Чорні Журавлі Всесвіту

Він опустив екран інвертора, ввімкнув прилад. У шоломі стало темно, немов у залі згасли всі вогні. Він злякано підняв екран, і світло знову вдарило в лице. Тоді він знову опустив екран, заплющив на кілька секунд очі, щоб вони звикли до темряви. Коли він знову відкрив їх, темряви більше не було.

На повислому перед його очима екрані розгалужувалось багато голубуватих ліній, смуг, кружалець. Це прилад робив видимими всі провідники, що були під напругою і знаходилися в полі зору Калве. Скручуючись і розкручуючись, сходячись і розбігаючись у різні боки, вони утворювали дивну, химерну сітку. Місцями вони були розірвані, подекуди їх відділяли темні проміжки — ділянки сітки, як зрозумів Калве, поки що відключені.

Перш за все він звернув увагу на лінію, що здавалася неспокійнішою за інші: рівномірне тремтіння стрясало її; вона пульсувала, як тонка чутлива жилка на людській руці. Калве простежив її шлях — вона закінчувалась десь зовсім недалеко…

Калве підняв інвертор; мружачись від світла, дістав з кишені скафандра довгий шмат дроту, намотав на руку від плеча до кисті, а самий кінчик — навколо вказівного пальця. Потім він підключив провід до акумулятора і знову опустив екран.

Тепер його рука з’явилася на екрані інвертора у вигляді блідо-голубої спіралі з рідкими витками. Вона повільно повзла: Калве вів рукою, намагаючись сумістити її з пульсуючою лінією. Коли це вдалося, він повів вказівним пальцем у повітрі, повторюючи на всіх вигинах шлях пульсуючої лінії. Ось палець торкнувся місця обриву. Калве повільно наблизив руку до пульта, квапливо підняв екран. Так і є — палець його впирався в блимаюче червоне вічко.

Тепер він так само повільно повів рукою у зворотному напрямку, шукаючи перемикач, від якого струм ішов на лампочку. Відшукавши його й рухаючись по лінії далі, він міг прийти до другого перемикача і так поступово розібратися в усій топографії кібернетичного центру. На це потрібен час, але іншого шляху не було: просте натискання кнопок і важелів навмання могло привести до досить сумних наслідків.

Так він працював, і голубі, то чіткі, то ніби розмиті лінії зміїлися перед його очима. Потім він обережно підвівся з місця і, не підіймаючи екрана інвертора, почав повільно бродити по залу, стежачи за дротами, що зникали під підлогою. Обігнувши центральний пульт по колу, він з’ясував, що кабелі відходять у напрямку кожної з тридцяти секцій машини. Вибравши один із них, Калве встановив, що він ішов не безпосередньо у відсік, а ховався у шафочці, яка стояла в простінку. Тут теж було багато деталей — розбігалися очі…

Повільно переходячи від шафочки до шафочки, Калве помітив: у більшості з них нічого не відбувалося, працювали тільки дві. Одна з них стосувалася якраз їхнього відсіку: в ній проходила напружена робота, спалахували і згасали якісь голубі кільця, еліпси, многокутники, виникали миттєві розряди, схожі на екрані на розкручені блискавки. Калве ще не знав, що автомати знову розпочали роботу біли покаліченої ракети, ллє здогадувався, що така активність машини може стосуватися саме їхнього корабля.

Другий апарат, що працював, як спочатку гадав Калве, мав стосуватися того відсіку, де в ангарі лежала чужа ракета. Але згодом він зрозумів, ідо помилився: судячи з розміщення шафочки, він належав саме до того відсіку, де було знайдено лічильник.

Значить, і в тому відсікові щось відбувається! Що? Яка небезпека ще чигає на них?

Повернувшись знову до центрального пульта, Калве здогадався, нарешті, в чому справа, і заспокоївся. Було ввімкнено шафочку саме тієї секції, в бік якої був повернутий центральний багатопозиційний перемикач. А це могло означати лише одне: цей відсік був останнім, в якому щось відбувалося, коли будівники чомусь залишили свою штучну планету. Що ж саме відбувалось? Логічно було припустити, що відбувалося щось пов’язане з ракетами, а оскільки ракети там не було, значить, відбувалося саме відправлення ракети-тієї, котра останньою залишила супутник.

