Страница 41 из 50
Гуго розправив спину, обсмикав рукави сюртука. Глянув презирливо на Федю й урочисто сказав, роздільно вимовляючи кожне слово:
— Ви, сеньйоре Дієго, зараз є свідком найвизначнішого досягнення людського розуму! Я проник у таємниці природи і домігся того, чого не змогли домогтися кращі мудреці Греції, Риму, арабського халіфату… — Він узяв бронзову ступку, влив у неї дві чашки морської води, потім накрапав з пробірки сім крапель якоїсь темно-зеленої рідини. З другої пробірки — чотирнадцять крапель бурої рідини, а з колби двадцять одну краплю тягучої фіолетової.
Федя з цікавістю стежив за алхіміком. А той ще не скінчив своїх маніпуляцій. Він зняв з полиці дерев'яну шкатулку і повільно відчинив її. Підвівши очі до стелі, щось пробурмотів і взяв із шкатулки дрібок жовто-сірого порошку.
— Прошу вас відійти, сеньйоре Дієго, реакція проходить бурхливо.
Капітан і Федя позадкували до дверей. А Гуго кинув порошок у ступку. Вирвалось полум'я, заклубочився білий дим.
— Усе так, як я й гадав! Чудово! Тепер найголовніше, — Гуго обережно дістав щипчиками з дна посудини «філософський камінь», тричі занурив його в ступку і поклав назад, накривши шматком чорного оксамиту. — Проміння сонця шкідливо діє на камінь, — пояснив він.
Хвилин з п'ять алхімік старанно розмішував у ступці воду, примовляючи:
— Всеблаженний і всемогутній боже, допоможи мені знайти золоту руду, зведи ясні очі на мене, дай те, що треба… Здається… здається, все! — хрипким голосом прошепотів Гуго і покликав: — Ану подивіться, сеньйоре Дієго!
— Золото! — тремтячими руками капітан витяг із ступки тоненьку, сантиметра з півтора діаметром, золоту платівку. — Є, є, золото! — Дієго весь аж трусився від радощів, очі його сяяли, по обличчю блукала щаслива усмішка. Він обійняв алхіміка і розцілував в обидві щоки. Той скромно мовчав.
Та ось капітан заспокоївся,
— Молодець, Гуго! Правду кажучи, я вже був зневірився, а ти таки знайшов філософський камінь!
— Дозвольте, — алхімік простяг руку до платівки, — я перевірю, чи справді це золото. — Він спробував платівку на зуб, потім змастив її якоюсь рідиною. — Золото, — переможно проголосив Гуго, — справжнісіньке!
Дієго знову просяяв. Він схопив платівку, сунув її в кишеню камзола.
— Збережу на пам'ять про один з най-щасливіших днів у моєму житті! — він глянув на алхіміка. — Що ж тепер, Гуго?
— Усе залежить від вас, ваша милість. Ви переконалися, що я знайшов філософський камінь. Тепер усе впирається в час. Ви не повинні мене підганяти. Дайте мені додатково ще два тижні, не пошкодуєте. Я мушу одержати побільше філософського каменя…
— Гаразд, — погодився Дієго, — хай буде так… Ходімо до мене та вип'ємо по келиху з такої нагоди.
Федя не мав сумніву, що Гуго й на цей раз обдурив капітана. Але як він це зробив?
Підійшов Луїс. Він уже почув про золото і не приховував, що страшенно заздрить алхімікові.
— Я ж йому воду тягав, і досі поперек болить… Не збіднів би, якби дав мені кентал золота. Ну, хай півкентала…
Федя прикинув: «Кентал — це по-нашому сорок шість кілограмів. Луїс просить половину… Нічого собі — «скромне» бажання!»
А конопатник не вгавав:
— Ваша високість, ви були там і все бачили… Ну, розкажіть, прошу вас, як Гуго зробив золото? Габріель каже, що вся справа в ступці…
Сам про те не знаючи, Луїс підказав Феді думку, як алхімік одержав платівку. Ну, звичайно ж, морська вода — то дурниці. І «філософський камінь» — ошуканство. Гуго заздалегідь підготував платівку! От тільки куди він її сховав? У колбу, в пробірки? Навряд. Платівка цокнула б об дно ступки. Не міг він і покласти золото в ступку, боячись, що капітан з цікавості раптом захоче туди зазирнути. Тоді б усе провалилось… А-а! Давній фокус: у ступки подвійне дно! Звичайнісінький реквізит ілюзіоніста. «Я ж сам колись на ялинці показував жовтенятам такий фокус! Тільки в мене була не ступка, а коробка з подвійним дном. Номер ефектний: порожня коробка — нічого нема, натиснув непомітну кнопку — і ось тобі годинник!.. Стривай же, старий пройдисвіте, я тебе виведу на чисту воду».
