Коштовний камінь

Тепер вже нічого було стояти біля тину. Я заліз у курінь і, простягнувшись на ковдрі, спробував пригадати, які сузір'я бачив я уночі. Мені здавалось дуже необхідним пригадати ці сузір'я. Але з двору бая Дімо долинали голоси Радана і Теменужки. Я не вмію глибоко думати над чимсь, коли навколо гамір. Взагалі не можу думати, коли поруч зі мною хтось голосно розмовляє. Тому я так і не пригадав сузір'їв. Знічев'я поповз на колінах до дверцят куріня. Звідси було добре видно все подвір'я бая Дімо. Нічого особливого, чого б я раніше не помічав, там не було: той же старий горіх і низенька біла хатка, і хлівець за нею, критий соломою, — все було на своєму місці, знайоме, бачене тисячу разів.

Однак мені здавалось, що я маю побачити щось нове, інше.

Спереду під навісом хати бай Дімо поставив широку лаву. Влітку, коли дозволяла погода, він застеляв її рядном і спав надворі. Невідомо чому, я сподівався побачити там щось цікаве. Ось Радан і Теменужка сіли поруч; він їй розповідає якісь веселі історії, а вона сміється. Якби я був у дворі бая Дімо, то теж розповідав би їй без упину про зірки, про всесвіт, про будову різних галактик.

Повинен вам сказати, що мене ніколи не приваблювали легкі веселі історії. Я б розважав Теменужку космічними проблемами. Навіть про еліпси і гіперболи щось би розповів, хоч у школі страшенно їх ненавидів, бо ніяк не міг в них розібратися. Знаєте, що це таке? Це ж непрохідні джунглі, переплетені квадратними і різними іншими коренями. Корені ніколи не цікавили мене. В усякому разі я постарався б розважити Теменужку розумними інтересними розмовами.

Я нікого не побачив і на лаві, і перше моє почуття в цю мить було приємне й радісне. Лава, на якій ніхто не сидить, також може радувати, запевняю вас!

А Радан тимчасом робив усе, щоб справити на Теменужку враження героя якогось роману. Ось вона набрала два відра води й понесла, а він підбіг, вихопив у неї з рук відра ї відніс у хату. В цьому вчинку не було нічого особливого, бо хлопець він був сильний і віднести ці дві посудини для нього не становило ніяких труднощів. Потім нарубав дров, відніс у хату, і я знову ж таки не побачив у цьому нічого особливого.

Теменужка сіла на маленький стільчик і почала доїти кіз. Робила це вона досить невміло, і Радан безцеремонно відштовхнув її і так вправно взявся до діла, що мені здалось, ніби чути, як молочна цівка б'є в дійничку.

Признаюсь, я б ніколи не зважився на таке. Я далекий від поетичних вигадок такого роду. Мені було ясно, що Радан хоче показати себе героєм перед дівчиною. Пробачте, скажете ви, що ж тут героїчного в доїнні кози?

Все закінчилось справжньою сценою. Бай Дімо так був зворушений подвигами мого приятеля, що посеред двору обняв його, наче рідного сина чи близького родича. А я ж знав, що між ними не було ніяких родинних зв'язків. Дядько Радана не був навіть сусідою мірошника.

І дивна річ! За весь вечір ніхто й не згадав про мене, хоч я ж був однокласником Радана, а від бая Дімо нас відділяв тільки тин.

Але час кінчати цю частину моєї розповіді. Через кілька днів бай Дімо кіз продав. У цих тварин була надто весела вдача. Лагідну Теменужку розважали їхні витівки. Щоб вона не сумувала за своїми вихованками, мірошник відправив її у село Цвят до своєї заміжньої сестри.

Отож, непоправно легковажний норов двох кіз спричинився до нашого втручання в історію з берилом. Якби вони були більш слухняними і покірними, ми не побували б у селі Цвят, на околиці якого розташувався табір третьої геологічної бригади.

IV

Настала пора літніх канікул, і тому в ці дні обидва перони кишіли людьми, особливо ввечері, коли з станції відходило кілька поїздів у різні сторони: одні — до Чорного моря, інші — на південь.

Завбачливий Вилю Власев доручив завгоспу забезпечити бригаду квитками та плацкартами і зараз спокійно курив цигарку перед вагоном і зневажливо посміхався, спостерігаючи метушню пасажирів, які марно шукали вільних місць.

