космічні катафалки” планувалося запускати з авіабази Ванденберг у Каліфорнії. Тож роботу суперкомп’ютера і його програми належало прив’язати до нового місця запуску”.

— Піцца виявилась смачною, однак гурманські почуття не домінували над моєю свідомістю. Я продовжувала уважно слухати дивного співрозмовника.

“Так ось, — Жак зробив паузу, відтак нахилився до мене і швидко прошепотів: — Серед математичного забезпечення, з яким довелося мені працювати, я випадково натрапив на диск оперативної пам’яті, інформаційний зміст якого складали операційні програми знищення космічних орбітальних станцій. На моє запитання, як ця програма опинилась на “гасієнді Дорнбергера” (так називається лабораторія компанії, в якій проводяться основні комп’ютерні розробки, та й, як я переконаний, не тільки комп’ютерні), мені ввічливо пояснили, що компанія має дозвіл на переробку старих комп’ютерних програм Пентагону, які зберігаються на складах, чекаючи своєї черги на демілітаризацію. А взагалі мені порадили зосередити свою увагу на виконанні завдань, передбачених умовами контракту. Я зробив вигляд, що вдовольнився поясненням, однак відтоді став уважніше придивлятися, що діється навкруги. Невдовзі вдалося встановити, що математичне забезпечення, котре з відомих вам причин не було використане в програмі Ес-Ді-Ай, доставляє на “гасієнду Дорнбергера” якийсь американець на ім’я Джордж. Здебільшого це були мегабайтові диски. Програми, записані на них, свого часу мали бути використані при реалізації Ес-Ді-Ай.

“Ви не помиляєтесь?” — стривожено запитала я.

“В компанії “Ай-бі-кей” працюють лише спеціалісти екстра-класу. Компанія може дозволити собі таку розкіш. Бізнес є бізнес, тим паче коли з ним пов’язаний космос і, думається мені, дещо інше…”

“Ви хочете сказати, що “Ай-бі-кей” займається чимось протизаконним?” — поставила я питання руба.

“Я можу говорити лише про підозри. Кожен із спеціалістів має доступ до обмеженого кола питань, займається вузькою темою. Основні важелі “похоронного бюро” знаходяться не на “гасієнді Дорнбергера”. Тут лише вивіска-реклама… І ось коли я прочитав ваш репортаж з офіса “Ай-бі-кей”, то зрозумів, що незабаром події можуть набрати неконтрольованого розвитку”.