Чорні Журавлі Всесвіту

— То жодних закономірностей, кажете?

— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіх випадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки це справді — закономірність, а не випадковість.

— Стривайте! — вигукнув юнак, схоплюючись з місця. — Але ж це блискуче підтверджує вашу гіпотезу! Такі згустки енергії і мали виникнути під час вибуху Нових… Значить, це якась досі невідома якість матерії або її стану! Щось на зразок ущільненої плазми, чи як там… Адже коли…

Насмішкуватий блиск очей старого зупинив його. Він сів, забувши зовсім стулити рота і все ще не опускаючи занесену для рішучого жесту руку.

— Хлопче… — сказав Кленов не то співчутливо, не то іронічно. — Любий мій юначе, проста логіка — як не жаль! — заперечить це відкриття, їх не роблять так легко…

— Але чому? Адже ви самі…

— Ну, я, може, знову неточно висловився. Це моя провина. Так, їхні шляхи пролягають, — судячи, повторюю, із зафіксованих напрямків, — поблизу Нових зірок. А правильніше сказати — поблизу тих зірок, які незабаром після цього вибухають ось що. Тоді, під час першої зустрічі, їхній шлях, за нашими розрахунками, повинен був пролягати десь біля 73114-0. А до неї звідти було близько трьох світлових років. Отож, за вашою теорією, вона вже мінімум за шість-сім років до нього мала стати Новою.

— Але вона ж і є Новою! — переможно вигукнув Ігор.

Найстаріший помовчав, потім сказав:

— Бачу, ви студіювали астрономію… Так, зараз. Але вона спалахнула — з поправкою на час проходження світла — через шість років і кілька місяців після катастрофи, а не до неї. Те ж саме і в інших випадках. Отож, якщо ви не знайдете способу зупиняти час греблями і повертати його назад, вам доведеться відмовитися від вашого припущення.

— А як ваша гіпотеза пояснює цей стрій — ключем?

— Ніяк, — понуро відповів Найстаріший. — Вона не пояснює ні цього, ні ще багатьох інших фактів. Та й ніяка інша гіпотеза не спроможна їх пояснити. А втім… — Він дивно всміхнувся і зазирнув юнакові у вічі. — А втім, пояснення виникають із фактів. А факти збираю я. І це тільки питання терпіння. Тієї самої втрати часу…

— Але ж ви летите навмання.

— Цього разу — ні. Цього разу ми їх знайдемо. Я одержав сигнал з патрульного корабля. Тому я й вилетів так швидко…

Він хотів додати: “І тут ви в останню мить стали пасажиром”, — але вирішив, що говорити цього не варт. Хлопчина був непоганий. Звичайно, хлопець багато чого не знав, та… Був час, коли він і сам не знав і не вмів багато чого — навіть поводитися з астрандром для порожнечі, так… А хлопчики виростають… Взагалі варто поставитись до нього м’якше: вони вже стільки часу вдвох, а сам він — Кленов усвідомлював це — не дуже приємний співрозмовник: вік та й звичка до самотності…

Він подивився на юнака і всміхнувся несподівано м’якою й ласкавою усмішкою, і хлопець подумав, що старий цей навіть кращий, ніж уявлялось, — це так і прочиталося на його обличчі. І Найстаріший ще не встиг зрадіти цьому, як пронизливий дзвінок дельтавізора і світлове табло, що враз спалахнуло й замиготіло, примусили його забути про хлопця і про все на світі.

— Вони! — зраділо вигукнув він, дивлячись на білий екран, на якому з’явилася чорна цятка. — Вони! Відстань — п’ять одиниць… Ага!..

За звичкою він продовжував кричати ще щось нерозбірливе, що йшло швидше від серця, ніж від розуму, а сам у цей час блискавичними, точними рухами вмикав прилади, поля вищого захисту, готував дельта-пастку і стежив за відрахунком відстаней на екрані. Біолог відчув, як усе сильніше починає калатати серце…

— Чи можу я вам допомогти? — запитав він.

— Га? Ну, сядьте до контрольного пункту, ввімкніть… Знизу, знизу беруться за цю ручку, а не згори! — несподівано розлючено вигукнув Кленов.

Ігор щось пробурмотів, та Кленов уже не чув. І, мабуть, не тільки тому, що всю його увагу прикували прилади, а ще й тому, що для нього зараз нічого не лишилося в усьому Всесвіті, окрім Журавлів, окрім цього темного трикутника на екрані дельта-комбайна. Не спускаючи з нього очей, він навпомацки безпомилково знаходив потрібні клавіші, кнопки й рукоятки, натискував, повертав, перекладав їх. Здавалося, в нього одразу стало втричі більше рук — і це, незважаючи на те, що всю основну роботу виконали автомати.

