Зорепади

Коли б він тільки знав, що кожен отакий дарунок на сторіччя, а то й на тисячоліття прискорює розвиток цього племені; що запалені ним вогники помандрують в усі боки континенту, несучи з собою і радість і лихо; що робиться неймовірний стрибок до наступної епохи — до цивілізації, врешті-решт.

Нічого цього Перший не знав і знати не міг. Просто він щедро ділився з іншими своїм неоціненним скарбом, навіть не усвідомлюючи, що не втрачає при цьому нічого, а, навпаки, одержує найдорожче з того, що могли мати первісні люди, — краплинки видобутих важкою ціною знань. Він навчився майструвати списи та будувати ловецькі ями, знаходити цілюще зілля та надзвичайно потрібний для життя солоний білий камінь. До його лункого титулу Переможця Зорі вже можна було б приєднати довжелезний ряд не менш гордих, але для нього всі вони злилися в одне: він — Перший і відтепер назавжди!

Саме як Перший він і підійшов до рідної печери надвечір одного дня ранньої осені. Хоч збігло багато-багато років, він відчував себе все тим же могутнім — та навіть ще могутнішим! — юнаком, який заради своєї нареченої подолає всіх на світі. Дивись, Перша: ось у руках — приборканий Червоний Звір, шлюбний подарунок, якому не скласти ціни!

Він сподівався: його зустрінуть захопленими вигуками, вітаючи з перемогою. Але коли він зненацька вийшов на галявину з палаючим смолоскипом у руці, пролунали тільки злякані зойки. Плем’я заклякло від страху. Першого ніхто не впізнав. Він — також, усі тут були йому чужі. Лише якась стара-стара жінка радісно вигукнула: «Перший!» — і кинулась назустріч. Він байдуже одвернувся… і зустрівся з сяючими, блискучими очима своєї Першої.

Ой, леле, вона стала ще вродливішою, ще прекраснішою! І її погляд — отой лагідний погляд, од якого в грудях починає все вирувати, спрямований на нього. О, сумніву немає: Перша чекає останнього дарунку, щоб стати його дружиною!

Але де ж узяти ведмежу шкуру — весільний килим?.. З поблажливим почуттям недосяжної вищості він перебіг очима по обличчях понурих, пригнічених залицяльників Першої. Забити ведмедя — не штука, це здатен зробити кожен дужий мужчина. Та хто зробить своїй нареченій подарунок, кращий за нього?!

Не на ведмежу шкуру сяде Перша, а на кам’яну скриньку, в яку назавжди полонено Червоне Звірятко. Вона пильнуватиме його, як ока, як власних дітей. І відтепер уже всі Перші будуть Годувальницями Вогню! Старий, одвічний закон порушено. То ж хай буде закон новий!

Ні, того вечора зірки не посипалися з неба. Але ще за довгого життя Першого про нього почали складати легенди, а щаслива Перша передала своїм дітям ще гостріший потяг до героїчного й прекрасного.

Збігали століття за століттями, і якось само собою склалося, що найяскравіші мрії та поривання поєдналися з коханням і зорями. «Ти моя зіронька ясна!» — говорив юнак дівчині, і її серце завмирало від незмірного щастя. «Я здобуду для тебе зорю з неба!» — обіцяв він коханій, і вона вірила йому. Отож і вирушали сповнені сили й дерзань юнаки в смертельно небезпечні мандрівки, прокладаючи шляхи в незнане; отож і підкоряли полюси й вершини, поривалися злетіти в небо, намагалися запалити штучні зорі на Землі.

А пробуджену планету почали дедалі частіше кропити зоряні дощі, бо кожен наступний сплеск людських досягнень ставав усе потужнішим і могутнішим, і наставала пора звершень найсміливіших задумів.

І ось настав день, коли невідомий юнак із сонячною посмішкою враз стаз Найпершим із Перших. Ні, він не погрожував зорям, не викликав їх на двобій. Він тільки завітав до них як гість і як майбутній господар. І заметушилися збентежені зорі, посипалися на Землю справжньою зливою. О, який зорепад пройшов тоді над усією торжествуючою планетою! Людство вийшло у космос — що може бути величнішим за це повідомлення?!

Перший Володар Вогню назавжди лишився безіменним. Ім’я ж Першого Космонавта навіки вкарбовано на скрижалі історії. Не напівбогом з легенди, а живим і зримим стоятиме він перед усіма наступними поколіннями. І хай польоти в космічний простір стали буденними і звичними, хай зоряні дощі одержали прозову назву метеорних потоків — людські мрії і поривання не потьмяніли, а стали ще яскравішими. Люди вже рвалися до зірок, до справжніх зірок!

