Страница 2 из 50
Усе це так, але Кудряш одначе був переконаний, що на каравелі чи, скажімо, на фрегаті плавати було куди цікавіше, ніж на сучасному судні. В думках він часто бачив себе то на «Тринідаді» вкупі з Магелланом, то на каравелі поруч з Колумбом, то учасником кругосвітнього походу на шлюпі «Камчатка», яким командував Василь Михайлович Головній…
Федя не помітив, як до кімнати зайшов батько.
— А ти вже не спиш? — блиснув він білозубою усмішкою. — Доброго ранку!
— Добридень, — привітався Федя і тут же поправив себе — Буенос діас![1]
Це вже кілька років отак заведено в їхній родині: чотири дні на тиждень вивчати іноземні мови, у понеділок і в вівторок — іспанську, в середу й четвер — англійську. Отож-бо вся подальша розмова між Кудряшем — старшим і молодшим велася іспанською мовою.
— Ти, я бачу, готовий хоч зараз на аеродром, — весело мовив батько. — Але ж ми маємо в запасі ще майже годину, тому давай перевіримо, чи все, що треба, взяли в похід. Ну, ковдри й намет у нас є… Окуляри від сонця ти собі купив?
— Авжеж, — Федя кинувся до рюкзака, — ось вони — зелені, з закрилками.
— Добре. Ліхтарики й запасні батарейки теж не забули. Шкода, що не заряджений фотоапарат…
— А я зарядив, — скоромовкою сказав Федя, — і запасні касети з плівкою взяв.
— Міу біен![2] Термітні сірники є… Знадобляться, як раптом задощить. Термос, бінокль, компас, барометр… Ще магнітофон.
Тут зазирнула мама, застібаючи на ходу халат.
— Аптечку взяли?
— Ну, мамо, навіщо вона? — шморгнув носом Федя.
— Е, і не думай відмовлятись, — нахмурила брови Валентина Максимівна. — Без аптечки не поїдете.
— Та вже, що поробиш, — розвів руками батько. — Бери, медицині треба підкорятись.
— Але ж ти тільки поглянь, татуг скільки мама нам наклала! Тут з півпуда ліків! І йод, і бинти, й вата, і пластир, і пірамідон… А це що? — Федя взяв пакетик, уголос прочитав — Галонова лабораторія…
— Не Галонова, а Галенова, — поправила його Валентина Максимівна. — Маєш удома маму лікаря і не можеш правильно прочитати. Невже не знаєш, хто такий був Клавдій Гален? Думаю, ти чув про Гіппократа?
— Ну, так, — спохопився Федя, — я читав про нього в «Дитячій енциклопедії». Гіппократ жив у Стародавній Греції, казав, що треба лікувати не хворобу, а хворого…
— Отож-бо, кивнула головою мати. — Так от Галена вважають другим після Гіппократа основоположником анатомії, фізіології діагностики, фармакології. Лабораторії, де готують ліки, тому й звуться на його честь Галеновими.
— А-а, тепер я згадав! Про нього теж є в енциклопедії. Він лікував гладіаторів у Римі.
— Так, — ствердно кивнула мати і повернулась до столу:
— Ну, давайте швидше снідати, бо часу обмаль. Ось-ось під'їде таксі.
Вона пішла на кухню.
Пишнокоса стюардеса в голубому костюмі стала біля дверей пілотської кабіни і врочисто оголосила:
— Громадяни пасажири! Екіпаж літака, на чолі з командиром — пілотом першого класу Вальком — радий вітати вас і бажає щасливого й приємного польоту. Рейс триватиме годину двадцять. У Сімферополь прибудемо о десятій п'ять. Летимо зі швидкістю шістсот шістдесят кілометрів за годину на висоті сім тисяч метрів. Зараз у Сімферополі температура повітря плюс двадцять чотири, в Ялті — двадцять два. Море тепле — двадцять три з половиною градуси.
Стюардеса посміхнулась:
— Мене звати Тоня. Будь ласка, беріть, — вона почала розносити пасажирам цукерки «барбарис».
— А знаєш, навіщо нам дають цукерки? — повернувся батько до Феді.— Щоб менше дзвеніло у вухах, коли літак здійматиметься в повітря або сідатиме.
Федя припав до ілюмінатора, де за товстим склом виднілось широке поле аеродрому.
