Історія з собаками

Я вийняв скальпелі й, одягаючи рукавички, раптом побачив долі маленький блискучий предмет, напівприкритий вербовою гілочкою. Цей предмет лежав ліворуч від Ахілла за три-чотири кроки. Відкинувши гілочку, я розчаровано підняв звичайнісіньку пружинку сантиметрів чотири завдовжки і з півсантиметра в діаметрі. На одному її кінці було кружальце, схоже на монетку. Кажу «розчаровано», бо ж я сподівався побачити щось надзвичайне. Щоправда, пружинка була дуже блискуча, але все ж це був шматочок накрученого дроту, не більше, її, певно, загубив хтось із мисливців, стріляючи тут диких качок. «Ця пружинка підтримувала гачок, на який мисливець чіпляє вбитих птахів!» Я мало не відкинув її ногою, але роздумав і взяв.

По годинній роботі я був вражений: у шлунках собак не було ні отрути, ані слідів отруєної їжі. Невже невідомий отруїв їх… ін'єкцією?

Я взяв проби й майже бігцем подався геть від зловісного місця. Автобус на Пловдив відходив за годину.

Розділ третій.

ЧИ МОЖЕ СИН МАТИ ДЯДЬКА, ЯКЩО БАТЬКО НЕ МАЄ БРАТА

— В лікаря Івана Сапарева не було брата! — повторив капітан Петров. — Отже, ніякого дядька в його сина Прокопія Сапарева нема.

Авакум трохи помовчав, відтак неуважно запитав:

— Ти так гадаєш?

— А то ж як? — образився капітан Петров. — Якщо батько не має брата, то звідки в сина візьметься дядько?

— Хтозна! — знизав плечима Авакум. — Зараз я не можу сказати.

— Ви або жартуєте, або насміхаєтесь! — розчаровано сказав капітан Петров.

— Друге мені не до смаку, через те я так не роблю, — хитнув головою Авакум, — а для першого не маю настрою. Просто кажу, що до проблеми Прокопієвого дядька не готовий, і тому утримуюся висловлювати свої судження,

— Не розумію вас! — почервонів капітан Петров. — Про яку проблему ви говорите? Хіба це проблема: чи може син мати дядька, якщо батько не має брата? Я через вас із глузду з'їду!

— Якщо досі не з'їхав, брате, то не з'їдеш і за ці кілька днів, — усміхнувся Авакум. І щоб заспокоїти схвильованого помічника, запитав ласкаво:

— А чи не запізнимося ми на обід?

Капітан Петров, який ніколи не скаржився на брак апетиту, відразу ж запропонував продовжити розмову в поблизькому ресторані «Гамбринус».

Наприкінці обіду Авакум, щоб остаточно розвіяти лихий гумор помічника, запитав:

— Чи тобі нічого не нагадує назва цього ресторану?

— Нагадує, звичайно! — кивнув Петров. — Нагадує такий самий «Гамбринус» у Софії.

— А коли точніше?

— Дощовий осінній вечір. Русява кирпатенька жінка подає вам велику чарку коньяку.

— Далі?

— Зимовий вечір. Та сама русява жінка подає той самий коньяк.

— А що ще ти можеш сказати про ту саму жінку?

— Згадую із щирою повагою, що вона вас вельми шанувала! — сказав капітан Петров.

Обидва стиха задоволене засміялися.

Тоді Авакум запитав:

— Чи є в тебе питання щодо справи?

— Є! — кивнув капітан Петров. — Ви справді не вірите двом свідкам?

— Нічого такого я не казав.

— Але ж ви не погоджуєтесь, що Прокопій Сапарев вертався до відділу?

— Не погоджуюся.

— З одного боку, ви вірите свідкам, котрі бачили, як Прокопій заходив до відділу. З другого — не вірите, що Прокопій справді зайшов до відділу. Дуже прошу вас, поясніть цю загадку!

— А ти думаєш, я щось знаю?

— Якби я був віруючий, то перехрестився б!

Авакум знизав плечима й почав повільно натоптувати люльку. Лише випустивши в повітря перше кільце, він сказав Петрову:

— За годину я їду в село Воднянки до свого давнього приятеля Анастасія Букова. Запиши собі таке: по-перше, встановити цілодобовий нагляд за матір'ю Прокопія Сапарева, лікаркою Юлією Сапаревою; по-друге, сьогодні ввечері до одинадцятої години чекаю твого дзвінка. Про позивні і коди ми домовилися. Ще запитання є?

