Страница 3 из 54
З річки тягне свіжим вітром, над обрієм чорно громадяться хмари. Шумлять, тривожно розгойдуються пальми. Уздовж дороги, в порту зривається крик пароплава. Крутояр дивиться услід старому шведському вченому, що неквапно, широкою ходою підіймається на палубу ланчії. Спалахи блискавки падають на далекі ліси, ріка синьо горить холодним вогнем.
“Там — гора Комо, — б’ється в професоровій голові бентежна думка. — Там загадкова таємниця і дух інквізиції. Вічне прокляття континенту”.
“ГОЛІАФ” ІДЕ ПО ОРІНОКО
Маленьке суденце “Голіаф”, долаючи течію, вперто просувалося до верхів’я Оріноко, його дерев’яний корпус дрижав, скрипів, розгойдувався. Іноді здавалося, що суденце не витримає натиску хвиль і розсиплеться, мов іграшковий кораблик, змайстрований невправною дитячою рукою.
Зрідка “Голіафові” траплялись назустріч поодинокі моторні барки, маленькі пароплавчики, меткі індіянські піроги.
Сонце швидко котилося до обрію, поринаючи в імлу. Оріноко текла велично, спокійно. Проте її спокій був оманливий.
Останніми днями син Крутояра, Олесь, худенький п’ятнадцятирічний хлопець у коротких штанцях і крислатому капелюсі, помічав, що течія ріки ставала все нестримнішою, навальнішою, а нуртовиння — бурхливішим.
Капітан Пабло розповідав хлопцеві, як кілька років тому в страхітливу глибінь затягнуло маленьке суденце: катастрофа сталася зовсім раптово, із екіпажу не врятувалась жодна жива душа.
Ріка важко дихала, мов невдоволений велетень, якого казкові сили втиснули в тісне річище поміж замуленими берегами, вкритими непролазними хащами.
Олесь міцніше вчепився в металеві поручні. Гіпнотична сила води прикувала його погляд.
І раптом серед урочистої тиші залунало бадьоре й безтурботне:
Олесь ніби прокинувся від забуття. Це невгамовний географ Самсонов гуляє по палубі й наспівує своїх улюблених пісень. Відчайдушно сміливий, Ілько до всіх підходить з однією міркою: хоробра ти людина чи ні? Якщо не хоробра, то в його серці не знайдеш ні найменшої прихильності.
— Чого засмутився, капітане далекого плавання? — гукнув молодий географ Олесеві, підходячи до хлопця. Побачивши, що на його голос зацікавлено висунувся з рубки капітан Пабло, Ілько, хвацько підскочивши, сів на поручні.
— Сеньйоре! — переполошився капітан. — Упадете в річку! Борони вас свята мадонна!
Самсонов повернув до капітана засмагле обличчя і, мружачись під лагідним промінням вечірнього сонця, кинув йому задерикуватий приспів:
Капітан Пабло махнув рукою. Що йому скажеш, цьому дивакуватому сеньйорові, коли він не розуміє жодного іспанського слова. Капітан Пабло в душі глибоко поважав Самсонова, хоч, власне, й до інших членів експедиції ставився з шанобливою прихильністю. Але Ілько Самсонов пробуджував у серці старого особливу симпатію. Веселий хлопець, який уміє так безтурботно виспівувати пісень і смішити всіх, — неабиякий учений. Професор Крутояр якось сказав капітанові Пабло, що Самсонов — вельми поважаний у себе на батьківщині географ. Він знає дуже багато і про їхню маленьку республіку. “Що росіян тут цікавить? — дивувався капітан. — І нащо їм було забиратись у ці глухі нетрі? Лише для того, щоб пересвідчитись ще раз, що бурхлива Касік’яре витікає з Оріноко, а горда й нескорена Кароні, вся перетята порогами й скелями, навпаки, впадає в Оріноко? Чи, може, вони прибули сюди, щоб збирати комах і замальовувати до своїх альбомів гордовиті пальми асаї?”
Пабло тугіше затягнув на шиї червону шкіперську хустину і поклав на штурвал зморшкуваті жилаві руки. Добре, коли тобі доля підкине отаких пасажирів. Ще й заплатили неабияк! Диваки! Зафрахтували судно й не дозволили пускати на нього жодного пасажира. Хазяїн капітана Пабло, звичайно, зрадів. Загнув добрячу ціну, та вони й не сперечалися. Дуже квапились. А куди пливуть — не кажуть. “До верхнього Оріноко, капітане Пабло”. Диваки, та й годі!