Може, піти зараз і принести капітанові ступку? Хай тоді цілується із своїм Гуго! Кращий момент навряд чи випаде. Вся команда з'юрмилася біля капітанської каюти і роздивляється золото, добуте з такий чудесний спосіб.
— Ніанг, мені на хвилинку треба заскочити в каюту Гуго, — шепнув Федя другові.— Якщо хтось з'явиться, ти тричі кашлянеш…
— Не ходи, Федю, навіщо вона тобі!
— Так треба, потім поясню…
Федя обережно потяг за ручку, але Гуго передбачливо замкнув каюту. Оце тобі маєш! Що ж тепер — ламати двері? Це скільки клопоту, та й шуму наробиш… А якщо спуститись по канату і залізти через вікно?
З допомогою Ніанга Федя закріпив канат і спустився за борт. Ось і вікно. Кудряш уже схопився було за раму, але зненацька каравелу гойднуло і він, стукнувшись, відлетів убік. Дорога кожна секунда, а тут ще це…
Він знову простяг руку, і знов не пощастило— пальці тільки ковзнули по рамі.
— Федю! Федю! — перегнувшись через борт, пошепки кликав Ніанг. — Піднімайсь! Не треба!
Кудряш не відповів. Ні, ступку він добуде за всяку ціну!
Як на біду кільова хитавиця посилилась. Час минав, а Федя все розгойдувався, мов маятник. Руки стали мліти від утоми.
«Спробую ще раз. Не вийде — підіймусь нагору». Кудряш напружив зусилля і, як тільки наблизився до вікна, зробив різкий рух корпусом. Рука вхопилась за раму. Підтягтись і пролізти у вікно було вже справою кількох секунд.
Ступка все ще стояла на столі. Федя не втримався і оглянув її. Як він і думав, ступка була з секретом. Тримаючи її в одній руці. Кудряш став повільно підійматись по хиткому канаті. До палуби залишалось метра півтора, не більше. В цей час Федю сильно вдарило об борт. Він інстинктивно вхопився за канат і впустив ступку в океан.
Невдача із ступкою засмутила Кудряша. Як же він тепер викриє Гуго? Ніанг, як міг, заспокоював Федю. Певно, бажаючи перевести розмову на інше, негр сказав:
— Знаєш, що мені спало на думку? Можливо, Педро й Гуго придумали щось нове і тепер знак на дверях їм уже непотрібний?
— Федя не встиг відповісти. За спиною почувся скрипучий голос:
— Вас можна, ваша високість?
Це був алхімік. Від нього пахло вином. Обличчя старого порожевіло, очі збуджено блищали. Гуго явно був у піднесеному настрої.
«Чого це він раптом до мене так звертається? — здивувався Кудряш. — Раніше ж називав завжди як не «чарівником», то «чужоземцем»..
— Ми з вами, ваша високість, на каравелі освічені люди, і нам не личить ворогувати між собою, — Гуго посміхнувся. — Віднині щиро пропоную вам вічний мир.
Федя міг чекати від алхіміка чого завгодно, тільки не цього.
— Я визнаю, що не завжди був правий, але, згодьтеся, частина вини за всі непорозуміння лежить і на вас… Та киньмо згадувати старе, — він простяг руку. — Отже, мир?
Ошелешений Федя, сам не знаючи чому, обмінявся рукостисканням. Тонкі губи Гуго знову розтяглися в усмішці, але очі, як і раніше, були колючі, вони свердлили хлопчика наскрізь.
— Давно збирався попрохати вас, щоб ви пояснили мені секрет чарівних паличок, навчили завбачати погоду і відкрили рецепти чудодійних ліків… Уже повірте, в боргу я не залишусь. Навчу вас складати гороскопи, поділюся своїми скромними… — на цьому слові Гуго, безперечно, хизуючись, зробив наголос, — знаннями з медицини. Де на чому я все-таки розуміюсь… Більше того, як тільки скінчу роботу над філософським каменем, неодмінно, повірте мені, поділюся навіть цим відкриттям…
«Авжеж, знаю я ціну твоїм гороскопам, бальзамам і «філософським каменям»! — подумав Кудряш. — Була б у мене ступка, я б тебе, пройдисвіта, швидко поставив на місце».