Страница 38 из 50
Федя спохмурнів.
— Даремно ви ображаєтесь, мої поради щирі. Те саме сказав би я і рідному синові. Ви молоді, даруйте мені, ще недостатньо знаєте життя. Не сперечаюсь, можливо, у вашому герцогстві і не надали б такого значення дружбі з негром… Але в нас на це дивляться зовсім по-іншому. І біда загрожує швидше Ніангові, ніж вам. Ще римляни казали: «Що дозволено Юпітерові, не дозволено бикові»… — Він багатозначно замовк, далі заговорив знову — Ніангові не простять панібратського ставлення до вас. Ви стоїте на різних щаблях суспільної драбини. Ви — на її вершині, він же — з самісінького низу. Пробачте мені, для вас це розвага, примха, а він може накласти головою. Кожному своє… Ось хоч би я. Мій батько — прекрасний лимар. У свій час його вважали за першого майстра… Та він лимар, а я його син. 1 найнікчемніший ідальго стоїть на сто голів вище за мене. А якийсь нікчемний гранд — вище всякого ідальго. Так влаштований світ. І що б я не робив, хоч би як відзначився — однаково залишаюсь сином лимаря, не більше! Я воював за інтереси короля, не раз важив життям, але це нікого не цікавить. Для всіх цих ідальго і грандів я був і зостався вихідцем з простого люду.
«Як вони всі надають значення походженню! — розмірковував Федя. — Тут це найголовніше, байдуже — що ти таке, важливо, ким ти народився, хто твої батьки».
І знову закралася тривожна думка: «А що, як дізнаються, хто він, Федя, насправді? Адже мій прапрадід був кріпаком у графа Потоцького. Мій дід—кріпильник на шахті в Горлівці. І в нашому роду ніхто ніколи не був шляхтичем… Шляхетне походження, голуба кров — які дурниці все це! Спробуй заговорити про це в Києві — засміють або й подивляться як на ошалілого… А втім, чому тут дивуватися? В царській Росії теж тільки дворяни мали всі права. Та й між ними була різниця. Так, у Пажеський корпус приймали лише генеральських дітей».
— А мені, сеньйоре Адальберто, байдуже, хто якого походження, для мене головне — що він за людина.
— Можливо, для вас і байдуже, так мені… — з серцем сказав пілот, — мені це не байдуже! Був би я ідальго — переді мною відкрилися б усі дороги. Я був би паном, я наказував би, а не наказували б мені… Все життя я страждаю від свого низького походження! І розповів я вам це не випадково. Не знаю, як у вас в Променистеанії, а в нас навіть на ідальго, що заведе дружбу з чорношкірим, дивитимуться з презирством. Скажу по секрету, що ваші стосунки з Ніангом не подобаються дону Дієго. На його думку, ви своєю поведінкою порушуєте принципи моралі.
Адальберто замовк. Мовчав і Федя. його мучило запитання: «Навіщо пілот завів усю цю розмову? Яку мету він переслідує? Може, як Луїс, сподівається, що я візьму його в своє «герцогство», тільки робить це тонше, розумніше, ніж конопатник?.. А може, я помиляюсь і тільки погано думаю про людину? Можливо, все це він каже щиро? Просто надивився я на всяких педро й гуго і тепер у кожному шукаю щось темне — віроломство, підступність, хитрість, провокації…— І знову в Кудряша закрався сумнів. — А раптом Гуго й Педро переманили на свій бік Адальберто? Чомусь же тоді згадували вони пілота? Ех, знати б точно! Не поспішай, Федю, спокійно, спокійно… Перевір усе, бо попадеш, як той анчоус у пащу тунця… Треба розпитати Ніанга про Адальберто, він давно з ним плаває».
— До речі, герцог, — озвався Адальберто, немовби продовжуючи розмову, — мушу вам сказати, що Восьминіг… Цс-с… — приклав він палець до губів. — Хтось іде…
Це був Ніанг.
— Рікаредо погано! Зовсім помирає! — крикнув він.
— Ходімте туди, — мовив Адальберто. Вони поквапливо залишили каюту.
Крізь маленькі засклені слюдою віконця ледве проникало денне світло, і в носовій надбудові панував напівморок. Рікаредо лежав на дошках, оточений матросами. Помітивши пілота й Федю, вони розступились.
— Що з тобою? — турботливо спитав Адальберто.
— Голова… зовсім розламлюється… Мабуть, кінець мені…— важко дихаючи, прошепотів матрос і безсило заплющив очі.
