Страница 20 из 26
— Е, ні, синку, не цієї згоди я хочу від тебе, мене зовсім не цікавить, як ви це вчинили — добре чи ні. Я волію, щоб ти усвідомив шкідливість, абсурдність самого наміру. Чому ж ти мовчиш?
— Думаю.
— Подумай, подумай. Хоча з того, що я тобі сказала..
— Мені невтямки: чому це природа ворожа людині? Адже вона створила людину, вона виплекала її на своєму лоні? Хіба людський рід виріс не в буянні тих самих стихій?
— То був первісний етап. Він закінчився дуже давно, сотні тисяч років тому.
— А хіба зараз людство не черпає в природи необхідну сировину?
— Черпаємо, беремо скільки треба, перемагаючи її опір. Ми не можемо обійтися без природи, це очевидно. Але єдність людини з природою здійснюється через протиріччя. Це єдність протилежностей. Коли ви, юнаки, усвідомите це, то в ваших головах не виникатимуть отакі химерні потяги.
— Хтозна. Все незвідане вабить, дуже хвилює… Ех, коли б ви знали, мамо, як на нас війнуло! Як перехопило нам подих!
— Просто дія низької температури.
— “Просто дія…”. Коли б то! Тут щось інше…
— Заспокойся, синку. Вам, юнакам, на кожному кроці “щось інше”. А подорослішаєте, і світ ніби зміниться для вас. Ось і батько прибув! Може, ти краще послухаєшся його. Добре, синку? Одужуй!
— До побачення, мамо. Драстуйте, тату.
— Драстуй, сину.
— Ви теж будете говорити про хлоп’яцтво, абсурдність і здоровий глузд?
— Не треба одразу наелектризовуватись. Ти ж хлопець уже не маленький і мусиш розуміти, що для мами все це…
— Я розумію. Мама хоч і філософствувала, та весь час…
— …залишалась насамперед мамою, правда?
— Так. А ви?..
— А я був і буду батьком. І теж скажу, що отакі вибрики — це навіть не хлоп’яцтво, а дитячість. Хто ж так готується до важкої експедиції?
— Що не одягли скафандрів? Так це ж та сама оранжерея…
— Треба виготовити теплий одяг. Розумієш, колись, у сиву давнину, люди взимку носили теплий одяг. Не закривали облич, навіть очей, дихали первісним повітрям.
— Невже обходилися без скафандрів?
— Звичайно. Вже мали моря електроенергії, почали застосовувати ядерну і… виробляли зимовий одяг. А ми, точніше, наші предки, одягли місто.
— Зимовий одяг… От цікаво! А який він був?
— Одужаєш — підеш по музеях і дізнаєшся. Чого ти насупився?
— А коли ми все це вивчимо, то ви…
— Тоді я перевірю вашу екіпіровку, обміркуємо разом план експедиції, зв’язок — усе, все треба врахувати!
— І не будете відговоряти нас?!
— Робити пролом у півсфері відговорю.
— А як же ми…
— Я вас випущу через запасний вентиляційний тунель. Отам за монументом Невідомого космонавта.
— Ой, тату!
— Тільки тихо: не треба хвилювати маму…
К. Пушкарьов
ЧОРНИЙ ЕЛІКСИР
Вони приїхали на стадіон за півгодини до стартів. Так обидва робили ще за своєї спортивної молодості, коли не раз успішно виступали у великих змаганнях. У ті роки кожен здобув по дві золоті медалі переможця Олімпійських ігор. Нині оглядача Томаса Картнея та фоторепортера Боббі Вуда заслужено вважали чемпіонами спортивного репортажу; колегам з інших газет майже ніколи не щастило обійти їх. Допомагати чемпіонам великий досвід, давня дружба з спортсменами, тренерами, суддями, щира весела вдача.
Майже водночас з ними поставив поруч свій лімузин професор Віллі Крейз. Чемпіони весело перезирнулися. Коли вони троє ставили машини ось так, вважай — секунда в секунду, на стадіоні завжди траплялося щось незвичайне, сенсаційне. Це була здавна перевірена прикмета, вона могла справдитися й сьогодні: адже погода наче спеціально замовлена для визначних досягнень.
Професор гречно привітав своїх давніх улюбленців, міцно потис їхні сильні руки. Він залишався вірний своїм звичкам: незважаючи на теплий сонячний день, був одягнений у темну пару. Сліпучо-білу сорочку прикрашала гарна краватка. Один гудзик піджака було розстебнуто, і друзі побачили елегантну стрілу з підковою — затискач для краватки. Стріла яскраво промінилася на сонці всіма барвами веселки. Важко було зразу визначити, з чого її виготовлено, — з невідомого металу чи пластмаси. Професор перехопив погляд репортерів і весело спитав.
