Коштовний камінь

_Він. _ І підеш за мене заміж?

Невідомо, що відповіла б дівчина на його запитання, якби до них не підійшов Марко Маринов.

— Слухай, голубе, — звернувся він до картографа. — В цю сумку я поклав з десяток соковитих яблук для Андрія. Якщо особисто дам йому — відмовиться. Норовистий хлопець! Ти передай йому, хай їсть на здоров'я і не звертає уваги на дрібниці. Начальство існує для того, щоб тримати нас в руках. Скільки мене тягали! Дивись, не забудь!

Він поклав пакунок на зав'язану торбу, винувато всміхнувся лаборантці і, підстрибнувши на кривих ногах, швидко повернувся назад. Не встиг він перейти через дорогу, як біля лаборантки й картографа виріс Зюмбюлев.

— А, ти тут, зраднику! — прогримів придушений басистий голос Зюмбюлева. — Все біля жіночої спідниці крутишся! Я ж говорив тобі вночі, — по очах бачу, що ти за один! — Зюмбюлев повернувся до лаборантки. — Він з перелітних птахів, май це на увазі, дівчино! Інакше зав'язнеш.

— Навряд! — сумно похитав головою картограф.

Зюмбюлев набрав серйозного вигляду і, озирнувшись навколо, витяг із задньої кишені своїх мисливських бриджів пляшку і спритно засунув її під пакунок з яблуками.

— Щоб тільки не помітив Папазов, боронь боже! — застеріг він.

Він вп'явся очима в картографа і, посмикуючи борідку, сказав похмуро:

— Це даю вам обом з Андрієм, та більше для нього. Хай прополіскує час від часу горло. Скільки ми перетерпіли разом минулого літа! А ти, голубчику, дивись мені у вічі і мотай на вуса: якщо сам вижлуктиш, я з тебе кров вип'ю, запам'ятай собі! Я злий і нікому нічого не прощаю. Тільки жінці своїй прощаю один-два рази на рік, коли повертаюсь з відряджень. Це у моряків та в нас, геологів, такий закон. В усіх інших випадках, — він покрутив вуса, — я нещадний. Я й сам міг би дати хлопцю слив'янку, та дивлюсь, щось він дуже сердитий, тому передаю через тебе. Ти дивись мені!

Він насварився кулаком і пішов.

Табір поступово стих, спустів. Залишилось тільки троє: Вилю Власев, лаборантка і сторож з села Цвят. Циган погнав мулів пастись.

Прощаючись з Андрієм, лаборантка причепила йому гілочку дикої герані до куртки і шепнула:

— «Невидимий» з нами. Дивись, сам не ходи по темних місцях. Увечері не розпалюй багаття!

VI

Замість того, щоб виконувати завдання протягом чотирнадцяти днів, Андрій вже на сьомий повернувся в табір.

Рік-півтора тому я випадково зустрівся з картографом Делчо Єневим, і він одразу мене впізнав, як це не дивно. Наберіться терпіння, я розповім, коли й де ми познайомились того літа. Цікаво, що він з першого погляду впізнав мене, хоч спочатку і не міг згадати, хто я і де ми зустрічались. Я належу до тих людей, яких раз побачиш і запам'ятаєш на все життя. Дивно, що мої знайомі дуже ніяковіють, коли я починаю з ними розмову, ніби не розуміють відразу, хто я і де вони мене бачили. Я пояснюю це звичайною людською неуважністю. Адже ми живемо в дуже напружену, динамічну епоху.

Так от зупиняю я Делчо Єнева, привітно тисну руку і посміхаюсь.

— Як ся маєте? — питаю. — Як справи?

— Дякую, — відповідає він. — Я здоровий, і на роботі все гаразд.

— В наших краях буваєте? — і вигукую: — Які там зміни!

Він ніяково посміхається.

— Пробачте, — каже, — які це краї ви маєте на увазі?

Я пояснив йому, і він вдарив себе по лобі:

— Так, так! Ясно! Тепер пригадав! Щось я став дуже неуважним. Вибачте!

Я сказав, що вибачатись нічого, бо час, звичайно, йде, ми змінюємось і таке інше. Він слухав мене, посміхаючись, і навіть затягнув у закусочну, що напроти Народних Зборів.

— До речі, — сказав він, — це добре, що ми зустрілись. Давай вип'ємо слив'янки на честь тих добрих часів.

Я не люблю пити, та коли зайшла мова про «ті славні часи», то, зрозуміло, без будь-яких вагань вирішив зрадити свої принципи.

— Гаразд, — погодився я. — По одному келиху з охотою!

