Страница 13 из 26
Та ось на одному з кадрів щось ворухнулось. Лейтенант сфокусував зображення точніше, посилив збільшення.
— Він! — сухо сказав майор.
Ще не можна було розрізнити, хто це та що він робить. Невідомий вовтузився перед замкненими дверцятами, орудуючи якимсь інструментом.
Полковник натиснув на кнопку, притяг до себе висувний мікрофон, сказав неголосно:
— Команда, увага!.. На кораблі — сторонній!.. П’ятий відсік, шостий горизонт!..
Здавалось, невідомий почув ці слова. Він закляк на місці, потім рвучко метнувся вбік, зник з поля зору.
* * *
А Коля Рибаков справді почув: мабуть, десь недалеко був один з динаміків бортової системи зв’язку. Хлопець не підозрював, що буквально всі приміщення в дирижаблі обладнано автоматичними телепередавачами.
Куди поткнутися? Де заховатись? Шлях на нижчі поверхи відрізано: звідти вже лунає гупання численних ніг. Отже, тільки вгору й вгору.
Скільки тривала оця шалена гонитва, якими тунелями, переходами, сходами біг Коля Рибаков — вій не запам’ятав. Все тісніше замикалося навколо нього кільце переслідувачів, все менше лишалося в хлопця сили.
В одному з темних закапелків він зупинився на хвильку, висмикнув з-за пазухи карту, зіжмакав її, запхнув у щілину між гвинтовими сходами й побіг ними. Зупинився, знеможений: тікати далі не було куди — над головою тільки люк з великими закрутками. Коля смикнув за одну, потім за другу. Кришка люка повільно піднялась, у отвір ринуло холодне повітря, засвистів у вухах вітер.
Хлопець насилу видерся стрімковисною драбинкою на зовнішню поверхню дирижабля, сумно озирнувся довкола.
Ось-ось настане світанок. Уже засяяли перлисто-рожевим світлом високі хмарки, але тут ще панує темрява. Тільки ледь-ледь виблискує велетенська оболонка дирижабля.
Свистить зустрічний вітер, — ба, не вітер, а справжній ураган. Він намагається змести підлітка, турнути туди, в темряву, в небуття. А хлопцеві навіть уже й не страшно. Тримаючись за поручні, що протяглися вздовж “спини” дирижабля, він просувається вперед, похнюплений. Поспішати нема куди.
Та ось він насторожився, напружився: замовк глухий гуркіт двигунів дирижабля, поступово слабкішав вітер.
— Колю! Почекай, Колю! — пролунало ззаду.
Хлопець озирнувся. З люка, тьмяно освітлений знизу, вилізав знайомий йому льотчик-майор.
— Колю, негайно йди сюди! Тобі ніхто не заподіє нічого поганого.
— Не підходь! — злісно вигукнув підліток. — Живцем не візьмеш! Стрибну вниз!
— Колю, але ж ти нічого не зрозумів! Справа в тому, що…
— Все зрозумів, клятий фашист! Не підходь!
…І не помічає Коля, що ззаду нього повільно піднялася кришка люка, звідти виповз бородатий здоровань… підкрався тихесенько… і схопив його за руки.
Де й узялися в хлопця сили! Він гамселив нападника коліньми і головою, борсався, викручувався. І хоч який дужий оцей бородатий, був такий момент, коли обидва замалим не покотилися вниз по похилій площині.
Коля ще раз рвонувся, ударився потилицею об поручень. Попливли перед очима червоні кола. А потім запали темрява й тиша.
* * *
На канапі в каюті дирижабля лежить зв’язаний Коля Рибаков. Поламаний стілець на підлозі, зсунутий стіл, розкидані речі свідчать, що підліток продовжував боротьбу і тут.
На стільці проти Колі, спершись руками на коліна, сидить бородатий, — йому років тридцять, — і промовляє гучним басом:
— Востаннє запитую: віддаси карту?
— Іди геть, фашист! — цідить крізь зуби Коля.
— Одумайся, хлопче!
— Іди геть!
Бородань усміхнувся, вийшов з каюти. Біля порога стрівся з старим у цивільному.
— Ну, як, Федю? — запитав той стурбовано.