— Що, заздрите стариганові? Вгадав ваші думки?
— Майже вгадали, — усміхнувся Том. — Просто ми…
— Вважаємо, що молодим джентльменам такі цяцьки пасують трохи більше, — закінчив за нього Боббі.
— Можу подарувати кожному, — охоче пообіцяв професор. — Хоча ви першого ж вечора віддасте їх вашим дівчиськам — знаю я вас, волоцюг!
— Любий професоре! — урочисто почав Том, але старий перебив його.
— Знаю, знаю, що скажеш. Давайте краще з’ясуємо головне. Таких затискачів, як мені відомо, усього три на планеті, більше нема. Второпали?
— Еге ж, — відповів Картней за обох і голосом професора додав: — Мої хлопчики, якщо ви мене поважаєте, то я хочу бачити вас усюди з моїм дарунком на краватках. Правильно?
— Том, я завжди вважав тебе розумнішим за президента, принаймні — меткішим за нього, — засміявся професор. Він вийняв дві невеликі коробочки й сам пристебнув райдужні затискачі до краваток своїх студентів. Боббі удавано зітхнув.
— Відтепер, Том, при зустрічах з професором нам доведеться розстібати піджаки або ж більше того — скидати куртки.
— Заздалегідь вибачаю обох, — замахав руками професор.
— А я думаю про інше, — мрійно сказав Картней. — Яку сенсацію віщує нам сьогоднішній день?
* * *
Незвичайне почалося перед фінальним забігом на 100 метрів. Диктор відрекомендував глядачам шістку фіналістів — найсильніших спринтерів країни. Щойно вони розійшлися для розминки, як через паркан, що відділяв трибуни від спортивного ядра, легко перескочив високий чорнявий парубань. Поліцай засвистів, наказуючи хлопцеві повернутися назад. Та парубань уже підбіг до судді-стартера, почав про щось гаряче умовляти його. До них підійшли спринтери, прислухались і голосно зареготали. Тоді невідомий сердито, двома вправними рухами скинув одяг. Вражено дивилися на нього судді, спринтери, двоє поліцаїв, які вже вибігли на поле.
І раптом на найближчій до них трибуні почулися гучні оплески.
Том Картней підніс до очей бінокль. Він ніколи не розлучався з ним на великих змаганнях, щоб завжди впритул наближатися до цікавих подій, які відбувалися в далеких від ложі преси секторах. Картней бачив багато чудових спортивних фігур — на рідному серцеві легкоатлетичному ядрі, на рингах, помостах, у басейнах. Але таку гарну й досконалу фігуру, таку пропорційність будови, такі рельєфні сильні м’язи він спостерігав уперше. Перед ним стояв молодий міфічний бог у сучасних купальних трусиках. В його постаті злилися докупи велика сила і виняткова легкість, класична стрункість і незборима міць. Мрія тренера — тільки й можна було сказати про такого хлопця. Тож недарма до нього поспішає Джордж Ліннокс — найавторитетніший селекціонер спринтерів і бар’єристів, чиє мистецтво вивело свого часу на орбіту олімпійських перемог і його, Томаса Картнея.
За кілька хвилин диктор уже звеселяв глядачів. Він повідомив, що якийсь Джім Хікс, вівчар з півдня, просить дозволу виступити у фінальному забігу спринтерів. Запевняє, що легко покаже всім спину: багато бігав у рідних луках, знає ціну секундам, а якщо програє, передасть у фонд олімпійської команди дві сотні добре вгодованих овець. Фіналісти заздалегідь дякують новому супернику за щедрий подарунок і не заперечують проти виступу Джіма Хікса у фіналі по сьомій доріжці, оскільки інші шість уже розіграно між ними.
Тим часом спринтери закінчили розминку, пояснили вівчареві значення стартових колодок, допомогли правильно встановити їх і порадили кілька разів спробувати сучасний старт. Сталося так, що Джім Хікс узяв перший старт сам один, інші з цікавістю розглядали його. Картней за давньою звичкою не просто стежив за пробіжкою, а й відмітив час секундоміром на відрізку 30 метрів. Поглянув на стрілку і ледве зміг приховати від колег свій подив — три секунди! Чого ж можна чекати від цього зухвалого вівчаря на повній стометрівці!