Коштовний камінь

— Ви застудитесь, — сказала дівчина. — І завтра у вас болітиме голова.

Андрій нічого не відповів. Рашеєва якусь хвилинку помовчала і спитала:

— Я вам заважаю?

Він знизав плечима.

— Та ні, будь ласка, — ї відчув жаль до дівчини. Захотілося сказати їй щось приємне, але не міг знайти жодного лагідного слова. А вона стояла коло нього, маленька, в накинутому на плечі подертому суконному пальті. І невідомо чому, спитав зовсім недоречно:

— А де картограф? Чому ви залишили його самого?

Дівчина почервоніла, але очей не відвела.

— Спить, — відповіла вона. — Ось тут, в купе Марко Маринова. Вони обоє вже поснули.

— Я спитав про нього просто так, випадково, — вибачливим тоном сказав Андрій.

— Нічого, — усміхнулась дівчина. — Пам'ятаєте, як ми студентами були в одній ремсовій групі?! [РМС — робітнича молодіжна спілка (спілка робітничої молоді)].

— Давно це було, — сказав Андрій. — Не пригадую.

— Ви тоді кінчали, а я тільки вступила на перший курс.

— Давно це було, — повторив Андрій.

— А я відтоді вас пам'ятаю, — сказала Рашеєва і знову почервоніла. Тепер вона ще більше нагадувала дівчинку, що відповідає урок.

Андрій мовчав. Він все ще шукав лагідні слова і ніяк не знаходив.

— Я ходила на всі матчі, коли ви грали, — продовж жувала вона.

— І добре робили, футбол — цікава гра.

— Але я так і не полюбила його.

— І я охолонув до нього, — чомусь збрехав Андрій.

Поїзд поступово зменшував швидкість і зупинився. Це була якась маленька станція.

— До Пловдіва лишилось дві години, — повідомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звідкись вискочила дівчина з хлоп'ячою зачіскою, і офіцер поспішив до неї.

Пролунав різкий свисток, йому відповів короткий і хриплий паровозний гудок.

Цей звук на мить розбудив ніч, ніби попереджаючи її про якусь важливу подію, що от-от має відбутися.

Поїзд знову помчав уперед.

— Скажіть мені відверто, — почала лаборантка, — скажіть мені, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських літ, не приховуйте від мене нічого.

— Чудові були ті роки, — сумно посміхнувся Андрій.

Вони помовчали. Офіцер і дівчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.

— Може, мені не треба було питати вас про це, — промовила Рашеєва.

Вона закуталась у своє потерте пальто; їй ніби одразу стало холодно.

— Ви не звертайте уваги на чутки, — відповів Андрій.

— Кажуть, що ви обдурили інженера Спиридонова якимсь фальшивим ескізом. Ніби ви знайшли… — вона трохи затнулась, — рідкісний мінерал, а це виявилось блефом.

Він нахилився до дівчини, її очі були ясні, в погляді світилась і ласка, і страх.

— Як ви гадаєте, — промовив Андрій, — схожий я на брехуна?

— Ні.

— А на шахрая?

— Та що ви кажете!

— Ну, от і все.

— А чутки?

— Якщо вони вас розважають, — слухайте. Ваша справа.

Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.

— Невже вам байдуже, що про вас говорять?

— Мені все одно, — збрехав Андрій.

— Як це все одно?! — вона з докором похитала головою. — Ви ж комуніст, ви повинні оберігати чистоту свого імені. Хіба треба вам нагадувати про це?

— Є речі, які залежать не від нас, — сказав Андрій. — Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: ні, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дійсно виглядаю брехуном і шахраєм. Ці обставини створив не я, вони виникли проти моєї волі і тепер панують над усім — я не можу догадатися, хто причетний до цієї справи. Як мені боротися і проти кого?

Андрій прихилився до дверей і довго мовчав. Було холодно, через відкрите вікно повівав вітер, але на лобі в нього блищали краплини поту. Він машинально підняв руку і розстебнув комір сорочки.

