Страница 7 из 29
Космодром був незвичайно збуджений. Ніколи ще тут не було такого скупчення людей і техніки.
Всі стартові майданчики працювали на повну потужність. Ракети здіймалися в небо, спираючись на пругкий стовп вогню, а на їх місце автоматичні візки вже підвозили нові сріблясті стріли, після чого розумні механізми встановлювали їх у строго вертикальне положення.
Більшість ракет були одиночками, зрідка зустрічалися подвійні, іноді — трійчасті.
Земля посилала в глибоку розвідку своїх синів.
Невідомий ворог наближався, він уже був, можна сказати, біля воріт. Назустріч йому йшли безстрашні люди.
Минали довгі години, а життя на багаточисленних космодромах не припинялося. Вдень і вночі прибували сюди все нові партії відважних, і один за одним здіймалися вгору стрімкі сріблясті птахи.
Відтоді, як Олександр ступив з підйомного майданчика в кабіну і пробрався до штурманського крісла, хвилювання його зникло. Залишились позаду безконечні розрахунки й диспути під височенними куполами Зоряної академії, безсонні ночі, проведені біля Великого Мозку, який, здається, вперше за всі півтораста років свого існування став збиватися й давати плутані відповіді.
Координаційна рада довго не погоджувалася відпустити Олександра Братцева в патрульні польоти, і тепер він був по-справжньому щасливий, що зумів-таки настояти на своєму й силою логіки переконати Раду в своїй правоті.
Протиперевантажувальний костюм при-іїшовся на Олександра якраз, і це стало причиною його доброго настрою.
По екрану забігали сині змійки, потім у центрі його матової поверхні спалахнула червона зірочка: диспетчер космопорту дозволяв зліт. Олександр одвів до краю стартовий верньєр, і владна сила зразу втиснула його глибоко в крісло. Трьохдюзова “Валентина” стрімко набирала швидкість.
Двигуни змовкли, надавши “Валентині” потрібну швидкість, і одразу настала тиша. Після потужного суцільного ревіння вона здавалась особливо повною й глибокою, майже відчутною.
Відстебнувши пояси, Братцев злегка відштовхнувся від підлокітників і одразу легко піднявся над кріслом. У кабіні корабля було тісно. Весь вільний простір займали прилади спостереження й запису інформації. Оперативний лазерний передавач містився біля пультового стенда. Найбільше місця займала машина логічного синтезу, на яку Братцев покладав великі надії. Перебираючи руками по одній з блискучих вузьких штанг, які в умовах невагомості — цих звичайних умовах космонавта — дозволяли переміщуватись по кабіні ракети, Олександр наблизився до одного з бокових ілюмінаторів. Випадково рука його опустилася в кишеню комбінезона. Намацавши конверт, Братцев витяг листа й закляк у смішній позі — розчепірені ноги, голова на кріслі, - в котрий раз перечитуючи нерівні рядки… Олександр мав ще години півтори вільного часу — розумні автомати самі виводили “Валентину” на заданий курс, і втручання людини було зараз зайве.
“…Щойно до мене в лабораторію прибіг захеканий радист наш Федя й передав телеграму від тебе. Спішу відповісти, оскільки через чверть години з острова Енергія стартує остання в цей день поштова ракета. Сашо, мій любий Сашо! Я рада, дуже рада, що тобі дозволили взяти участь у патрулюванні. Як міг ти сумніватися в цьому?! Останніми днями ми працюємо з найбільшим навантаженням: Земля бере все більше енергії. Атлантика не балує нас погодою. Дуже набрид поривчастий зюйд-ост, та нічого не вдієш… У вільні хвилини — а вони випадають рідко — повторюю наше улюблене… Пам’ятаєш’?
Засліпить, зацілує, зімне, понесе
Напоєна прохолодою претихая ніч,
Так візьми мене в свій кругоземний політ,
Безмежжя безсонному серцю поклич!
Не повіриш, не вислухаєш, не візьмеш,
Ми з тобою удвох — як вогонь і вода,
Забудеш, поїдеш, підеш, попливеш…
Розлучитися нам? Розлучитись з тобою? —
Ніколи!”
Олександр повільно склав листа й сховав конверта до кишені. За кілька передстартових годин він устиг вивчити ці два листочки напам’ять, і в перечитуванні вже не було потреби.