— Бешкетує, товаришу академік! Довелося зв’язати. Ось так, товаришу академік: кажуть, молодь нині не та, що раніше була. А поглянули б ви на цього пуцьверінка! Я до нього вже й ладком — машину навіть пропонував, — і з погрозами. А він…
— Даремно, Федю! — незадоволено похитав головою старий. — Ви б краще пояснили йому що до чого.
— Пояснював. Не хоче навіть слухати.
— Ну, гаразд. Тепер спробую я. Старий відчинив двері каюти, зупинився на порозі. Усміхнувся:
— Ну, здрастуй, герою! Федю, розв’яжіть хлопчика… Тебе звуть Коля?
Хлопець дивився на старого мовчки, спідлоба.
— Колю, якщо через… — старий поглянув на годинник. — Якщо через годину в мене в руках не буде тієї карти, яку ти взяв, загинуть сотні, а то й тисячі людей.
Отут уже Коля не витримав.
— А якщо буде, то через годину загинуть мільйони, так? Ви зірвете атомну бомбу, так? Нема в мене карти. Я її викинув.
— Дурненький! Це буде мирний вибух! Мирний! — старий витяг з кишені піджака партквиток, розгорнув його перед очима хлопця. — Бачиш?
Пильно, насторожено дивився Коля то на партквиток, то на старого. Сказав сухо:
— Партквиток можна підробити або вкрасти… — примружив повіки. — А японець — хто?
— Японець? Так це видатний учений, геофізик Судзукі… — старий на мить замислився. — Ну, гаразд, ходімо, я тобі все покажу і поясню. Тільки, прошу, не бешкетуй і не тікай. У нас немає часу.
Не можна сказати, що хлопець повірив словам старого. І все ж вони збудили сумніви в душі: а може, справді йдеться не про війну? Може, справді проводяться якісь наукові дослідження? Але які?
Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.
Швидким поглядом хлопець обвів приміщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура — радянська, написи — російською мовою. А люди… Троє японців у цивільному, один з них, отой Судзукі, докірливо хитає головою. Троє в радянській військовій формі: полковник, знайомий майор і лейтенант. Дивляться, всміхаючись. А на столі посеред рубки лежить карта — така ж, як і та, що поцупив Коля, тільки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукі, вимальовуючи всілякі значки.
— Сідай, Колю, — сказав старий і поклав перед хлопцем велику папку. — Ти знаєш, що таке тайфун?
Коля кивнув головою.
— Ні, хлопче, не знаєш і навіть не уявляєш! — старий розкрив папку і почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафіксовано картини руїнницької дії урагану. — Коли на узбережжя Японії налітає тайфун — кораблі викидає на берег, в повітря піднімаються дерева й будинки, гинуть тисячі людей. У червні 1962 року під час циклону в Індії загинуло двадцять дві тисячі чоловік; в шістдесят третьому році циклон зруйнував на Кубі понад тридцять тисяч будинків, було півтори тисячі жертв. У вересні 1928 року ураган буквально зітер з лиця землі столицю Гваделупи Пуент-а-Пітр… Не буду продовжувати перелік — у нас немає часу. Скажу тільки, що досі не було жодного порятунку від тайфуну. Але містер Судзукі… — японець, почувши своє ім’я, дещо насмішкувато вклонився. — Ну, і частково я, розробили теорію про критичні точки атмосферних процесів.
Старий кивнув Колі, разом з ним підійшов до карти, показав на один з значків:
— Дивись: ось тут зароджується неймовірно потужний тайфун. Напочатку це тільки легесенький вітрець, але з кожною хвилиною він буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган… Так ось: досить у певному місці і в певну годину зірвати потужну ядерну бомбу — і тайфун загине в зародку. Японія ядерних бомб не має, тому…
Академік провів рукою над розкладеними знімками, сказав неголосно:
— Ось що чекає Японію завтра на світанку, якщо ми не зірвемо бомбу в критичній точці сьогодні, о сьомій п’ятнадцять… — старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. — Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.
На годиннику — 5.32. Болісно наморщивши лоба, підліток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрілки і розпачливо зважує, що він має робити. Він хоче вірити, що все, сказане старим, — правда, але з думки не сходить і англійська книжка з атомним вибухом на обкладинці, і підслухані уривки розмови про “провокацію”. А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?