— Вам дуже тяжко? — запитала вона і тихо додала: — Чим я можу допомогти?..

Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вірить у його чистоту, і це було так прекрасно і навіть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довірливо пропонує дружбу, допомогу. Андрій глянув їй в обличчя, і воно здалось йому в цю мить найкрасивішим з усіх, які він бачив. Йому захотілось поцілувати її руки, ці маленькі ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.

— Спасибі, — промовив він. — Дякую тобі за хороші! почуття.

— І я дякую тобі, що заговорив до мене на «ти», — відповіла вона.

Вони, посміхаючись, мовчки дивились одне на одного.

— Ти знаєш, що найважливіше для центрального нападаючого? — запитала вона, її очі сяяли.

— Відтягати середнього напівзахисника в глибину і звідти…

— Це щось надто складно! — перервала вона. — По-моєму, найважливіше для центрального нападаючого — це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успіх своєї команди. Це потрібно тепер тобі, колишній центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довір'я, а не знизувати плечима і казати: «Мені все одно!» Так само, як ти колись боровся за перемогу «Академіка», так тепер необхідно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике відкриття… — вона перейшла на шепіт: — Берил!

Андрію знов захотілося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве і тепле, але хороші слова не з'являлись у пам'яті. Він взагалі не був красномовним, не міг говорити гарно і слів йому завжди невистачало. А ця ніч ніби зовсім відкинула і замкнула за дев'ятьма дверима все те, що він узяв з книг.

— Людина завжди мусить вчитись, — промовив він і, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зітхнув.

— Час спати, — посміхнулась дівчина і подала йому руку.

Потиск його руки був такий сильний, що дівчина мало не скрикнула від болю.

— А знаєш, — сказала вона, — наш картограф розлігся на моєму місці. — І, скоса глянувши на юнака, додала: — А мені ніяк не хочеться його будити!

— І не треба, — швидко погодився Андрій. — Хай спить собі. Тут, біля мене, є де влаштуватися, йди!

Вони посідали поруч біля вікна, і дівчина, поправивши пальто, заплющила очі.

V

На станції бригада зійшла з поїзда. Світало. Холодний нічний вітерець, що повівав з моря, стих: небо на сході стало блідо-рожевим.

Зліва від залізничної колії розстилалась рівнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокі гайки, — все це ще ніби спало під легким покровом ранкової імли.

По другий бік колії, на півдні, горизонт закривали гори, порослі густим лісом, і на вершинах мерехтіло сріблясте сяйво літнього ранку.

Вилю Власев пішов на місце розвантаження багажу і, діставши щоденник, перевірив за списком усі ящики з інструментами, палатками та запасними матеріалами. Переконавшись, що все в повному порядку, він зсунув капелюх на потилицю, потер руки і підморгнув у бік поїзда, який тільки що відійшов. Потім, запримітивши чергового стрілочника, низенького, кремезного чоловічка, що нерухомо стояв біля семафора, схиливши голову, він поманив його пальцем і посміхнувся. Коли той несміливо наблизився, Вилю Власев несподіваним для нього рішучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкіряної куртки і витяг круглу металічну коробку, з намальованим на кришці зайцем на задніх лапках. Стрілочник зупинився неподалік від нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя — довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканні, наче Вилю Власев тримав у руці не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла підскочити або сильно вибухнути.

— Візьми, товаришу, цукерку «Валда»! — чемно запропонував Власев, простягаючи стрілочнику відкриту коробку.

Той кинув погляд на зелені дрібні цукерки, помовчав і цмокнув язиком. Він не сказав нічого і, ліниво витягши пачку «Арди», закурив.

— Як ти гадаєш, — запитав Вилю Власев, — чи добра буде сьогодні погода, чи піде дощ?

— А чому це має йти дощ? — знизав плечима стрілочник. Він оглянув небо і додав: — А втім, може, буде мигичка.