Ось зарокотали турбіни літака. Над дверима в кабіну пілотів спалахнуло червоне табло російською і англійською мовами: «Не палити, пристебнути пояси». Літак повільно покотився по бетонній доріжці, вирулюючи на злітну смугу. Мить — він зупинився. Заревли двигуни, дрібний дрож пройшов по машині. Короткий розбіг, і АН-10А вже відірвався від землі та, мов велетенський сріблястий птах, полинув у височінь.
Федя не встиг навіть помітити, як це сталося, тільки широченна будівля Бориспільського аеропорту вже лишилась далеко внизу, а повітряні лайнери ТУ-104 та ІЛ-18 стали іграшковими, зовсім як ті, що ними він бавився колись, як ще був маленьким.
Зненацька літак перехилився на праве крило. У Феді перехопило дух, йому здалося, що літак падає. Кудряш мало не скрикнув від страху і міцно вп'явся пальцями в бильця крісла. Земля кудись щезла, наче провалилася в безодню. Тепер в ілюмінаторі виднілося тільки одне синє небо.
Кудряш зиркнув скоса на батька, — той спокійно читав «Повчальні новели» Сервантеса.
У Феді відлягло від серця. «Ху, — тихо зітхнув він, — здається, все гаразд».
А літак тим часом летів до Сімферополя. Під крилом пливли густі, білі, чудернацькі хмари, все внизу затягло туманом, крізь який годі було щось розгледіти на землі.
Федя обдивився навкруги. В салоні не було жодного вільного місця. Дехто з пасажирів, відкинувши назад спинку крісла, знічев'я дрімав, більшість читала газети п журнали, а хто перемовлявся між собою.
В однім ряду з Федею, через прохід, сидів засмаглий, міцної статури моряк, а біля нього білява жінка з хлопчиком років п'яти.
Федя придивився: на морякові фланелева сорочка, чорні штани. «Форма номер три», — подумав Кудряш. На грудях у моряка колодка з поперечними жовтими й чорними смужками.»
«Ого, з гвардійського екіпажу!»
Федя глянув на погони. Три вузькі золоті галуни впоперек, літери «ЧФ».
«Все ясно: старшина першої статті, служить на Чорноморському флоті. Ну, а знак. на лівому рукаві фланельки — водолазний шолом у крузі,— то так звані «штати»… Гм… Водолаз — нелегка професія. От би з ним поговорити. Тільки ж не підійдеш до нього ні з того ні з сього й не спитаєш, а де ви, мовляв, працюєте та на яку глибину спускаєтесь…»
Хлопчик біля моряка був страшенно непосидющий, він увесь час вертівся, пхинькав, поривався кудись бігти. Білява жінка стриму-вала капризу, але той не вгамовувався і врешті-решт розплакався.
Євген Михайлович відклав убік книжку.
— Федько, — сказав він синові,— піди заспокой малюка.
— А як я його заспокою? — глянув на батька Федя.
— Ти ж у нас справжній фокусник, от і покажи йому один із своїх номерів.
— В мене ж із собою нічого нема, — розгубився Федя, — хіба що коробка сірників.
— Так-так, колись на ялинці ти цей номер показував, він у тебе добре виходить.
Федя пробрався до хлопчика. Зарюмсаний малюк насуплено подивився на Кудряша, а той уже простяг руку.
— Бачиш, що тут?
— Сірники, — схлипнувши, озвалось хлоп'я.
— Так, але вони не прості, а чарівні. Мені їх подарував Дід Мороз. Ось зараз я зроблю заклинання, — Федя таємниче знизив голос. — Хура, мура, бура, тура! З мого наказу, з Дідового Морозового приказу, ану, сірнички-світлячки, робіть, що звелю… Тебе як звати? — спитав він у хлопчика.
Той широко розкритими очима вшнипився в Кудряша і ледве чутно прошепотів:
— Дим-ко-о….
— Виконуйте, сірники, моє хотіння і Димкове веління. Р-раз… Два-а… Три! Відкривайтесь!
І тут же коробка відкрилася.
Федя «заклинав» її ще раз і ще, «чарівна» коробка то відкривалась, то закривалась, то ставала дибки або опускалась донизу. Димко, мов заворожений, стежив за нею і про сльози забув зовсім.
— Покажи ще, ще хочу, — просив він Федю.
Моряк усміхнувся:
— Молодчина! Здорово! — похвалив. — Прямо тобі циркач, та й годі.
Федя не втримався і сказав, ніби знічев'я:
— Я ще й не таке вмію, потрібний тільки реквізит… ну, предмети для фокусів.
— Де ж це ти навчився?
А її мене книжка є— «Фокуси для всіх» називається.
1
По-іспанськи — добрий день.
2
Дуже добре (іспанське).