Історія з собаками

— Який там власник, — стримано усміхнувся Авакум. — Хіба ви не бачите, що машина з білим номером?

— Це вже дрібниці! — викручувався старий Драгнев. — Я спершу дивлюсь на людину, а вже потім на номер!

Він увімкнув електрорадіатор і запросив Авакума сідати ближче.

— Тут сирувато! — пояснив він. — Від болота все просякає вологою.

— Ви порядкуєте в хаті лікаря, як у себе вдома. Певне, з ним добрі приятелі?

— Мене звуть Спиро Драгнев, — відрекомендувався старий з легким, але поважним, сповненим гідності поклоном. — Сам я з Печери, був лісником, викладав лісівництво, потім працював на тартаку й, нарешті, багато років держав цю корчму. — Він тупнув ногою по підлозі. — Зараз живу сам, тому так швидко здружився з лікарем. Він теж самотній.

— А це була корчма? — Авакум з цікавістю роззирнувся. — І ви корчмарювали?

— Так. Аж поки два роки тому вирівняли дорогу. А до того тут вирувало життя, шосе пролягало біля самого порога корчми. Можете собі уявити!

— Можу! — всміхнувся Авакум.

— Дурниці! — насупив брови старий. І, помовчавши, додав: — Що там ви можете уявити! Багато чого з тутешніх подій і уві сні не присниться!

— Чи ба! — засміявся Авакум.

— Маю велику хату в селі, але живу сам, бо жінка померла, а син виїхав до Лівії. Займаюся полюванням. Я голова мисливського товариства.

— І на що ж ви полюєте? — спитав Авакум.

— На диких качок і гусей, їх на болоті сила.

— Це ваша рушниця? — Авакум кивнув головою на стіну.

— Моя. Лишив позавчора, бо саме періщив дощ!

— Позавчора не було дощу.

— Може, я забув. Вам подобається рушниця?

— Я на рушницях не розуміюся.

— Де вже вам! Лікар казав, що ви археолог.

— На вигляд рушниця гарна.

— Вінчестер.

— Купили собі за кордоном?

— Ба ні! Де там! Один приятель привіз.

— Отож із цієї рушниці ви б'єте на болоті гусей та качок?

— Із цієї, і з інших. У мене аж три рушниці. Полюю вже понад тридцять років!

— Певне, знаєте околицю, як своїх п'ять пальців?

— Знаю.

— І болото знаєте, як своїх п'ять пальців?

— І болото.

— А де вбито собак мого приятеля?

— На болоті.

— Для чого?

Старий зміряв Авакума похмурим поглядом.

— Ви щось знаєте про це?

— Ні.

— І я не знаю.

Старий дістав цигарки й закурив.

— Хочу поговорити з вами про це.

— Про собак?

— Ні. З приводу собак. Ви лікарів приятель. Це добре. От і порадьте йому, дуже вас прошу, нехай забирається звідси негайно! І чого він прийшов на це непевне місце?

— Ви називаєте це місце «непевним»?

— Воно гірше, як непевне, товаришу, повірте! І скажу вам, чому. Тут обертаються темні сили, розумієте? Коли тут пролягала дорога, нею проїздили ті, що з-за кордону, — туристи, подорожні, словом, різні. Тут доконувано ґешефтів з валютою, золотом і ще багато з чим. Це місце не змінилося й дотепер, хоча корчми вже й нема. Багато хто з тих колишніх і тепер ще приїздить. Так я собі міркую, тобто припускаю. Еге ж, приїздить! Напевне, ці людці й звели зі світу собак. А хто ж би ще? Дійде до того, що й лікаря втоплять у якійсь болотяній ковбані! Краще йому піти звідси, поки є час! Ви його приятель, порадьте йому.

— А чому ви не заявили в міліцію?

— Заявляв! Двічі засідку влаштовували, та що з того. Сказали, дарма голову морочу.

— Як же так, що нікого не спіймали?

— Не пощастило.

— Чому?

— В ті ночі, коли влаштовували засідки, ніхто з тих не з'являвся. Може, їх хто попереджав звідси. Де пахне великими грішми, там усе можливо!

— А коли ви держали корчму, бай Спиро, вам не хотілося й самому встряти в ту гру?

— Їй-богу, ні! Нащо мені такі ігри? Я й так мав досить! Вистачало.

— Та я жартую! — промовив Авакум. — Щоб стати контрабандистом, треба мати відповідні нахили. — Він засміявся. — А нахили — це від матінки-природи, так чи ні?

— Певно, що так. З когось вийде добрий контрабандист, а з когось — митник!

— Оце-то бай Спиро! Чи ба, як мудро сказали!

