Право на істину

Я вірю, попри все, що знаннями можна навернути люд до віри в Прекрасне, Справедливе і Добре. Слід лише донести слово Істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити Зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти…

Людське життя скороминуче. Але є в ньому щось таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до Зірок у чорне Безгоміння… Надто часто марнославство людське й гонитва за золотим тільцем потьмарює усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переборють споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле! Покличуть!

Ще ніколи так не розмовляла Гіпатія зі своїм учнем. Гієрокл всотував незвичні думки й щораз більше захоплювався прекрасноликою Учителькою. Невже світлий розум згасне в мороці Зла? Яка несправедливість! І він нічого не може вдіяти…

Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, неначе свічадо, криваво-червонястий диск сонця тут же заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець приносив у місто солонкуваті запахи, настояні на пахощах буро-зелених водоростей, що обліпили берег, нетерпляче очікуючи припливу, щоб упірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих пахощів приєднався розмай інших: смаженини, варених бобів, прянощів, котрі ширились у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких помітно більшало на вулицях Александрії.

Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів, багатих громадян, безпомильно відгадуючи серед них наймилосердніших і найжалісливіших, що, втім, траплялося дуже рідко.

Якась надвладна, тупа і лиховісна сила звела воєдино поважних матрон і перекупок, патриціїв і приблуд без роду й племені, вояків і монахів, штовхаючи різномовне та різноверствне гурмище до Мусейону.

Гієрокл, який з ночі чатував біля старожитного пристанища любомудрія, незмигно стежив за людом, що поступово заповнював величезний майдан. Погляд Гієрокла зупинився на зграйці хлопчаків, які, щось вигукуючи, плутались під ногами дорослих. Двоє малюків розмахували уламками мармурових рук, вочевидь, од розбитої фанатиками статуї богині Венери, і голосно, в якомусь хворобливому екстазі, кричали. Ніхто не звертав на них уваги.

Загубившись у прохолоді колонад Мусейону, Гієрокл із заціпенінням спостерігав за тим, що діялось довкруж, безсилий перешкодити і зупинити те, що назрівало.

Злочин був уготований давно. Покидьки, увіривши в безкарність всякого гріха, скоєного во славу Всевишнього, ладні були принести у жертву будь-кого, хто насмілиться засумніватися в існуванні душепастиря з Назарету. Втім, і це Гієрокл чудово знав, звиродніла зграя була лише сліпою виконавицею волі можновладних, які вміло спрямовували оскаженілий натовп нітрійських монахів, християнських вандалів, параболанів-головорізів у потрібне русло з метою усунення всякого, хто ставав на перешкоді новій релігії, котра, як ніяка інша, пречудово уживалась з багатством і владою, множила і підтримувала обох.

Шум натовпу несподівано вщух. Людське море впокоїлось, зіщулилось, вклякло, напружилось, мов велетенський хижий звір, готуючись до стрибка. Гієрокл здригнувся. Хоча він (та й не лише він) вже давно очікував цього моменту, однак поява запряженої двома чорної масті жеребцями колісниці, в якій гордо, на повний зріст стояла Гіпатія, подіяла приголомшуюче.

Речниця Істини, зневаживши небезпеку, прибула до Мусейону, де мало не щодня упродовж багатьох років висівала у людські серця й душі зерна Добра, Знань і Мудрості.

Колісниця зупинилась на краю майдану, не в силі пробитися крізь тужавий натовп. Скориставшись мимовільним ваганням і розгубленістю вороже настроєної юрми, Гіпатія владно піднесла правицю вгору, готуючись мовити до обдурених і наструнчених проти неї…

Гієроклу здалося, що він бачить, як тихим, спокійним сяйвом променяться лагідні очі Учительки. Немов у фантастичному сні, розвівається на вітрі її довге, дивовижно прекрасне волосся. Юнакові пригадалися слова, мовлені якось Гіпатією, коли вона після запеклої сутички з александрійським єпископом Кирилом, замислена і втомлена, сиділа на березі моря, щось напружено вишукуючи очима на межі земної тверді і небокраю. Притишено мовила до Гієрокла: “Може, це і є найвища мудрість — померти за світло…”

Помітивши стривожений погляд учня, лагідно всміхнулась: “А тобі, Гієрокле, ще жити й жити…”

— Богохульниця! Коханка диявола! — раптом заверещав чийсь бридкий надтріснутий голос.