Відсунувши жалюзі, Олександр виглянув назовні. Видимість була чудова. Глибоко внизу, на самому дні увігнутої чаші, помалу обертався зеленаво-жовтий масив. Майнула синя змійка Волги. Попереду стрімко насувалась прямовисна стіна термінатора — площини, яка розмежовувала день від ночі. І зразу ж, без переходу, “Валентина” влетіла в ніч…
Вже далеко позаду лишилась Земля. Ці дві доби Олександр працював напружено. Знову й знову вивіряв апарати, настроював найтонші лічильники, проглядав дані автозапису. Він навіть поголитись забув. “Доберусь на місце й поголюсь”, - думав Олександр, погладжуючи жорстку щетину на підборідді. Він возився з примхливим фокусуванням осцилографа, коли раптом почулося глухе зітхання гонга. “Валентина” увійшла в зону підвищеної радіації.
— Те, що треба, — вголос промовив Братцев, поглядаючи на звивисту криву, що невтомно повзла вгору по величезному, на всю стіну, екрані. Саме за цим він ганявся довгі години, саме для того, щоб вона піднялася вгору, у правий куточок штурманського екрана. Невтомно нишпорили потужні інфралокатори, корегуючи шлях “Валентини”. Залишивши осцилограф, Братцев поспішно пересів до екрана. Радіація зовнішнього простору підвищувалась так швидко, що аж дух захоплювало. Незабаром голубій струминці стало тісно на екрані, за короткий час вона встигла переміститись під саму стелю рубки. Олександр натиснув кнопку, зменшивши масштаб розгортки в сто разів. Крива впала донизу, але знову, не переводячи подиху, з лякаючою настирливістю почала видиратися вгору.
Там, у просторі, що змикався за “Валентиною”, шаленіли грізні магнітні бурі, міріади частинок фантастичних енергій виконували свій танок смерті. Трапилась би в кораблі тріщина товщиною з волосинку — і життя тендітного білкового створіння, званого людиною, миттю б припинилось.
Поки що нейтритова обшивка “Валентини” стримувала шалені атаки, та чи надовго? Олександр незабаром з тривогою переконався, що стінки корабля тоншають, вони наче тануть мікрон за мікроном, як лід під сліпучим березневим промінням. Щоправда, за такої “швидкості розтавання” їх повинно було вистачити надовго, але невідомо, скільки триватиме патрулювання “Валентини”… В усякому разі Олександр не мав наміру припинити його раніше строку. А небезпека? Що ж, коли йдеш на бій з темною силою Всесвіту, риск неминучий.
І знову потяглися важкі години.
У короткі хвилини, коли, незважаючи на безперервні перешкоди, вдавалося налагодити зв’язок із Землею, Олександр намагався передавати всю зібрану ним цінну інформацію про далеких ще гінців небезпеки, яка швидко насувалася.
“…Земля-2! Земля-2! Говорить “Валентина”-патрульна! Радіація, як і раніше, продовжує наростати. Максимум випромінювання, за яким, очевидно, повинно проходити ядро хмари, знаходиться праворуч по курсу корабля, координати…”
Писк і виття оглушливою хвилею увірвались в навушники. Рубіновий кристал лазерного приймача заблимав. Олександр ще деякий час ворожив над ним, уже не сподіваючись на успіх, як раптом крізь хаос неголосно долинуло:
— Пілот Братцев… Пілот Братцев… Негайно повертайтесь на базу… Перевищує допустиму й небезпечна для життя…
Голос, злегка хриплий, здавався Олександру знайомим. Так, звичайно, це він, всюдисущий голова Координаційної ради. І коли тільки він спить?..
Олександр глибоко замислився, втупившись у простір невидющим поглядом. За ці години він змарнів, і широкі вилиці його виступили ще різкіше. Повернути зараз, коли він, можливо, зовсім недалеко від напрямку руху головного ядра туманності? А раптом йому поталанить, і саме він, Олександр Братцев, встановить правильну траєкторію руху ядра? Тоді у вказану ним точку із бага-точисленних точок земної поверхні, із супутників-станцій, що обертаються навколо планети, люди наведуть гострі жала концентрованих лазерних променів, установки для яких земляни створили самовідданою працею за лічені години. На місці перетину променів спалахне мільйонноградусне полум’я. Воно повинно зруйнувати, розсіяти ядро й відвернути катастрофу. Як же може він зараз повернутися на Землю?..