Тільки тепер біолог зрозумів, яким складним насправді було завдання, що його Найстаріший називав просто і навіть якось зневажливо — “лови Журавлів”, і яку силу розуму треба було мати, щоб взагалі зробити таке полювання можливим. Ця думка примусила його здивуватися тому, що ще зовсім недавно він вільно розмовляв з чоловіком, який придумав усе це, і не тільки розмовляв, а й у думках часом називав його не досить шанобливо… Він встиг здивуватися власній сміливості й нахабству. Та слідом за тим зметикував, що зараз буде ввімкнено дельта-генератори, і, отже, у нього є можливість дати один пучок своїй мікрофлорі, тобто виконувати й далі завдання, задля якого він і вирушив у цей політ. І ще він подумав, що Найстаріший у таку мить займався б саме головною своєю справою, інакше він ніколи не став би Найстарішим.

І тому Ігор, ввімкнувши про всяк випадок контроль електроцентралі, відійшов до своїх приладів, які давно вже чекали його дотику, і до своїх культур, що містилися в пробірках і чашках. їх належало піддати опроміненню, і через те вони перебували за бортом, він міг бачити їх тільки на екрані відеоприймача і лише завдяки приладам судити про зміни. Та він уже звик виключати з свідомості посередників і сприймати всі показання приладів так, немовби він сам вловлював усе, що відбувалося, своїми п’ятьма почуттями.

Старий же, не звертаючи на нього уваги, теж наче весь проник за межу екрана дельта-комбайна і теж ніби своїми очима бачив, як усе ближче й ближче посувався ключ — втім, на стереоекрані було видно, що насправді це був не ключ, а конус, — так наближалися Чорні Журавлі.

Єдиний раз він оглянувся, щоб сказати, що їм таланить: Журавлі йшли курсом, який перетинався з їхнім, і досить було лише відрегулювати швидкість, не було потреби гальмуватися для зміни напрямку польоту, бо на тій швидкості, на якій ішов корабель, будь-який поворот означав би загибель. Він сказав, що їм таланить, а екран показав, що Журавлі наблизились на потрібну відстань. І тоді Кленов усією долонею натиснув на широку червону кнопку і викинув уперед (корабель відгукнувся на це легким струсом) згусток дельта-поля — те, що називалося дельта-пасткою, антенами якої були мережані конструкції, - крила летючої риби. Поле повинне було нейтралізувати дію дельта-поля Журавлів, примусити хоча б одного з них втратити швидкість і зупинитися поблизу корабля. На створення цього поля йшла нині вся енергія реактора, переключеного на живлення дельта-генераторів, і корабель летів без прискорення. Зрештою, швидкість його була тільки трохи менша за швидкість Журавлиного ключа. Ігор усе ж не витримав, він залишив свої прилади, які могли попрацювати й без його участі, і пильно дивився то на екран, то на старого. Минали вирішальні хвилини. Ключ, що вже розпався на екрані дельтавізора на дрібні цятки, насувався все ближче, і по стрибку стрілок та рівнів на шкалах, що спалахували і згасали, було видно, що дельта-поле пастки уже почало взаємодіяти з полем Журавлиної зграї. Кленов, тримаючи руки на пульті керування пасткою, ніяк не міг відірвати погляду від екрана; сива чуприна його стирчала, а стрілки відхилялися все праворуч і праворуч. І юнак у думці палко побажав, щоб Найстарішому не довелося пережити ще одного розчарування.

Стрілкам залишалося пройти ще чверть шкали, щоб показати, нарешті, таке послаблення поля Журавлів і зменшення їхньої швидкості, яке означало б, що енергія їх руху безповоротно втрачена. І стрілки рушили на цю останню чверть, а погляди двох людей у рубці ніби підганяли їх. Та, видно, цієї підтримки було не досить: рух стрілок ставав усе повільнішим, дедалі важче ставало їм проходити кожен наступний міліметр шкали. Кленов повернув регулятор підсилення, віддаючи пастці останню потужність, а Ігор, трохи повагавшись, вимкнув свої прилади, хоч вони й забирали зовсім мало енергії. Стрілки ледь посунулись праворуч, і обидва полегшено зітхнули.