Гієрокл упізнав його. Кричав його недавній знайомий монах Амоній, подаючи сигнал до вбивства. Зачувши його, знавісніле гурмище кинулось до колісниці. Тисячі рук з розчепіреними пальцями, немов мацаки-щупальця гігантського спрута, погрозливо потяглися до жінки в білому, яка прекрасною мармуровою статуєю височіла серед розбурханого моря люті й ненависті.

Щось сталося… Мабуть, вражений цим спокоєм і презирством натовп, немов наштовхнувшись на невидиму перешкоду, зупинився і вже через якусь мить був готовий відкотитися назад, як нова злива прокльонів, густо замішаних на звіриній ненависті, яку виригали заводії, спровокувала натовп до непоправного:

— Хапайте її!..

В центрі юрби вихопилась волохата рука, що розмахувала дерев’яним хрестом — символом нової віри. З грубою лайкою озвірілі фанатики зірвали білосніжну одіж з прекрасного тіла Гіпатії. З ревінням і несамовитими прокляттями озвіріла юрма потягла свою жертву до Цезаріуму — церкви на березі моря, і там з тваринною люттю гострими устричними черепашками здирали з неї шкіру і м’ясо, затим з криками радості кидали у вогонь. А навкруг біснувався натовп ошуканих, намовлених, обдурених, які наївно вірили, що карають Зло.

До пізнього вечора тривала кривава оргія, не стихало людське ревище. П’яні монахи, голота, найостанніші александрійські горлорізи, отримавши винагороду за службу Всевишньому, зграями вештались вулицями міста, виригаючи страхітливі погрози на адресу тих, хто надумає виступити проти християнства.

…Під ранок, коли навіть найвитриваліші п’яниці забулись у зрадливому сні, берегом моря йшло двоє: юнак і статечний муж — Гієрокл і префект Орест. У німій скорботі вони зупинились біля ще теплого попелу, марне намагаючись угледіти в ньому останки тієї, хто ще зовсім недавно була для одного з них Учителькою, для другого — просто любою жінкою, коханою, а для більшості — Мудрістю. Навіть для ворогів.

Погляд Гієрокла упав на округлі предмети, які здалися йому знайомими. Це були уламки рук статуї Венери, якими вранці вимахували незнайомі хлопчаки…

…Екран, на якому щойно точилися драматичні події сивої давнини, погас.

— Ну як, вражаюче? — запитав Учений, вимикаючи апарат.

— Дивовижно… — видушив із себе Журналіст.

— У газетярів подібні речі, здається, називають сенсацією. Чи не так? — дещо іронічно мовив Професор.

— Це суперсенсація!.. Але, сподіваюся, ви розповісте нашим читачам про свій фантастичний… гм… тепер уже цілком реальний пристрій? Як ви прийшли до цієї методики реставрації минулого?

— Бачите, свого часу радянський вчений Юрій Денисюк неодноразово наголошував, що проблемою голографії він зацікавився, а відтак втілив у життя конкретні методи отримання об’ємних зображень предметів, завдяки почерпнутій ідеї з фантастичного оповідання Івана Єфремова. Майже аналогічна ситуація сталася і в мене. Колись відомий письменник-фантаст Артур Кларк (не забуваймо, що він, як і Іван Єфремов, до всього був ще й неабияким ученим) висунув прецікаву гадку: “Припустимо, що колись люди спостерігатимуть минуле настільки детально, що зможуть реєструвати рух кожного атома, який будь-коли існував. Припустимо далі, що на основі такої інформації вони зможуть вибірково відтворювати людей, тварин, окремі ситуації і ландшафти минулого. Інакше кажучи, хоча ви й справді померли в XX столітті, інше ваше Я з усім обсягом життєвого досвіду, накопиченого на момент спостереження майбутнього, може раптом опинитися у віддаленому майбутньому і зажити новим життям. Це схоже на найбуйнішу фантазію, яку тільки здатний створити людський розум, але звідси зовсім не випливає, що таку можливість треба виключати з обговорення, як нісенітницю”. От я й подумав: чому б і справді в структурі електронів історичних пам’яток у вигляді якихось нашарувань не може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишати у мікросвіті певний слід?..