Страница 3 из 50
— Чи ба? — здивувався старшина. — Мені б таку роздобути, — показував би фокуси своїм хлопцям. Як ти кажеш та книжка зветься? Треба записати. — Він дістав блокнот і авторучку. Тьху ти, дідько! Чорнило скінчилось.
— Нате мою, — запропонував Федя. Він простяг старшині самописку.
— Ого, диви яка! Шестикольорова!
— Тільки, будь ласка, — спохопився Федя, — запишіть і автора. Його прізвище Вади-мов, а в цирку він виступав під псевдонімом Алі-Вад. Дуже відомий ілюзіоніст.
— Ну, спасибі тобі, друже. Вже десь роздобуду ту книжку, — і моряк по-приятельському підморгнув Кудряшеві.
Якось зовсім непомітно для себе Федя спитав у старшини:
— А ви в якому скафандрі працюєте, у твердому чи в м'якому?
— В різних доводиться, — неохоче відповів моряк. — Трапляється і в тих, і в тих. Це від обставин залежить. — Він допитливо подивився на Федю. — А ти звідки дізнався, що я водолаз?
— Штати ж у вас водолазові.
— Гм… Ти, мабуть, із Севастополя, що так добре на морському ділі розумієшся?
— Ні, я з Києва. Ми з татом у похід ідемо пішки по гірському Криму.
— Он як! Це добре. А все-таки, звідки ти про штати знаєш?
— У нас морський клуб ДТСААФ є, я ходжу туди…
— Отже, моряком хочеш стати, — кивнув старшина, — це діло гарне.
Тим часом до салону знову зайшла стюардеса і сказала, щоб усі попристібали пояси. Літак ішов на посадку. Під крилом була вже кримська земля.
Федя з жалем умостився в своєму кріслі і застебнув пояс. Хотілося ще поговорити з водолазом. Бо чи ж скоро трапиться така нагода? Водолаз… Цікаво, що він знаходив на дні моря? Може, якісь скарби, коштовності? Чого тільки нема на морському дні!
Кудряш згадав про океанський лайнер «Лузітанію» — читав недавно в одній книжці. Велетенський чотирьохдимарний корабель, тоннажністю в тридцять вісім тисяч тонн, ще в першу світову війну був торпедований німецьким підводним човном і затонув біля берегів Ірландії. Безодня океану поглинула понад тисячу чоловік.
І зразу ж розлетілись чутки, що «Лузітанія» буквально була начинена коштовностями. Як у Англії, так і в Америці знайшлися спритні ділки і пройдисвіти, що вирішили погріти руки на цій трагедії. Вони організовували різні фіктивні товариства й компанії, обводили круг пальця простаків, що вірили в легке збагачення. Кожен, хто купував акції цих товариств, запевняли спритні пройдохи, дуже скоро матиме величезні капітали…
Та минав рік за роком, а навіть точного місця загибелі корабля встановити не вдалося. Щоправда, ділки не дуже-то й прагнули цього. Своє вони зробили — поклали до власної кишені кругленьку суму. Поволі лихоманка навколо незліченних скарбів ущухла, тим паче, що чутки про них були взяті зі стелі. Тільки через двадцять років після загибелі лайнера один англійський рятувальний корабель за допомогою ехолота врешті виявив на стометровій глибині затонулу «Лузітанію», та це вже викликало інтерес хіба що у вузького кола спеціалістів.
І ось минулого тижня по радіо в останніх вістях передали, що американці знову збираються взятися за «Лузітанію», але тепер уже їх приваблюють не міфічні скарби, а кольорові метали, яких на кораблі не багато й не мало — на п'ять мільйонів доларів.
«Цікаво, що думає про це старшина, — міркував Федя. — Вийде щось із цього задуму чи ні? Спитаю, коли вийдемо з літака».
Але на аеродромі спитати Кудряшеві так і не вдалося. Моряк вийшов раніше і десь загубився в натовпі.
Жовто-синій тролейбус мчить мальовничою долиною невеличкої річки Салгіра все далі й далі від Сімферополя. До моря, швидше до моря!
У відкрите вікно вривається теплий сухий вітер. Він приємно лоскоче обличчя, тріпає чубом, грається кінчиками піонерської краватки. Над вкоченим машинами шляхом, що аж вилискує на сонці, висить легкий серпанок.
Крізь нього йдуть назустріч автомобілі. Яких тільки тут нема! І «Волги», і швидкі «Запорожці», і трудяги-грузовики. Вряди-годи зустрічаються й іноземці — чехословацькі «шкоди», італійські «фіати», присадкуваті «мерседеси»… А дорога веде все вище і вище. — Он там, дивись, Ангарський перевал, — кладе руку Феді на плече батько. — У війну тут партизани били фашистів… А трохи далі, на тридцять восьмому кілометрі, стоїть пам'ятник. Там було поранено Кутузова в бою з турецьким десантом.
