Страница 8 из 29
Видавивши з тюбика малинове желе, Олександр через силу проковтнув солодкий клубок. Примусовий сніданок скінчився. Примусовий тому, що космонавт втратив апетит. Мабуть, це було пов’язано з проникаючою радіацією, яку “Валентина” вже не в силі була повністю заекранувати… А підкріпити сили — Олександр це розумів — було необхідно.
І цієї миті пронизливо завила аварійна сирена. Братцев прекрасно знав, що вона вмикається лише в хвилину крайньої небезпеки, коли кораблеві загрожує смерть.
Олександр рвонувся до штурманського пульта і вже не відходив од нього.
Стрілки приладів скакали, мов скажені, а крива випромінювання на екрані схожа була на анаконду, що переслідує жертву.
Якісь бліки ковзнули по скафандру Братцева. Він здивовано оглянувся: стіни кабіни в багатьох місцях засвітились нерівними плямами. Вони переміщувались, немов живі. Та Олександр уже не дивився на них. Він не зводив очей з маленького овального екранчика кофейного кольору, на якому часто змінювались схеми і формули — лаконічні й чіткі висновки логічної машини. Сумнівів не могло бути: “Валентина” знаходиться на шляху, по якому за кілька хвилин пройде головне ядро туманності.
За кілька хвилин…
Вийти з цієї зони він уже не встигне. Та чи й потрібно? Олександр прийняв рішення, від якого його серце шалено забилося: він викличе вогонь землі на себе, так, на себе! Він врятує, він захистить своїм тілом рідну планету!
Але зв’язатись ніяк не вдавалося. Оглушливі розряди перешкод чергувалися з протяжним виттям і короткими схлипуваннями, викликаними ударними хвилями плазми, що шаленіла навколо “Валентини”.
Знову й знову зовсім охриплий Олександр викликав Землю, але надаремно.
Стіни рубки вже світились майже повністю, лише місцями залишились темні прогалини, що танули на очах.
У цьому божевільному хаосі танцюючих стрілок, звивистих осцилограм, ревіння й гуркоту в навушниках, серед стін, що суцільно просвічувалися, мабуть, один тільки реактор поводився нормально. Він чесно виконував усі накази, пов’язані з маневром, слухняно змінював курс корабля.
Реактор, термоядерний реактор! Як він міг про нього забути? Олександр почав поспішно перевіряти його настройку. Стаціонарний режим… Мале завантаження… Нормальна стійкість… Чудовий двигун, сторожкий і потужний, безперебійне серце “Валентини”. А тепер, здається, пора приступати до підготовки.
Поворот білої пластикової рукоятки, кілька нажимів на різноколірні кнопки — й реактор збожеволів як і всі інші прилади й схеми корабля. Інтенсивність термоядерної реакції, яка давала ракеті швидкість, невпинно зростала. Щомиті ракета могла вийти з послуху і тоді… Ні, це не повинно статися передчасно…
Зціпивши зуби, Олександр ворожив над пультом. Регулюючи тиск, подачу дейтерію й магнітні поля, він за всяку ціну намагався стримати буйні сили, що шаленіли в реакторі, поблизу критичної точки, від якої недалеко до вибуху.
Ядро вже близько…
Дві хвилини… Півтори…
Душно. Душно тут… А як гарно повинно бути там, на малюсінькому острові Енергії, який омивається атлантичними валами. Шторм? Ну й що ж? Адже це свій, земний шторм. І потім — прохолода… Солоний вітер. Там Валентина, Валя… Вона буде жити. І вся Земля теж.
На кофейній поверхні екрана чітко вималювались слова: “Екстремум випромінювання”. Це ядро. Нарешті! З невимовним почуттям полегшення Олександр повернув до краю регулятор.
Майже одночасно високогірні астростанції Землі помітили яскравий спалах, що виник якраз у самій середині смертоносної туманності. Після спалаху ядро помітно розсіялось і змінило напрямок польоту.
Небезпека обминула Землю. Та ще довго, мало не півроку, вечорами, особливо як зійде молодик, можна було спостерігати в небі небачений за інтенсивністю зорепад: вогняні частинки широкими потоками борознили небосхил. Це згоряли й гасли в земній атмосфері мікрочастинки розсіяної туманності.