Ми зустрілись о шостій годині, а розійшлись о дев'ятій, коли офіціантка люб'язно порадила нам більше не замовляти напоїв. Власне, ця порада стосувалась Делчо Єнева, який бив кулаком по столу.

Ми багато дечого пригадували з того, що було в те літо, і кожну пригоду відзначали цоканням келихів. Найбільше говорили про лаборантку, але я вам передам тільки ту частину спогадів Делчо Єнева, яка є продовженням моєї перерваної розповіді про Андрія.

«Ми вийшли з табору мовчазні, навіть трохи незадоволені. Ти повинен мене зрозуміти — я мав підстави бути в кислому настрої, бо ніс на спині великий вантаж. Причому більша його частина належала не мені. Я ніс ті речі, що призначались для Андрія, і стогнав під тягарем плаща й ковдри, якими закохана жінка хотіла зберегти здоров'я свого любимого. Любимим був не я, і це найбільше мене мучило. Ти, певно, мене розумієш? Взагалі гадаю, що не знайдеться чоловіка, який почував би себе щасливим у такій ролі! Безсумнівно, немає такого. Отож, настрій у мене був поганий, і я йшов похмурий, час від часу крадькома поглядаючи на свого супутника й дивуючись: невже і йому тяжко? Рюкзак? Дійсно, він був набитий різними речами, з нього стирчали якісь держаки, кілки, та для його широких плечей це була дрібниця. Ясно, що не рюкзак обтяжує його. «Щось ятрить йому душу», подумав я і відразу догадався: адже позавчора начальник лаяв його за той ескіз із форелями? Нелегко, коли тобі зробить нагінку такий, як Спиридонов. На мене гримали часто, і тому я співчував Андрію. «Хоч він заслуговує, — думав. — Вигадав, що знайшов смарагдову жилу, а начальникові показує план місцевості, де водяться форелі». Одначе думав і інше: «Ну, гаразд, полаяли його. З ким не буває? Визнай свою вину, як належить. Пройде день, настане новий, все забудеться. Якщо все пам'ятати, то до чого можна дійти? Чи не так? Є гріх, буде й прощення, правда? Навіщо так переживати? Молодий, здоровий, дівчата зітхають по ньому, все життя попереду — чого там сумувати? Та я б на його місці ще й підсвистував!» — так я собі думав ї крокував, намагаючись не відставати від Андрія. Сонце вже піднялось над лісом і, хоч не було ще дев'яти годин, припікало не на жарт. Мені стало так прикро, що я, не кажучи ні слова, цілком свідомо намацав пляшку Зюмбюлева, відкрутив корок і ковть-ковть — надпив трошки. І знаєш, повеселішав! Немов вітерець обвіяв мені душу. А мій супутник став дибки! «Віддай!» кричить. І вирвав пляшку з моїх рук. Розмахнувся, — і вона описала параболу над верховіттям. Я й незчувся, як вона зникла.

— Але чому? — питаю його. — Адже ж тут нема ні Папазова, ні навіть його тіні. Чому, кажу, ти розбив пляшку? Чи знаєш ти, що це подарунок від Зюмбюлева, і цей подарунок зроблений тобі? Хіба так можна робити?

А він дивиться і навіть не моргне.

— Можна, — каже. — Я не маю потреби в таких подарунках.

Я скипів:

— Ах, так? — питаю. — Не маєш потреби! Ану стривай! — зняв рюкзак, розв'язав його і почав кидати під ноги Андрію ковдру, плащ-палатку, термос, пакунки і пакуночки. Все. Цукор висипався, яблука розкотились. — Це, — кажу, — не моє. Це, — кажу, — лаборантка дала мені, щоб ти загортав свою ліву ніжку, бо маєш ревматизм. Щоб вкривався від дощу. Щоб варив собі кофе. Зажди! Ось і варення. Щоб солодив ротик, коли буде гірко. А яблука від Марка Маринова. А напій — я вже сказав тобі — від Зюмбюлева. Ось так. Давай тепер збирай свій багаж: він твій.

А він дивиться на мене, ніби вперше побачив.

— Ти не жартуєш? — питає мене, а голос такий м'який, наче шовковий.

Він нагнувся, взяв одне яблуко, та не вкусив, а потримав у руці, немов вимірював його вагу. Обличчя в нього полагіднішало, стало аж наче ніжним.

Я зав'язав свій рюкзак. Він став куди легшим!

— Ну, — говорю йому, — кожен носитиме своє. Ходімо.

Сказав, і щось мене заїло. Якесь особливе почуття. Так зі мною буває завжди, коли розкаююсь.

Він згорнув ковдру, плащ-палатку, взяв і термос. Інші речі сховав під кущем і всміхнувся до мене, наче між нами нічого не сталося!