— Це від того, що він під водою довго був, — сказав боцман. — Нічого, відлежиться. Зараз ми йому дамо гарячого вина й цикорної води. Засне, і стане легше.
Федя згадав, що в нього є таблетки від головного болю, і миттю збігав по них.
— Ковтніть, — сказав він, — голова не болітиме… — і, звертаючись до Адальберто, додав: — Тут так душно, йому б ліпше на повітрі, десь у тіні.
Пілот погодився, і Рікаредо винесли на палубу.
Настрій у Феді зіпсувався, йому було шкода хворого матроса, та чим він міг допомогти? Таблетками від головного болю? Сталося б таке вдома, були б і медикаменти, й лікар… Або зв'язалися б по радіо, одержали консультацію… Хоч на сучасному кораблі такого взагалі б не трапилось — техніка безпеки не дозволила б. Хто ж працює під водою без водолазного спорядження?..
Розмірковуючи сам з собою, він не помітив, як промовив уголос:
— Ех, був би акваланг…
— Кого ви згадали, герцог? — обернувся Адальберто. — Хто цей сеньйор Акваланг, ваш двірцевий медик?
— Ні, це прилад такий. На обличчя одягається маска, а за спиною два балони із стисненим повітрям… З аквалангом можна довго пробути під водою і лишитися здоровим.
— Гм… Мені б таку штуку, — прицмокнув Хуан, очі його жадібно заблищали. — Я став би найбагатшою людиною на землі. Діставав би золото, коштовності з затонулих кораблів і горя б не знав.
— А я походив би по дну, — несміливо озвався Ніанг. — Так цікаво подивитись, які там риби плавають, що росте…
— З аквалангом глибоко не спустишся, — зауважив Федя, — потрібен водолазний костюм або й батисфера, — і він якомога простіше спробував пояснити, що батисфера — сталева куля, в якій зачиняються дослідники, і її спускають на тросі з борту корабля.
— Даруйте, що ж люди можуть побачити в такій кулі? — висловив сумнів Хуан.
— Там є вікна-ілюмінатори. Крізь них учені спостерігають підводний світ… Та батисфер тепер уже не будують, вони не зовсім безпечні— трос може обірватися, і люди загинуть. Останнім часом будують батискафи — підводні кораблі. Вони без троса можуть опускатись у найглибші западини, які тільки є в океанах.
Кудряш хотів було детально пояснити, яку будову має батискаф, що в нього є поплавець, наповнений бензином, але тут же подумав, що вже саме слово «бензин» може викликати низку запитань. Спробуй-но поясни: батискаф опускається на дно, тому що електромагніти тримають вантаж, а коли звільняються від вантажу, корабель спливає. «Краще я їм розповім про підводні човни».
Скільки не намагався Федя, але Ніанг ніяк не міг збагнути, як це підводна каравела, в багато разів більша за «Улюбленця Нептуна», може занурюватись і пропливати в глибинах океану величезні відстані.
— Та хіба тільки під водою можна долати відстані? — розгорівся Кудряш. — А літаки! Один «Антей» чого вартий! — він став розповідати про повітряні лайнери.
Ніанг відкликав Федю вбік і прошепотів:
— Навіщо ти обдурюєш сеньйора Адальберто і сеньйора Хуана? Негарно так… Ну, де ти бачив каравели з крильми, як у птахів, і щоб вони перевозили багато людей і літали швидше, ніж птиці?
— Я не обдурюю, — розгубився Федя, — такі літаки справді є!
— Ні, не вірю! — вигукнув Ніанг і, залишивши Кудряша, побіг на корму.
Феді було дуже прикро, що він не знайшов спільної мови з Ніангом. Єдиний друг на каравелі, і з тим посварився… І з-за чого! Здавалося б, через дрібницю: акваланг… Знову забув, що треба бути обережним, контролювати свої думки, кожне слово. Адже тут усе можуть перетлумачити по-своєму, на шкоду йому. Добре, що хоч Гуго не було…
«Почув би він про підводні човни та літаки— йому тільки цього й давай. Я сам себе чародієм виставив… Треба ж було розповідати таке! Хто, на їх думку, літає? Звісно, відьми, чарівники, чорти… Хто плаває під водою? Русалки, водяники, всяка нечисть… А хіба правильно я зробив, що дав таблетку Рікаредо? Станеться з ним що-небудь — звинуватять знову ж таки мене. Гуго перший скаже, що я отруїв матроса… Тут треба інакше…»