Страница 37 из 50
— Тепер твоя черга, Рікаредо. Готуйся!
Федя озирнувся. На кормі стояли Адальберто, Рікаредо, Хуан і Альфонсо. «Що вони роблять?» — подумав хлопчик і, вибачившись перед Габріелем, подався на корму.
Рікаредо скинув сорочку і обв'язався вірьовкою. Хуан і Альфонсо спустили його в воду. Набравши в труди повітря, матрос пірнув і скор з'явився на поверхні.
— Ну, що там? — перехилившись через борт, спитав Адальберто.
— Ніяк не знайду, — важко відсапуючись, відповів матрос. Він ще кілька разів пірнав, але так і не зміг полагодити пошкоджений руль.
На зміну Рікаредо у воду спустився Альфонсо.
Федя підійшов до Адальберто.
— Скажіть, я міг би покупатися?
— Гм… Навіть не знаю… А раптом з'являться акули? Та й як на це подивиться дон Дієго? До речі, он він, спитайте…
На Федин жаль, капітан не схвалював його наміру. Та хлопчик наполягав, і Дієго врешті махнув рукою:
— Гаразд, купайтесь, тільки далеко від каравели не запливайте. З вами буде Доменіко.
Кудряшеві було незручно, що до нього приставили няньку, га він більше не перечив: Доменіко так Доменіко…
Вода була тепла, мов парне молоко. Федя пірнав, лежав на спині, плавав різними стилями. Він пірнув і розплющив очі. В зеленавій пронизаній промінням сонця воді проносились численні представники планктону — малесенькі рачки, напівпрозорі драглисті медузи. Одні з медуз нагадували дзвін, і довгі щупальця в них звисали вниз у вигляді торочки. Інші мали форму парасольки. Ще інші — пласкі, мов тарілка. І за кольором різні: рожеві, білі, фіолетові.
Федя намагався триматись від них подалі, знаючи, що щупальця з медуз жалкі, як кропива.
Тут же плавали округлі, торбоподібні гребньовики. З боків вони мали по щупальцю і били ними, мов веслами, по воді, повільно пересуваючись уперед. Зверху тіла стирчали пластинки, схожі на гребінь.
Хоч Кудряшеві хотілося ще поплавати, але Доменіко наполягав: час повертатись на каравелу. Довелося вибратись з води.
Федя швидко одягся.
— Дельфіни! Дельфіни! — прокричав Ніанг.
Зовсім поряд з каравелою, показуючи чорні лискучі спини, йшла невелика зграя дельфінів. Вони були так близько, що виразно чулося їх тонке слабке попискування, якесь своєрідне хрюкання. Ось дельфіни розвернулись шеренгою.
— Зараз рибу ловитимуть, — сказав Адальберто.
І справді дельфіни стрімко рушили вперед, час од часу вистрибуючи в повітря та падаючи крижем у воду.
— Рибу глушать, — знов пояснив Адальберто і без усякого переходу додав — Цікаво, чому вони такі прив'язливі до людей? Ще Арістотель і Пліній писали про це. Один мій приятель розповідав, що якось у воді йому стало погано: корчі звели; він уже думав — кінець. Але, на його щастя, мимо пропливав дельфін. І, що найцікавіше, дельфін зрозумів, що з людиною сталася халепа і виштовхав її на поверхню. Так і штовхав він приятеля до самого берега.
В розмову втрутився Хуан.
— А я знаю чоловіка, який так привчив дельфіна, що він підпливає на його голос, як собака. Бувало прийде Алонсо (так звали того чоловіка) на берег і гукає, а дельфін уже підпливає з моря. Тоді Алонсо сідає йому на спину і катається, як на доброму жеребцеві.
Адальберто іронічно посміхнувся:
— Давай вигадуй далі. Може, й ти катався верхи на дельфіні разом із своїм Алонсо?
Цього разу Федя не лише повірив, а й підтримав Хуана. Йому пригадався випадок, як біля пляжу Опононі у затоці Хакянга-Харбор в Новій Зеландії дельфін грався з купальниками, швидко навчився підкидати носом м'яч. Цей дельфін, на кличку Опо-Джек, став улюбленцем дітей. Він охоче катав їх на собі…
А в Неаполі один школяр приручив дельфіна, і той щоранку перевозив його через затоку в школу, а після уроків відвозив додому.
— Взагалі ж наші вчені вважають, що розумові здібності в дельфінів вищі, ніж в інших тварин. Колись дельфін стане найближчим помічником людини.
