Чорні Журавлі Всесвіту

…Проте так чи інакше відстрочку вони одержали. Тепер Сенцов і Раїн, що вже побували в тутешній ракеті, впевнено вели товаришів.

Космонавти проминули одну поперечну перегородку. За нею коридор одразу поширшав, підлогу його було викладено дивними, неправильної форми плитками. Космонавти йшли, і весь час їх переслідувало почуття незручності, яке охоплює людину, що випадково потрапила до чужої квартири у відсутність господарів, коли на кожному кроці відкриваються якісь несподівані, інтимні, милі для вузького кола, але нічого не значущі для сторонніх подробиці.

Поза ракетою цього почуття не було, як не було й самого відчуття домівки: надто вже просторі, як для землянина, були і ангар, і весь супутник і занадто зрозумілим було суто технічне призначення всіх його приміщень та установок. Тут же були інші масштаби, які можна було порівняти з земними, й ті самі деталі та дрібниці, що тільки й роблять живим усяке житло, деталі, що вказують не лише на думку, але й на почуття розумної істоти: візерунок підлоги, дивне забарвлення стін, яке непомітно переходило одне в одне, — з різних точок зору те саме місце сприймалося то зеленим, то золотистим, а то раптом густо-синім, з якимись світлими прожилками. Освітлювальні плафони точно повторювали форму самого корабля; дзеркальні пластини біля дверей: невідомим господарям властиве було, очевидно, прагнення пишності, святкового блиску (а для справжнього зореплавця завжди був і лишається святом кожен політ). Все це робило їх істотами принаймні зрозумілими.

Перемовившись кількома фразами з цього приводу під час короткого перепочинку в коридорі, космонавти рушили далі.

— Далеко ви нас ведете? — спитав Коробов, крекчучи під вагою великого резервного балона з киснем.

— Не знаю, так далеко ми з Раїном не заходили… — відказав Сенцов. — Гадаю, треба пройти в самий ніс, розміститись там, а вже потім… ой!

Стінка була прозора, і Сенцов, який ішов трохи попереду, не роздивившись, наскочив на неї. Хоч і прозора, вона, очевидно, мала міцність легованої сталі. Сенцов розлючено потирав забитий лікоть.

— Оце маєш… Що ж, далі й пройти не можна?

— А певно… — сказав Раїн, що нагодився. Він старанно обмацав стінку: в ній не було й натяку на двері.

— Так… — зловісно промовив Сенцов. — Знову починаються загадки. Відверто кажучи, у мене зникло всяке бажання їх розгадувати. Та доведеться пошукати, як її усунути…

— Тоді тільки без мене, — похмуро сказав Коробов, задкуючи. — Я тут щось натискати чи відчиняти категорично відмовляюсь. Досить з мене однієї халепи!

Сенцов усміхнувся, але про всяк випадок теж відступив подалі від стінки.

— Що ж, — спитав ззаду Азаров, — отак і будемо стояти в коридорі?

Тоді Сенцов, розгнівавшись, рішуче відчинив найближчі з бокових дверей. Вони плавно відповзли вбік, у стіну.

Перед ними була досить простора кімната. Вона справляла дивне враження: по двох стінках її хитро перепліталися прозорі й непрозорі трубки, висів посуд чудернацької, небаченої на Землі форми; низькі шафочки — на їх дверцятах тьмяно голубіли вимішені екрани.

— Лабораторія якась, — сказав Сенцов.

— Комфортабельна лабораторія, — мовив Раїн, показуючи на низький стіл у формі літери “S”, який займав усю середину кімнати. Біля нього знаходились дві безформні, як здалося з першого погляду, купи якоїсь світлої речовини. Раїн підійшов, торкнувсь рукою поверхні одного підвищення. Вона м’яко ввігнулась. Він всівся—частина безформного підвищення поповзла вгору, наче він витіснив її вагою власного тіла, утворила щось схоже на спинку. Раїн відкинувся на неї, поклав руки на коліна, вдоволено сказав:

— Зручно…

Не підводячись, він обдивився кольорові завіси, що висіли на одній із стін. Вони навіть із земної точки зору гармонували з ніжним забарвленням стін.

Зайшовши до кімнати, решта космонавтів склали на підлозі свій вантаж і тепер теж з цікавістю обдивлялись. Азаров присів віддалік, у самому кутку, на ложе з такого ж, як крісло, загадкового матеріалу. Ложе опустилось під ним, охопило його з усіх боків… Сенцов підійшов, сів поруч, промовив:

— Протиперевантажувальний пристрій, чи що? Сидиш на ньому — ваги своєї не відчуваєш.