На букву «К» в його блокноті було записано: «Квитки з плацкартами». Ці слова були обведені червоними рисками і підкреслені. Нижче йшов довгий стовпчик дат, і проти кожної з них була зелена помітка. (Вилю Власев писав зеленим чорнилом).

Пригадавши, що напроти сьогоднішньої дати ще немає помітки, він здригнувся від почуття провини і зразу ж сунув руку за блокнотом, але подумав і вирішив зачекати: нехай тоді, як рушить поїзд. Звідки знати, що в останню хвилину не трапиться щось непередбачене і поїздка або зовсім не відбудеться, або її доведеться відкласти на другий день. Спаде на думку інженеру Спиридонову нова ідея, — от і все! Треба буде викреслити написане, бо ж гумка протирає і псує папір. А він згодний краще протерти новий ластиковий костюм, аніж зіпсувати хоча б один аркушик свого блокнота.

Вилю Власев не мав ні жінки, ні просто приятеля, ні щирого друга — тільки блокнот. З ним він розмовляв, радився, лише йому довіряв свої думки й почуття і, позбувшись блокнота-щоденника, почував би себе таким безпорадним, наче короткозорий без окулярів.

Зараз керівник-бригадир стояв біля вагона, трохи в стороні від групи геологів, намагаючись думати про роботу, яку мають вони виконати, але не знати чому прислухався до розмов, сміху і почував в душі незрозумілу тугу. Цього почуття самотності, що закрадається в свідомість перед далекою дорогою, він досі не знав.

Власев стояв один і курив, думаючи про свій блокнот-щоденник, а його товариші розмовляли з жінками, подругами, сперечались і жартували між собою. У ці останні хвилини перед від'їздом до нього, керівника групи, навіть ніхто не заговорив, він стовбичив на пероні сам, як іноземець, як чужий усім, що не має кому сказати «до побачення», не маючи нікого, хто б побажав йому щасливої дороги, — все це його гнітило, засмучувало, сповнювало серце заздрістю.

Так він стояв біля вагона, коли раптом, глянувши на циферблат вокзального годинника, помітив, що до відправки поїзда лишилось десять хвилин. Збентежений власною сентиментальністю, він зсунув на потилицю крислатий капелюх і почав лічити своїх підлеглих: не було тільки Андрія.

Досі цей хлопець завжди одним з перших прибував на вокзал. Що це перешкодило йому прийти вчасно? Може, він злякався зробленої дурниці і не сміє показатись на очі колегам? Як же бригада вирушить без нього? Хто буде виконувати його роботу? Адже він найспритніший верхолаз, скоріше за всіх збирає проби? «Мабуть, я переборщив, був надто суворим», подумав Вилю Власев і від думки, що він муситиме викреслити його ім'я у своєму блокноті, посилати телеграму Спиридонову про необхідність взяти на роботу ще одну людину і відводити для неї додаткове місце в блокноті, — відчув, що йому на чолі аж холодний піт виступив.

Перед очима Власева промайнуло вродливе обличчя Папазова. Недбало перекинувши на плече плащ, парторг весело розмовляв з молодою жінкою, що тримала в руці кілька гладіолусів, обгорнутих прозорим папером. Це була висока смуглява жінка з яскраво нафарбованими повними губами; волосся солом'яного кольору спадало їй на похилі плечі.

При інших обставинах Вилю Власев ніколи б не насмілився заговорити з Папазовим у присутності такої жінки (цей тип жінок його лякав), але зараз він взяв його за лікоть, злегка притягнув до себе і стривоженим тоном спитав:

— Де Андрій? Знаєте, що його нема?

Павел Папазов, насупившись, знизав плечима, але тут же опанував себе і вимушено засміявся.

— Познайомся з нашим шефом, — сказав він до своєї супутниці. — Він неабиякий хімік.

— О, дуже приємно! — простягла руку жінка. — Я вас уже знаю, Павел часто розповідав мені про вас.

Вилю Власеву здалося, що вона занадто довго затримала його руку в своїй. Через це, а також від свідомості, що до від'їзду лишились лічені хвилини, він знову облився потом.

— Де цей чоловік, і що за химерні витівки він вигадує! — зітхнув він.

— Смарагдові вигадки, — усміхнувся Папазов. — Юнацькі примхи!