Страница 1 из 37
Оформлення В. Спицевича
Друкується за виданням “Искатель”, 1962. № 3, 4, 5; 1963, № 4.
ОСОБЛИВА НЕОБХІДНІСТЬ
Науково-фантастична повість
1
— Це в нас розповідали, бувало, вечорами, — сказав Сенцов.
— Еге ж, вечорами… — озвався Раїн, зітхаючи.
Вечорів вони давно не бачили.
Вечори лишилися там, де й тіні дерев, прозорі струмки, що біжать по круглих камінцях, білі хмари і веселі вогні міст. Там можна було просто собі встати й гайнути прогулюватись вулицями, не одягаючи скафандрів.
Там залишилося й багато чого іншого, ім’я якому — Земля. Дивна річ: з відстані в сімдесят мільйонів кілометрів мала б, напевне, здатися зовсім невеликою рідна планета, що давно вже перетворилась на яскраву зірочку, яку не відрізнити від інших. Та виходило інакше — Земля звідси ставала набагато більшою, сильнішою, ріднішою до неможливого! І кожен спогад про неї — дорожчий дорогого.
2
— Так ось, — вів далі Сенцов, ховаючи усмішку і пильно оглядаючи всіх примруженими очима, — Баранцева ви всі, звичайно, пам’ятаєте, — ну, завідувача сектором астронавігації інституту? Згідно плану підготовки у політ на довколаземну орбіту мали вивести і всіх викладачів — щоб краще розумілися на психіці курсантів. І ось настає черга Баранцеву…
Він зупинився на півслові. Звук, м’який і сумовитий, зародився десь під стелею. Поступово він сильнішав, ставав різкішим, холодною голкою колов вуха. Блимнули голубі плафони. Відтак звук, наче втомившись, почав згасати й затих на низькій, ледь хрипкуватій, буркотливо-жалібній ноті.
— Усім на місця! — чітко промовив Сенцов, хоч товариші його й так сиділи на своїх місцях. — За десять хвилин — поправка…
…Від сильного поштовху на мить запаморочилось у голові, хитнуло в кріслах. На екрані заднього огляду блимнули й згасли довгі вогняні язики.
Сенцов, нагнувшись до закріпленого в центрі пульта — прямо перед його кріслом — мікрофона, натиснув клавішу, виразно продиктував:
— Двадцять — сорок дві… Автоматично виконано корекційний поворот. Уточнено курс…
Калве, оператор, із свого поста керування молектронним обчислювачем уже простягував йому щойно видану друкарським пристроєм стрічку. Сенцов, примружившись, назвав цифри координат корабля у просторі:
— Екіпаж здоровий, механізми і прилади без ушкоджень, пригод нема. Все.
Він вимкнув мікрофон. Повернув своє крісло (середнє з п’яти, які розміщувалися у вигині схожого на підкову пульта) так, щоб краще бачити всіх: чи не треба заспокоїти, підбадьорити товаришів перед важкою ділянкою шляху?
Високий широкоплечий Калве, новак у космосі й людина явно некосмічних габаритів, як жартували товариші, сидів, поринувши в роздуми, машинально пригладжуючи долонею поріділий чуб. Він здавався брилою, яка позичила спокій і незворушність у своїх лічильно-обчислювальних пристроїв, і ніхто, крім хіба Сенцова, не знав про той страх перед простором, від якого Калве ще не встиг остаточно вилікуватися. Калве не підведе. Авжеж…
Поруч із ним відкинувся у кріслі Раїн. Очі його були напівзаплющені, немовби його зовсім не турбував політ, турбували якісь особливості спектра зірки RR Ліри, помічені під час спостереження саме звідси, з простору, вільного від атмосферних перешкод. Невисокий, худий — відомий астроном і водночас штурман, чи, як тепер казали, астронавігатор експедиції, він на перший погляд здавався кволим і якимось чужим у цій тісній рубці, де техніка, техніка, техніка оточувала їх з усіх боків. Та Сенцов, який не перший рейс уже проводив з Раїним (щоправда, то були місячні рейси, але це справи не змінювало), знав, що на вченого можна покластися в усьому.