Коли так, то в цьому перемикачі не може бути нічого страшного… Калве обережно підняв руку, намацав перемикач, повернув на одну поділку і подався до тієї шафочки, яка повинна була за його припущенням увімкнутися. Так, він не помилився, апарат працював. Тепер у ньому виникли складні візерунки, намальовані електричним струмом. З’являлися і зникали.

Це йому щось нагадувало… Ага, машина поводить себе так, немов їй щось неясно. Зміна імпульсів у ній відбувається в тому ж ритмі, так-так, і з тією самою частотою, що і в радіосигналах, які слухав Азаров у перші хвилини після прибуття. Калве спробував увімкнути сусідню секцію, ще одну, і скрізь повторювалось те саме. Він почав здогадуватись: у кожному з цих ангарів немає ракет, це вони з Коробовим бачили самі. Отже, команда, яка надсилалася за допомогою цього перемикача, справді стосувалася якихось дій, пов’язаних з ракетами.

Калве задоволено всміхнувся. Він на правильному шляху. Саме тут ховалася розгадка керування механізмами, які обслуговували ракети. І про перший секрет можна було дізнатися вже зараз, у цю ж хвилину: просто повернути перемикач у положення, що вмикає їхній відсік — єдиний, в якому була ракета, — і подивитись, що з цього вийде.

“Спокійно, любий друже, спокійно, — сказав він собі. — Не треба поспішати… Від цього повороту перемикача ракета може за одну мить вилетіти в простір, а вона ж нам потрібна…

Згадай-но Коробова і сіру масу! Ні, ніяких емоцій, ніяких поривів. Тільки обережно, тільки методично…”

Калве зовсім забув, що час іде, що друзі, мабуть, уже хвилюються за нього, що він давно хоче їсти і запас кисню в нього наближається до кінця. Збоку він мав вигляд божевільного: то крокував по залу, мимрячи собі під ніс, то знову й знову сідав перед пультом і водив над ним рукою, простежуючи якусь цікаву ланку.

Тепер він вирішив знайти дорогу до хвилеводів, якими повинні були передаватись команди з центру по секціях. Щодо існування їх він не мав сумніву. Проте ніяких схем, які хоч би приблизно нагадували відповідні земні, Калве поки що не бачив. Згодом йому здалося, що простіше буде простежити, звідки надходять імпульси до круглого екрана, яке джерело живить вогники, що безперервно світяться на ньому. Може, тоді стане зрозумілим, що ж саме ці вогники означають…

Блакитні лінії, які він став тепер вивчати, вели його кудись зовсім в інший бік. Вони не з’єднувались з жодною із шафочок, а тяглися під стіну і потім угору, прямуючи в розташований вище ярус.

Калве вирішив, що негайно піде їх розшукувати: ці вогники чомусь здалися йому вартими особливої уваги. Він повернувся до дверей, і раптом чиясь рука лягла йому на плече.

Різко шарпнувшись, Калве зірвав із шолома екран інвертора, що затуляв очі, й полегшено перевів подих: перед ним стояв Коробов.

Коробов став німим: крізь шолом було видно, як він беззвучно ворушить губами. Калве з серцем вилаяв його за те, що підкрадається нечутно й лякає людей, замість того, щоб покликати по-людському, але потім згадав, що він же сам вимкнув свою рацію, оскільки зв’язку з товаришами все одно не було. Він повернув важілець, і в його навушники ввірвався сердитий голос Коробова.

— …остаточно. Це такі півтори години?

Калве глянув на годинника. Справді, ось уже цілу годину поверх домовленого проморочився він тут, і коли б не резервний балон з киснем, на який автоматично переключилась подача, йому довелося б погано. Зітхнувши, він розвів руками і спитав:

— А у вас як там справи?

— Та нічого особливого… Хлопці розібрали один робот Типовий марсіянський робот… А в тебе як?

— Та ось, — протяг Калве, — типова марсіянська кібернетика…