Коробов роздивлявся стіни. На них де-не-де було видно неправильної форми виступи, схожі на рамки, але порожні — ні малюнків, ні фотографій, чиста біла поверхня.

Крім ложа й столика з двома кріслами, в цій частині каюти нічого не було, хоч місця лишалося стільки, що, як зауважив Азаров, могла б танцювати не одна пара. На стінах виднілись якісь головки, кнопки. Натискати їх і взагалі що-небудь чіпати Сенцов одразу категорично заборонив, хоч і в самого свербіли руки.

— Не можна, — сказав він у відповідь на ображене заперечення Азарова. — Не кажучи вже про те, що тут у будь-яку мить можуть з’явитись господарі…

Щодо господарів він сказав трохи нарочито. Всі були пригнічені подіями, які набігали одна за одною. Варт було дати хлопцям можливість поговорити, відвести душу. А про господарів супутника і цього корабля напевно захочуть поговорити всі.

Так воно й сталося.

— Щодо господарів — це стара пісня, — промовив Азаров. — Хто їх бачив? Ніхто. Хто бачив хоча б їхній слід? Теж ніхто. Вже коли жоден з них не знайшов за потрібне досі з’явитись — то на всьому супутнику нема жодної живої душі. Самі автомати.

— Припустимо, — озвався Коробов. — їх справді може зараз і не бути на супутнику. Та тим паче не виключено, що в будь-яку хвилину вони можуть з’явитися.

— Звідки? — гарячкуючи, спитав Азаров. — З уяви? Вона не в усіх така нестримна, як у тебе…

Коробов пропустив закид повз вуха.

— Чому з уяви? З планети… Від Марса нас відділяють всього двадцять три тисячі кілометрів. Для такої ракети це дрібниця. Припустимо, що супутник дійсно автоматизований до краю. Але час від часу сюди можуть навідуватись і його справжні господарі, ну, для контролю, чи що, для налагодження… А хто може поручитись, що ті ж автомати не повідомили їх про наше прибуття і зараз їхня ракета вже не перебуває десь поблизу?

— Поручитися, звичайно, важко… — сказав Раїн. — Та, одначе, це здається малоймовірним.

— Чому?

— Бо це не дає відповіді на одне запитання: чому протягом усіх цих років, маючи такий першокласний стартовий майданчик для космічних подорожей, як цей супутник, і такі кораблі, як оцей, в якому ми сидимо (він поплескав долонею по кріслу), вони досі не відвідали Землю?

— Запитання не нове, — сказав Сенцов.

— Тим паче законне. Відповідь може бути, на мою думку, лише одна: вони не відвідали нас тому, що їх тут давно нема.

— Як давно? — спитав Азаров.

— Щонайменше з тисяча дев’ятсот восьмого року…

— Але що ж могло статися на планеті за кілька десятиліть?

— А чому обов’язково на планеті?

— Ну, знаєш, — мовив Коробов, — це вже несерйозна розмова. Що ж, по-твоєму…

Сенцов із задоволенням слухав суперечку, що розгорілася: всі, здавалось, насправді забули, в якому становищі опинились. Три голоси звучали переплітаючись… До речі, чому тільки три?

Сенцов перевів погляд на Калве. Той, як увійшов у каюту, так і стояв біля дверей, навіть не присів, тільки поклав на підлогу свій мішок з водою. Він навіть не відкрив, як інші, шолом скафандра, і обличчя його за поблискуючою пластмасою було важко розібрати.

— Лаймоне, а ти як гадаєш? — спитав Сенцов.

Калве не поворухнувся. Тоді Сенцов підвівся, підійшов до нього, міцно труснув. Калве повільно відкинув шолом: лице його невпізнанно схудло, рідкий чуб був скуйовджений, очі вперто ховалися під повіками.

— Та що з тобою?

— Нічого… — відказав Калве, ледве розтуливши вуста. — Стомився.

— Так сядь хоч відпочинь…

— Авжеж, дякую, — гречно мовив Калве. — Я справді сяду перепочину…

Він сів у друге крісло, відкинув голову, заплющив очі. Суперечка припинилася, і Сенцов подумав собі, що й тих, хто сперечався, зараз цікавив не так предмет спірки, як сама розмова, щоб можна було хоч кілька хвилин не думати про те, про що не думати було неможливо.