Тим часом між Самсоновим і Олесем точилася жвава розмова.
— А хороше отак мандрувати, — говорив замріяно Олесь. — Пригоди щоб були, небезпека. — Він раптом схопив Самсонова за лікоть. — Скажіть, Ілля Григоровичу, чому ми змінили маршрут? Ми ж збиралися летіти на Амазонку.
— Хочеш знати?
— Ще б пак! Розкажіть! Якщо це таємниця, я нікому ні слова!
Самсонов поклав хлопцеві на плече руку, зазирнув йому в очі.
— Ніякої таємниці немає, Олесику-Телесику, — сказав по хвилі. — Раніше ми були тільки науково-дослідною групою, а тепер взяли на себе ще й функції рятувальників.
— Кого ж ми будемо рятувати? — насторожився Олесь. — Чого ж ви мовчите? Боїтеся звірити таємницю? А казали, що ми справжні друзі!
— Так, ми з тобою друзі, — всміхнувся до нього Самсонов. — Я не хотів тебе даремно хвилювати, але якщо ти наполягаєш — слухай. Твій батько зустрів одного давнього знайомого… шведського вченого і мандрівника. Той розповів йому про сміливого голландця Ван-Саунгейнлера, передав газету з радіограмою, одержаною від нього. От ми порадилися й вирішили трохи змінити маршрут.
— Від якого це сміливого голландця? Від того, що про його експедицію писалось? То він живий?
— Не тільки живий, — вигукнув з юнацьким запалом географ. — Він зробив якесь надзвичайно важливе відкриття в історії інків. Якщо ми не врятуємо Ван-Саунгейнлера, це відкриття назавжди загине. І Ван-Саунгейнлер загине. І взагалі справа дуже серйозна…
Олесь зачудовано дивився на рожеві хвилі. Щось йому було неясно, щось не вкладалося в його хлопчачу свідомість. Він багато читав про сміливого голландця, в школі вони навіть малювали його маршрут, хтось приносив вирізки з іноземних журналів, дивовижні фотографії: літак з вузенькими крилами, далекі гірські масиви… Значить, то була правда, не вигадка якогось фантаста-письменника…
— Послухайте, Ілля Григоровичу, — сказав після коротких роздумів Олесь, і його обличчя з кирпатим носом стало не по-дитячому серйозне. — А чому ж той Ван-Саунгейнлер досі сам не вийшов з лісу? Послав радіограму, живий і здоровий, а врятуватися не може.
— Дивлячись від чого врятуватися, — промовив Самсонов, збентежений простим Олесевим запитанням. — Сельва має свої закони. Закони боротьби й загину, щастя і горя. Ти чув таке?
— Чув.
— Василь Іванович каже, що сміливий голландець, мабуть, переховувався в глушині тропіків, цілий рік жив десь серед індіян. Потім дав радіограму і знову зник… Та н радіограма обірвана, коротка, з неясним підтекстом.
— Ти гадаєш, що його схопили?
— Міг розладнатися передатчик.
— Звичайно, міг. — Олесь наморщив чоло. — Ніколи не думав, що побачу сміливого голландця. Ніколи!
— Я теж не думав, — мовив Самсонов, дивлячись на темну смугу лісу, що пропливала перед ними. — Не думав, що в наш час можуть траплятися пригоди з епохи Жюля Верна.
Вони постояли ще кілька хвилин. Самсонов обняв хлопця за худенькі плечі. їм було сумно й хороше. їхні серця стискалися від неясного передчуття тривоги.
— Може, ходімо під тент? — сказав Самсонов.
— Давайте постоїмо. Набридли гамаки.
— Давай постоїмо.
Олесеві очі тягнулися кудись понад лісом, до рожевих хмар.
— Значить, ми підемо через найглухіші нетрі Оріноко? — спитав він тихо.
— Так, Телесику, ми висадимося трохи на північ від Касік’яре і помандруємо сельвою. Можливо, досягнемо гірських хребтів біля Ріо-Падамо. Десь у тому районі впав літак Ван-Саунгейнлера. Ми розпитаємо про нього в індіянських селищах, в поселеннях каучеро, на річкових причалах. Певен, що ми знайдемо цю мужню людину. У твого батька є телеграма, яку він одержав із Москви у відповідь на свій запит. Уряд дозволив нам провадити розшуки.