Сенцов перевів погляд на Азарова. Порив і рух… З нього будуть люди. Лише вдруге в рейсі, а поводить себе, немов досвідчений зореплавець. Поки що, правда, витримки не вистачає. Ось і зараз…
Дійсно, Азаров не міг витримати такої довгої мовчанки, неспокійно засовався у кріслі.
— Ось… — мовив він. — І це називається людина вийшла в космос. А якщо розміркувати — в космос вийшли автомати. Летять вони, а ми їх обслуговуємо…
Сенцов знизав плечима. Калве (він був латиш) неквапливо — щоб не помилитися в російській граматиці — відповів:
— Рухом корабля керують швидкообчислювальні пристрої. Вони з цим справляються краще за нас. Люди виконують свої завдання, машини — свої. Так мені здається…
— А мені не здається! — сердито сказав Азаров. Відстебнувшись, він підвівся і, шарудячи присосками черевиків (з ними можна було при певних навичках пересуватися на підлозі), заходив по рубці, чіпляючись плечима за стіни.
— І взагалі, — запально казав він далі, — киньте ви хизуватися своїми машинами! Та ви, мабуть, з більшою охотою жили б у світі таких ось мікромодульних інтелектів. Ми ж — пілоти і мусимо працювати, вести корабель. А тут організували якийсь санаторний режим. Та коли…
Сенцов не став прислухатися до чергової марної суперечки про те, хто старший: космічне яйце чи курка. Головне було ясно: з хлопцями все гаразд. Повернувши крісло в попереднє положення, він став вдивлятися в зеленавий круглий екранчик локатора, по якому хвилясто струмувала світла лінія.
Двісті шістдесятий день польоту наближався до кінця. Давалося взнаки напруження небувалого за тривалістю рейсу. Не вистачало відчуття швидкості, яке завжди, як відомо, підіймає дух; корабель, здавалось, просто висів у просторі. Одначе спокій цей був оманливий, і напруження від нього тільки зростало: довкола був космос, ще невідомий, недосліджений, який ховав у своїх чорних глибинах безліч таємниць.
Ставала дужчою роздратованість. Що не кажи, а сидіти в рубці чи в тісних постах спостереження протягом дев’яти місяців усім остогидло. Для півторарічного перебування (а саме стільки мала тривати подорож) корабель виявився тіснуватим. Чи це тільки здавалося? Нестерпно хотілося часом вийти, звільнитися, побачити щось не таке набридле, як стіни рубки або каюти, в якій вони відпочивали.
Політ був розвідувальний. Перевірялася можливість облетіти Марс без тривалої, більше ніж на рік, зупинки на коловій орбіті. І нині політ входив у вирішальну фазу: на відстані тридцяти тисяч кілометрів треба було обігнути Марс, Тому так пильно і вдивлявся в обличчя товаришів Сенцов.
Його, як і решту, власне, турбував не сам поворот. Турбувало інше. їхня ракета була не першим кораблем, що полетів із Землі до Марса. Кілька разів засилали сюди автоматичні ракети. Шлях їхній вдавалося простежити доти, поки вони не входили у тіньовий конус Марса. Відтак передача інформації припинялася. Навіть найпотужніші радіотелескопи не могли вловити жодних сигналів. І жодна ракета не повернулась на Землю…
У них поки що все йшло гаразд. Але щось же сталося з тими ракетами, і навряд щоб це була лише випадковість… Щось відбувалося… Що саме? Що?.. Дуже густий метеорний потік? Але ж на ракетах був захист… Зустріч з якимись астероїдами, що своїм притяганням збили ракети з курсу? Однак астрономи таких випадків не спостерігали… Недостатня кількість пального? За розрахунками, його мало вистачити…
Під час польоту вони говорили про це не раз і не двічі. Лишалося повірити в існування якихось потужних магнітних полів, що у вирішальну хвилину чи то створювали перешкоди для роботи електронних штурманів, чи взагалі виводили їх із ладу. Можливо, що машини починали віддавати неправильні накази, і кораблі падали на Марс або відлітали безповоротно у простір.