Право на істину

Лист був останній, писаний минулого літа, незадовго до смерті лівійця. Язичниця і християнин, вони, на осуд церкви, знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Беззавітно відданий Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його прийняти Христове вчення? Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?..

Колись Сінезій з гіркотою зронив: “Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безнадійні і безсилі… Пентаполь проклятий богами, Пентаполь вмер, він задавлений, він покінчив своє існування, він убитий, він загинув…”

Знатний, багатий і впливовий Сінезій Кренський користувався великою повагою в рідному Пентаполісі. Християнство прийняв, як пояснив Гіпатії, насамперед з бажання забезпечити батьківщині спокій і порядок, не допустити спалахів насильства. Церква вельми охоче прийняла у Христове лоно більш ніж доречного союзника, уповаючи на зростання свого впливу серед язичників.

І все-таки Сінезій, зрештою, як і Гіпатія, залишався противником християнського бога, різко протестуючи проти тих, хто вважав, що філософ повинен ненавидіти науки і піклуватися лише про божественне. У листах Сінезій відверто обурювався невіглаством християнських проповідників: “Верх неуцтва — бути самому неуком і братися навчати інших”.

Гіпатія всміхнулась. Це були її думки…

“Хіба може розумний і добрий, всемогутній і всевладний творець правити світом, в якому панує зло і несправедливість?” — запитував Сінезій.

“Богом нашим є мудрість і розум!” — відповідала Гіпатія, але підсвідомо відчувала, що цій тезі чогось бракує.

Християнство, незважаючи ні на що, вперто сходило до вершин тріумфу. Коли імператор Феодосій І едиктом 380 року оголосив нещадне переслідування язичників, Гіпатії було десять років. О тій порі Афіни ще вважались осередком мудрих, однак за якихось три десятиліття місто почало славитись лише приготуванням меду… Імена древніх залишились тільки на спомин про колишню велич Еллади. І коли Сінезій говорив: “Я віддаю перевагу елліну, ніж варвару” — вона мимовільно впізнавала свої думки, свої переконання.

…Настала остання, четверта сторожа ночі. Над морем засірів ранок. День прокидався від сну. Ще заспаний, він умивався першими променями березневого сонця.

Гіпатія так і не стулила очей. Учні і найближчі друзі вже давно розійшлися. Перечитані листи Сінезія. Лише на мить вдалося позбутися гнітючого передчуття, що невідворотно чатує назирці за нею. Чи й справді застороги Ореста мають підґрунтя? Невже Кирило таки зважився вчинити супроти неї якийсь підступ?..

Єпископ александрійський давно на герці з префектом, тож принагідно попрікає Ореста до-радницею-жінкою, особливо наголошуючи, що в її домі збираються вороги Христової віри, поклонники язичеських богів, між якими точаться суперечки про безсмертність ідей, свободу духу. “Бредні платоніків”, — злостився єпископ.

Оресте, Оресте… Ти ще й досі кохаєш Гіпатію, хоча достеменно знаєш, що не відступиться вона від свого. Не стане такою, як усі жінки: люблячою матір’ю, коханою дружиною. Земне щастя не для неї…

Як знати, можливо, вони могли бути щасливі удвох. Але ж вона була дочка славного Теона і понад усе хотіла прислужитися людям.

Лихі часи настали… Руйнується античний світ, у який вона безмежно закохана. Здобутки тисячоліть, котрі могли придатися новим поколінням, гинуть. А вона не в силі зупинити невтримний поступ часу, не в силі переконати людей у хибах, які вони чинять, наслухавшись невігласів у рясах, що прикриваються божим словом. Чого воно вартує, коли ллється кров невинних?..

Як важко бути жінкою… Надто багато сил доводиться витрачати на те, щоб утвердитись в очах учених мужів у рівності своїй. Лиш розумом доводиться здобувати прихильність і визнання, а водночас наживати численних ворогів, прихованих і відкритих. А боротися з усіма вже не вистачає сил…

Тривожний щем роз’їдав серце, краяв душу. Зволоженим поглядом зорила Гіпатія на власноруч змайстровані астролябії, котрі стали у пригоді багатьом мореплавцям, допомагаючи їм розшукати шлях у морі по небесних світилах. Лежали на столі виготовлені нею гідроскопи-барильйони для визначення густини рідини.

Її цікавила астрономія, математика, філософія. В Мусейоні зберігались написані нею коментарі до Діофантової “Арифметики”, до вчення про конічні перерізи александрійського астронома Аполлонія Пергського, а також до “Математичного канону”.

Ширилося людське поголосся, що вона — сама мудрість. Воістину безмежне людське бажання чудесного! Саме тому Гіпатія не поминала нагоди повторювати, що до людини мудрість не приходить сама по собі. Мудрості слід учитися, брати її од наймудріших. Вона ж, Гіпатія, переповідає те, чого навчали інші, те, що вона переосмислила й доповнила…

Їй самій багато що невідомо. Хто така людина? Ким стала? Куди йде? Що з нею буде?.. Скільки потрібно ще спізнати, щоб осягнути своє призначення в Бутті! І цю ж людину примушують борсатись у брудних хвилях брехливих віровчень, замість того, щоб спізнавати Природу. Яка ганьба для Розуму!..

Людина, як і космос, належить до ієрархії Буття, займаючи в ньому далеко не останній щабель, але й не перший. Існують світи інші, світліші. І їх багато… Незчисленна кількість. Буття неперервне, променисте, многовиде і розумне. Розумне начало таїться в усьому. До нього слід лише долучитися.

Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому звитку “Чорного ритуалу”, врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе.

“…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться за ними ввишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоча і слабшим, ніж сонячне…”

Стукіт у двері відірвав Гіпатію од читання.

— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.

— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.

— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялася Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло таяться в ньому. Залежно кому слугує воно, хто розпоряджається ним, що чинить ним.

Ті, хто на терези долі поклали золото, й знання, не в силі врівноважити їх. Ці речі несумісні. А коли це станеться, то багатство обов’язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство саме в знаннях. Примарний блиск полота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнутись Уранії й Кліо, вперто та завзято сходить на Олімп Знань, — тим скориться Вічність. Але цим людям слід відректись багато від чого, окрім віри в Істину. Справедливість для всіх. Вони неминуче наразяться на небезпеку бути осміяними, оскарженими, зрадженими, осудженими, засудженими, а то й позбавленими життя. Але вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…

Очі Гіпатії зробились вологими. Все-таки вона була передусім жінкою. Гієрокл опустив голову. Він не міг бачити, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов відганяючи хвилинну слабість, немов докоряючи собі за цей її прояв.

— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі, — розпука звучала в цих словах, але не каяття. — Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте Я робиться маленьким і нікчемним, прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.

— Любий Гієрокле! Твоїми устами рече бажання допомогти мені. Ти щиро зичиш мені добра, щастя і… спокою. Ти щиросердний, мій любий Гієрокле. Але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я полишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу, яка послужить струменем води на колесо зла, підступності і підлоти.