Євген Михайлович посміхається:
— Дивно воно виходить: з Києва ми з тобою долетіли за годину, а тут від Сімферополя до Ялти якихось дев'яносто з гаком кілометрів і ось мусимо витрачати стільки часу. Вертольотом було б уп'ятеро швидше.
— Мені більше тролейбусом подобається, — мовив Федя. — Хоч можна все роздивитись. Ми он у літаку летіли, а що бачили? Одні хмари, і землі не видно. Вже краще поїздом: за вікном то село, то ліс, то місто…
— Так ти ж сам хотів летіти літаком! — здивувався батько.
— Ну, хотів… — повів плечима Федя. — Думав, там цікаво, а воно нічого особливого: цукерками пригощають, лимонадом, — він пирхнув і зневажливо скривив губи: — Теж мені героїзм: пролетів як курортник! От колись було, як челюскінців рятували: хуртовина, морози, посадка на крижину… Оце я розумію! Чи взяти хоч би політ Чкалова через Північний полюс в Америку, а потім Громова…
Батько розвів руками:
— Бачу, ти знову за своє! Все тобі романтики не вистачає, жити стало нецікаво, нудьга діймає. Ніде себе проявити — все, мовляв, усе роблять машини, автомати. Чи не так?
Федя зніяковіло засовався на сидінні. Він відчув у голосі батька іронію і не знав, що відповісти.
— Воно звісно, — хитнув головою Євген Михайлович, — були колись великі географічні відкриття — нові невідомі землі, материки, архіпелаги, острови… Сходиш на берег, де ще не ступала нога європейця…
— Хіба не так? — не витримав Федя. — Ну, хіба не так?
— Звичайно, — широко всміхнувся батько, — куди вже там порівнювати якийсь сучасний океанський лайнер з прекрасними романтичними кораблями флотилії Фернана Магеллана. Одні тільки назви як звучать: «Трінідад», «Вікторія». Які ще там були?
— Ну, «Сан-Антоніо», «Консепсіон», «Сантьяго», — ображено буркнув Федя.
— Отож, отож… Ти зараз скажеш, що Колумб чи Магеллан зробили куди більше, аніж будь-хто з капітанів, які плавають на сучасних кораблях. Що ж, не буду сперечатися —..плуги мореплавців-першовідкривачів немалі, вони багато зробили для людства. Та тільки згодься, що давні каравели віджили своє і нема потреби в наш час піддавати людей тій небезпеці, яка чигала на моряків, котрі плавали у вутлих неміцних суденцях…
Федя перебив:
— Я теж знаю, що ти скажеш зараз. Техніка, мовляв, розвивається нині, як ніколи, життя людей поліпшується…» Хай так. Та все ж на сучасному лайнері я плавати б не хотів. Ну що він таке? Банка з-під консервів! От коли понавидумували оцих залізних посудин, перевелися справжні моряки. Який тут подвиг, коли стоїш собі в теплій заскленій рубці та натискаєш кнопки!
Федя розпалився, лице його розчервонілось, на вустах блукала презирлива посмішка, його вже не цікавили кримські краєвиди, він думав про одне: будь-що переконати батька в своїй правоті. Євген Михайлович, як і раніше, час од часу всміхався, але не перебивав: хай скаже, що має на думці.
А Федя не вгавав:
— Тепер за моряка геть усе роблять прилади — і курс прокладають, і довготу визначають. На суднах і радіопеленгатори, і прожектори, і ехолоти… Радіолокацію он придумали. Моряк називається — сидить собі, молочко з бубликом попиває, а на екрані і береги видно, і айсберги. Фізики якісь тепер, а не моряки! Та що там, — хлопчик з досадою махнув рукою, — вже й автоштурмана придумали, скоро, мабуть, взагалі без команди обходитимуться. Все за неї кібернетика й телемеханіка робитимуть. Маяків понаставляли, кожен квадратний кілометр морів і океанів повимірювали. Штучні супутники Землі про погоду сповіщають, орієнтирами служать…
— То що ж у цьому поганого? — вставив Євген Михайлович. — Подумай, якої праці коштувало людству, щоб створити такі досконалі прилади, таку чудову апаратуру, як нелегко нею керувати. Та ж для цього треба знати і вищу математику, і фізику, і ще десятки інших предметів! А праця моряків і нині не така проста, як тобі здається. Сказати хоч би про те, що майбутні капітани й штурмани обов'язково проходять практику на учбових вітрильних кораблях.