Люди спостерігали зорепад і з вдячністю вимовляли звучне російське ім’я.
А життя йшло своїм звичаєм.
У визначений час стартували з космодромів важкі іонольоти, прямуючи до далеких зірок. Здіймалися в небо легкі й сміливі контури новобудов. Гойдалася під вітром колосиста пшениця. Життя на Голубій планеті з кожним роком все кращало.
…У ногу з планетою жив і трудився маленький колектив на клаптику землі, що загубився в Атлантичному океані. Сюди сходились нитки керування від колосальних установок, змонтованих на океанському дні.
Енергія звідси розтікалась по жилах, які оперізували всю планету. І люди пишалися тим, що їхній острів носить ім’я Олександра Братцева.
Григорій Філановський
ПІЩИНКА
раптом щезла. Найдивніше, що якраз тоді, коли всі газети й радіо настійливо допитуються: де? у кого залишилась хоч одна?
Вітя Сергун гірко усміхається: теж мені- аматори, охоронці. Що для кожного з них така піщинка! Хоча — як для кого…
В усякому разі, всі хотіли обов’язково пересвідчитись, що їхня піщинка — справжня, звідти…
Вітя теж вісім років збирає одне і вірний одному — Марсу. У нього в столі старовинні легенди, пов’язані з червонуватою, “кривавою” планетою. Збереглися дивовижні здогади тих, хто ще в міражі недосконалих телескопів виявив “канали”… Журнали, що виходили на початку століття. Доповідь напівбожевільного французького академіка Жозюе в 1909 році про те, що у відповідь на мигтіння величезних дзеркал, які передавали азбукою Морзе міжпланетну депешу, марсіяни нібито відповіли йому особисто: “У нас немає очей, щоб бачити ваші сигнали…” А через півстоліття, всього через півстоліття розпочинається підготовка десанту на Марс. І, будь ласка, у Віті прекрасний телеза-пис обльоту Марса однією з автоматичних станцій.
Вітя Сергун і без карти під руками — у думці може пройтися по Марсу, немов рідним містом… Пройтися по Марсу… Ось під склом фото перших міжпланетних мандрівників. Фото перших-дотепер у траурній рамці. Несподівано припинився з ними зв’язок. І здавалось — усе, темінь: їхні сліди можуть виявитись лише через п’ятнадцять років. За великого протистояння досконаліший космічний корабель повторить відважну трасу першого…
Одначе так років через два після того, як Марс трагічно змовк, земляни одержали посмертне вітання з безодні. Під час навчань австралійські солдати виявили на випаленій ділянці поля злегка вгрузлу в землю капсулу із надписом “СРСР”. Можна було гадати, що до загибелі космонавти здійснили єдину можливість: одіслали на Землю малу ракету з кібернетичним націлюванням. У капсулі була лише жменя піску — звичайного марсіянського піску. Більшу частину його розподілили між найбільшими лабораторіями світу. Отакої! Виявилось, що пісок цей за всіма ознаками майже не відрізняється від земного.
Так, на жаль, кинуті рукою людини на Землю з кривавого Марса піщинки, очевидно, не мали наукової цінності…
Зате вони мали іншу цінність — колекційну. Скільки їх було? Ну кілька сот, навіть менше, після того як значну частину поглинули всілякі досліди. І кожна з цих піщинок стала коштовним сувеніром, найдивнішим і модним, про який лише можна було мріяти. За піщинку пропонували голубуваті алмази, унікальні автографи, картини великих майстрів. Але як переконатися в тому, що ця піщинка не валялася вчора, й позавчора, і сто тисяч років тому тут, під ногами, а прилетіла з страшної далини? Спробуй відгадай…
І, мабуть, з усіх володарів зоряних сувенірів Вітя Сергун був найупевненішим і най-неупевненішим. Цю, його особисту піщинку, подарував йому батько. А він міг зрозуміти почуття колекціонера — адже ще задовго до Вітиного народження сам став збирати марки із зображенням тварин.