Він підійшов до рушниці, погладив ложе й поклацав язиком.

— Впала тобі моя рушниця в око! — вигукнув бай Спиро.

— Що правда, то правда! — відказав Авакум. — Не рушниця, а розкіш! А покажіть-но, бай Спиро, як із неї стріляти! Набивається з цівки?

— Чи ти збожеволів! — обурився бай Спиро. — Яка рушниця тепер набивається з цівки? Ти, хлопче, відстав років на сто!

— Може, й відстав! Покажіть!

На мить очі бая Спиро звузилися, якусь секунду він напружено вдивлявся в обличчя Авакума, тоді мимовільна тривога минулася, й на обличчі мисливця знову заграла звична поблажлива усмішка.

— Отак стріляється, хлопче! — бай Спиро підвівся з-за столу й зняв рушницю. — Натискається на оцю кнопку, отут, — і рушниця розламується. Оце затвор, бачиш? У цівці є набій. Бачиш, отам? Клац, закриваємо, й рушниця готова до пострілу. Зрозуміло?

— Трохи!

— Більше знати й не треба, бо з тими, хто буцімто знає, найчастіше стаються нещастя!

Доки вони жваво розмовляли на рушнично-мисливські теми, надворі зовсім споночіло, а незабаром прийшов і Анастасій, збентежений своїм запізненням і зворушений до сліз зустріччю з Авакумом.

— А ми з твоїм приятелем, — промовив бай Спиро, потираючи руки й приязно дивлячись на Анастасія, — розглядали найважливіше зараз питання, і я дуже задоволений, що мені вдалося перебалакати з ним до твого повернення!

— Що ж це ви вирішували? — здивувався Анастасій, з цікавістю дивлячись на Авакума.

Авакум здвигнув плечима, а бай Спиро відповів:

— Вирішили, що тобі треба якнайшвидше забиратися звідси! Тут не місце для тебе. Вчора вколошкали твоїх собак, а завтра можуть уколошкати й тебе!

Авакум непевно всміхнувся, й Анастасій відразу зрозумів, що бай Спиро самовільно говорить від його імені. Анастасій підійшов до столу, дістав із шухляди пружинку, знайдену під вербою, і обережно поклав її на столик перед Авакумом.

— Оце я знайшов біля моїх собак! — показав він. — Мабуть, не має зв'язку з їх отруєнням, але я взяв. Пружинка! Може, хтось із мисливців загубив.

Авакум і бай Спиро дивилися на пружинку, наче були готові з'їсти її очима.

— О! — голосно вигукнув бай Спиро й схопив пружинку перш ніж це встиг зробити Авакум. Старий випередив його на півсекунди, а то й менше. Безцеремонно запхнувши пружинку у внутрішню кишеню куртки, пояснив: — Це пружина викидача з моєї одностволки. Того ранку я стріляв качок — і вона вилетіла зі свого гнізда. От пощастило! Мушу тебе, лікарю, почастувати, велику послугу мені зробив!

Доки він багатослівно дякував, Анастасій випадково зустрівсь поглядом з очима Авакума й аж стерп. Такий пекучий докір був у них! Вони наче кричали: «Що ж ти зробив? Хіба так можна, хто тебе просив?»

Вимагати пружинку назад було пізно. Він почервонів і зітхнув.

— Послуга справді велика! — промовив Авакум. — На вашому місці, бай Спиро, — приязно звернувся він до старого, я неодмінно сказав би: «З цієї нагоди, хлопці, запрошую вас у гості, почастую чаркою коньяку та кавою!» — І додав: — Надворі така холоднеча, що я залюбки пішов би до вас у гості! В таку погоду тільки гостювати.

— Сказано — зроблено — підвівся бай Спиро. — Прошу, мені буде дуже приємно!

По обличчю Анастасія майнула тінь. Він же кликав Авакума, щоб посидіти вдвох, поміркувати про собак, а той відразу ладен іти кудись заради чарки коньяку. У нього самого є коньяк, і кава б знайшлася. Чого його ходити? Він уже збирався промовити: «Сидіть, я вас почастую!», як Авакум непомітно наступив йому на ногу. Анастасій здивовано глянув на нього, але на Авакумовому обличчі не можна було прочитати нічого, пов'язаного з тим таємним знаком. На ньому малювався лише захват від запрошення колишнього корчмаря, задоволення і добрий настрій.

Вони сіли у «Волгу», але, перш ніж натиснути на стартер, Авакум згадав, що він у спортивній сорочці й без краватки.

— Я зневажатиму себе все життя, — промовив він, — якщо піду в гості у такому вигляді!