Минали роки й десятиліття — дедалі прудкіші й напруженіші. Людство досягло неймовірної могутності. Воно відцуралося війн, позбулося хвороб. Здавалося б, ніщо не загрожує його майбутньому. Але вчені якось помітили на небі далеку, тьмяну зірочку, шлях якої вів до Землі.

Ні, то була не зоря і навіть не планета. То був астероїд з романтичним ім’ям Ікар. Крихітний як на космічні масштаби, він був, одначе, більший за Джомолунгму і мчав з такою шаленою швидкістю, що коли б навіть не врізався в Землю, а тільки пройшов крізь її атмосферу, з неї виплеснулися б у міжпланетний простір моря й океани, а полум’яна вибухова хвиля знищила б на ній усе живе. Обчислення ж показали, що Ікар прямує в самісінький центр Європи.

Надзвичайно могутнім уже було людство, але приборкати катаклізм космічних розмірів ще не могло. Всієї сукупності енергетичних засобів вистачило б розвіяти на порох хіба що третину маси Ікара, і все-таки це не набагато зменшило б руйнівну силу зіткнення. Лишався єдиний вихід: якнайшвидше будувати підземні сховища, щоб перебути в них лиху годину, віддавши на поталу стихії всю поверхню планети.

Та в найостаннішу мить один молодий вчений висунув ідею, яка дерзновенністю своєю могла змагатися хіба що з прагненням Першого Володаря Вогню. Той, керований благословенним незнанням, намірявся тільки збити з неба зорю, а цей, озброєний найвищими досягненнями людського розуму, запропонував осідлати її, підкорити як реальне космічне тіло. Не пощастить знищити Ікара? То треба розколоти його, і хай ці половинки, як більярдні кулі, помчать врізнобіч, обминаючи Землю. Більше того: найнебезпечнішу частину слід розтрощити на дрібнісінькі шматочки, які вже не заподіють шкоди людям, а траєкторію іншої розрахувати так, щоб ця велетенська брила базальту перетворилася на своєрідний міжзоряний корабель, який вирушить у першу подорож до Альфи Центавра.

Так, це був величний проект, і його схвалило все людство.

Сто днів і сто ночей електронно-обчислювальні машини світу працювали з якнайбільшим навантаженням, виконуючи всі потрібні розрахунки, а на світанку сто першого дня з усіх космодромів Землі стартувала армада озброєних найпотужнішими випромінювачами зорельотів. Вони вчасно перестріли зловісний астероїд, оточили його напівкільцем.

Сто днів і ночей шаленіли кваркові генератори, відтинаючи від Ікара шматок за шматком. На щастя, в міжпланетній порожнечі не поширюється звук, бо якби це було на Землі, то від самого ревіння полум’я гори зрушили б з місця. Але ті спалахи були такі яскраві, що їх люди бачили простим оком серед білого дня. А вчені фіксували: з кожним спалахом, з кожним вибухом змінюється шлях астероїда, він уже обминає нашу планету, Прямуючи до невидимої зорі.

Надвечір сто першого дня і в Космосі, і на Землі залягла неймовірна тиша. Надходила найостанніша, вирішальна мить. Скалічений, куций Ікар, немов бажаючи помститися людям, гранично прискорив свій політ, щоб упасти на планету, скоряючись силі її тяжіння. Але він запізнився на три секунди і тільки креснув могутнім полум’яним віялом по верхніх шарах атмосфери. А слідом за ним, проводжаючи його навічно, прокотилася припливна хвиля — хоч і не руйнівна, та все одно могутня, як і годиться при проводах такого високого гостя. І в небі коїлося щось неймовірне: не тільки над полюсами, а над усією Землею спалахнули буйні полярні сяйва, переплуталися радіохвилі, запульсували космічні промені. А на закінчення космічної феєрії ринув зорепад такої сили і краси, якого й справді не було і не могло бути раніше.

То був перший в історії людства рукотворний зоряний дощ. То згорали над планетою часточки Ікара — відтепер уже зовсім не страшні. Вони стали довічними бранцями нашої планети; вони наближатимуться до неї раз на рік, щоб своїми спалахами нагадати про знаменну подію. І хай вона потьмяніє з часом, а частки дістануть прозову назву «метеорний потік Ікариди», саме на них чекатимуть наступні покоління закоханих юнаків і дівчат, щоб у ту мить, коли ще летить зоря, загадати найпотаємніше, найпалкіше бажання. І так буде завжди, бо людство народилося під щасливою зорею і пориватиметься до зірок вічно.