— Так. Чи припускаєте ви, що Прокопій має дядька, хоча його батько не мав брата?

— Не виключаю!

— Domine, non sum diqnus![5] — розвів руками капітан Петров.

— Будемо сподіватися, що доведемо зворотне! — скромно усміхнувся Авакум.

О третій годині дня з міста Н виїхало дві машини. Першою полковник Горанов їхав до Софії зі своєю гіпотезою й наміром просити усунути Авакума від слідства. Другою машиною Авакум їхав у Воднянки до давнього приятеля Анастасія.

Дощу не було, але над рівниною важко нависали хмари, від чого навкруг було похмуро й непривітно. На магістралі, обабіч якої двома чорними широкими стрічками пливли ряди будинків, не було видно ні машини, ані живої душі. Лише коли-не-коли пролітали зграї гайвороння, а потім знову ставало порожньо, так, ніби й час зупинився на якийсь день-другий на нічиїй землі між осінню й зимою. Осінь ще барилася, зима не квапилась, і світ не знав, чого чекати — дощу чи снігу. Гайворони щось вигукували своєю мовою, і в їхніх голосах не чулося невдоволення, адже похмура погода — у цих птахів найкраща пера, а найсолодший сезон — останні похмурі дні осені.

Щодо погоди люди мають інші уподобання, ніж гайворони, та Авакум становив тут виняток. Осінь була для нього весною, а останні осінні дні — його травнем. Тому зараз душа його співала, а цікава справа, що чекала його, ще поліпшувала гарний настрій. Це завдання прийшло наче на замовлення. З наближенням часу прощання його охоплювала дедалі більша турбота про те, на чому йому випаде востаннє випробувати свій розум і серце: чи буде те випробування гідне його можливостей, чи не готує доля підлоти в його лебединий час. Випадок на ЗСС не становив, ясна річ, винятку, тут не було розмаху момчиловської справи, одначе мала місце дивна суперечність між фактами й логікою, між доказами й реальною дійсністю, і та дивна суперечність створювала труднощі, над якими варто було посушити голову. Авакум дякував долі, що підкидала йому такі випадки, був задоволений погодою, коли йому не дошкуляло сонце, спека; рівномірне гудіння двигуна підтримувало йому настрій, як бадьора пісня, а похмурий навколишній пейзаж викликав у душі світлі спогади з не такого вже й довгого та веселого життя.

Так непомітно він опинився у Воднянках. На майдані між кінотеатром і рестораном звернув ліворуч і швидко виїхав на покинуту дорогу. А за десять хвилин уже зупинив машину біля колишньої корчми. Наближалася п'ята година. З горішнього боку дороги вже сунула сіра сутінь раннього надвечір'я, а з болота, наче дим від багаттячка, потяглося легке повісмо туману.

В хаті не світилося, віконниці були зачинені. Видно, Анастасій ще не повернувся з роботи. Над пущею висіла така глуха, набрякла вологою тиша, що навіть Авакум, який не любив людського тлуму, навіть він почув себе якимось відлученим від світу, якимось страшенно самотнім. «Не солодко ж моєму бідолашному приятелеві, якщо його вдовольняє життя серед такої пущі», — подумав Авакум і поспішив обійти хату, аби розглянутися навколо, розвіятися, не дати, щоб і його охопив смуток, що вже почав закрадатися в душу. Бо, правду кажучи, він і сам волів жити ОСТОРОНЬ від сучасного й ближче до минулого, хоч не міг здійснити своєї мрії протягом усього життя.

Як тільки Авакум зайшов за хату, на стежці, наче випливши з болотяної мли, з'явився старий Драгнев. Виринаючи з туману, Драгнев здавався ще більшим, якимось наче аж примарним, і Авакум, на що вже звиклий до всіляких несподіванок, відчув, як по спині забігали неприємні мурашки.

— Ви лікарів приятель? — заґув низьким баритоном старий Драгнев.

— Припустімо, — ухильно відказав Авакум.

— Якщо це саме ви, то можете зайти до хати! — промовив старий. — Лікар сказав мені відімкнути вам хату, якби ви приїхали перше ніж він повернеться з роботи. А! — кивнув він у бік Авакумової «Волги», обертаючи ключ у замку. — Ви машиною приїхали. Чудово! Я поважаю «Волгу»! Прошу! — Він відімкнув двері й зупинився на порозі, щоб пропустити гостя вперед. — І власників «Волги» поважаю! — додав.

5

Господи, я недостойний! (Лат).