Тим часом нарешті знайшли пошкодження. Та це була тільки половина справи. Найголовніше було попереду — ремонт під водою. З сокирою в руках Рікаредо, Альфонсо, а потім і боцман по черзі спускались у море. Проте робота посувалась повільно. Швидше за інших стомився Рікаредо. Остаточно знесиленого, його підняли нагору. Матрос важко дихав, з рота в нього текла кров, губи посиніли.
Дивлячись на Рікаредо, Федя мимоволі подумав, як було б усе просто, якби на каравелі був акваланг. Мабуть, той водолаз, старшина першої статті, з яким разом летіли до Сімферополя, відремонтував би руль за десять хвилин.
Вже була обідня пора, коли боцман нарешті доповів Адальберто, що пошкодження ліквідовано. Адальберто вирішив перевірити і, роздягнувшись, сам поліз у воду.
Голосно пирхаючи й відпльовуючись, він випірнув з води і з допомогою Хуана піднявся на палубу. Вичавивши воду з мокрого чуба, став одягатись. З кишені камзола випала книжка. Федя підняв її і простяг пілотові.
— Спасибі,— подякував той. — Сподіваюсь, ви знайомі з цим трактатом?
Кудряш побачив напис на титульній сторінці: «Dе revolutionilus orbium coelestium». Він запитально подивився, на Адальберто.
— Це не по-іспанськи…
— Авжеж, по-латинськи.
— Шкода, я не знаю цієї мови.
— Як? — здивувався Адальберто. — Ви не знаєте латині?! Та всі ж наукові, філософські, медичні праці друкуються тільки латинською мовою!
Лише тепер Федя згадав, що для вчених середньовіччя знання латині вважалось обов'язковим.
— Коли не знаєте, я вам допоможу, — люб'язно запропонував Адальберто. — Заголовок книжки в перекладі звучить так: «Про обертання небесних кіл». А написав її польський каноник Микола Коперник, — пілот говорив з повагою. — Це великий і сміливий учений. Він не побоявся навіть самого папи римського, його кардиналів, інквізиції… Всупереч церкві, яка вчить, що Земля стоїть у центрі Всесвіту, Коперник у своєму трактаті довів, що в центрі Всесвіту стоїть не Земля, а Сонце… Тридцять років працював учений над своєю книгою. Він помер зовсім недавно — 24 травня 1543 року і—тільки подумайте! — саме в день виходу своєї книжки з друку… Бідолаха вчасно залишив білий світ, бо ченці, не задумуючись, спалили б його на вогнищі.
— Про Коперника я читав. Він перший довів, що Земля обертається навколо Сонця, — сказав Федя.
— Що ви? — замахав руками Адальберто. — Ще задовго до Коперника, за двісті років до народження Ісуса Христа, грецький учений Арістарх писав про це. Я можу показати вам його книгу «Про розміри й відстані Сонця і Місяця». Цей трактат я теж маю… Чого тут критися: книги — моя пристрасть. Щоправда, більшість із них написана латиною, та це дрібниця. Захочете, навчу вас латинської мови. Тим паче, що й з іспанською, даруйте, у вас не все гаразд.
Федя щиро подякував.
— Мабуть, ви подумали, чи маю я право бути вашим наставником? Можете не турбуватись: я лиценціат, скінчив Сорбоннський університет у Парижі. А це, як відомо, дає право викладати.
Кудряш зніяковів, аж зашарівся.
— Ні, ні, я нічого такого не подумав, просто я хотів попрохати про інше… Коли можна, щоб разом зі мною вчився і Ніанг…
— Я не заперечую, але як подивиться на це сеньйор Дієго?
— Без Ніанга я не хочу.
— Федю, — несміливо вмішався Ніанг, — навіщо я тобі? Ти білий, я чорний… Вчися сам.
— Якщо ти ще раз так скажеш, я перестану з тобою дружити…
— Ну, гаразд, — перебив Адальберто і стишив голос: — Хай приходить і Ніанг. Тільки про це знаємо лише ми троє. Це наша таємниця, а то можуть бути всякі пересуди і всім нам нагорить. Згода?
— Ніанг! Ніанг! — долетів голос Доменіко. — Дон Дієго кличе!
Федя хотів було спинити Ніанга, але той уже побіг на виклик капітана.
Адальберто завів Кудряша до своєї каюти.
— Знаєте, що я вам пораджу, — довірливо мовив він, — не підкреслюйте свою дружбу з негром. Припустимо, що я вас розумію, але чи зрозуміють інші? Багато хто дивиться скоса на ваші стосунки з Ніангом. Ви йому дозволили звертатись до себе на «ти», дозволили сидіти в своїй присутності… Втім, не буду все перелічувати, ви, певно, самі добре розумієте…