Зорепади

Жарти жартами, але й справді: підстава для тріумфу була. Яйце мало дивне забарвлення. Соковиті, чисті тони перебігали по ньому смугами, плямами, зигзагами. Форма його була цілком земна, але розміри… З такого Яйця міг би вилупитися жираф!

Коли до наших біологів повернулася мова, вони, як завжди, засперечалися. Доводили щось гаряче й запекло, але чомусь пошепки. Нарешті, мабуть, порозумілися. Іван видерся на камінь, став у позу древнього пророка.

— Це справді яйце! — почав він спроквола. — Але чиє воно?.. Є два варіанти, — або — або! Спираючись на наші дослідження, можна припустити, що там буде або птах, або ящір, до того ж земного типу. Закон природи!.. Тому слід сподіватися — незвичайними будуть тільки розміри істоти. Одначе… — він зробив ефектну паузу. — Одначе є реальний шанс познайомитися з цим звірятком особисто. За всіма ознаками, воно має з’явитися на світ божий через два-три дні!

«Гм-гм… Не знаю, як кому, а мені чомусь більше подобаються птахи, ніж ящери… А втім — побачимо».

— Краще за все, — пророкував Іван, — влаштувати тут чергування. Цілодобове. І неодмінно з кінокамерою!..

Дні тяглися за днями, а наше «звірятко» й не думало вилуплюватися. Кожен з нас встиг побувати на вахті разів зо п’ять — і все даремно. А на трійцю сумно дивитися: по тричі на день вони з глибокодумними пиками вистукували, обмацували та вислуховували райдужне Яйце, втішаючи один одного тим, що «вже скоро».

На своє шосте чергування я йшов без будь-якого захоплення. Мені вже давно кортіло поглузувати з цієї химерної витівки. Однак я мовчав — хлопці й без того нудили світом.

Ніч була тепла, і я любенько влаштувався на траві, просто неба. Тихо шелестіло листя, десь далеко цвірінькала якась «форма життя». Дзюрчання струмка навіювало приємну дрімоту. Згадалося дитинство, ловля риби на березі річки…

Я прокинувся від пострілу. Щось боляче вдарило в груди. «Рація!» — майнуло у мене в голові. Я намацав скриньку блок-інфора. Так і є: від нього залишилася тільки назва.

У темряві пролунав гучний тріск. Я присвітив ліхтариком і отетерів: біля вершини Яйця чорніла дірка, з якої тягло густим смородом. «А яєчко, виявляється, — тухле!» — додумалося мені. Раптом у ньому щось гучно забулькотіло; я підстрибнув, щоб зазирнути в дірку, і злякано відсахнувся: звідти мене вивчало величезне вологе око! Я кинувся по кіноапарат. «Де ж він? Здається, за цим каменем…» Взяти його я не встиг — позаду наче бомба вибухнула!

Коли я нарешті зважився підвести голову, Яйця вже не було. Його шкаралупина вкривала землю, а посеред цього барвистого килима, як жахлива мара, сиділо «пташенятко».

Воно було мокре й тремтіло — зовсім як звичайне курча, тільки зріст мало нівроку та очиці, мов кавуни!

Забувши про все, я розглядав цього симпатягу. На щастя, вітер віяв у протилежний бік, і моєму розчуленню не заважав надто своєрідний запах. Висихаючи, пташка набувала сили швидко, просто на очах ставала зграбнішою і жвавішою. Це було щось схоже на гібрид двох птахів — до речі, гібрид досить кумедний. Ноги та дзьоб, запозичені в страуса, були приліплені до совиного тіла. З поправкою на розміри, звичайно.

«Курча» поводилося пристойно, отож я вирішив трохи розім’ятися. З насолодою потягуючись, я з незалежним виглядом пройшовся перед його симпатичним дзьобиком.

Помітивши мене, пташенятко потяглося в мій бік з неприхованою цікавістю. Я відчув себе трохи непевно — людина я скромна, і збентежити мене дуже легко. До того ж, оцей дзьоб! А раптом пташаті спаде на думку покуштувати, який я на смак? Ні, мабуть, ліпше піти собі геть, подалі од гріха. Це було дуже хороше пташенятко, це було дуже товариське пташенятко!.. І воно вирішило скласти мені компанію. Я сприйняв його ідею без іскринки радості. Навпаки, саме зараз мені чомусь закортіло побути на самоті! Я рвонув щодуху — і воно рвонуло. Я натиснув як слід… І це викликало в нього спалах ентузіазму, який воно одразу ж висловило досить мелодійним клекотом.

Сили мої вичерпалися, кожен новий крок вимагав надзвичайного напруження. Незабаром дев’ята, наш марафон триває понад чотири години!.. Але ж о дев’ятій — зміна чергових, отже, допомога близько. Мене почнуть шукати. Та чи встигнуть?

Позаду трюхикало «пташенятко». Це був чудовий стимул! Як добре, що воно молоде і ще не набрало відповідної спортивної форми!

Щоб якось полегшити біг, я визначав собі лінію уявного фінішу, а потім відсував її далі й далі. Це трохи допомогло боротися з утомою. Та ось земля піді мною загойдалася, стала цапки. Намагаючись зберегти рівновагу, я широко розкинув руки… і провалився в безодню. «Що буде, те й буде!»

Отямився я від того, що в обличчя мені віяв потужний струмінь божественно прохолодного повітря. «Почалося марення, тут такого вітру не буває!» Та ось у мене відновився слух, і я почув гуркіт нашого вертольота. «Встигли!» Я заспокоївся; усвідомлення того, що я живий і що десь поряд наші хлопці, надало сил. Я розплющив очі…

— Усе гаразд! — почув я голос Сашка. Наді мною схилилися обличчя всіх наших.

— Ох і майстер ти давати дьору, старий! Ледве знайшли. З півсотні миль відмахав.

— До речі, — втрутився Митько, — твій друзяка теж тут. Спить. Ухекався, бідолаха.

Я аж підскочив від обурення:

— То це він — «бідолаха»?! Він, який переслідував мене цілий ранок?!

А вони регочуть, аж падають.

— Нема тут нічого смішного. Побували б ви на місці людини, яку хочуть зжерти. З кісточками. На сніданок.

Хлопці іржали, мов лошаки. Мала аж повискувала. Чого це вони?

— Подивився б ти, як він тебе «жер!» — витираючи сльози, мовив Серьога. — Летимо ми, тебе шукаємо. Та й бачимо таку мальовничу сценку: лежиш ти, мов спляча красуня, посеред галявинки, а біля тебе метушиться твій приятель. То мордочкою потреться, то дзьобиком посмикає… Ніжно-ніжно так! А нас до тебе — ані на крок. Ревнує!

— Тож якого він біса ганявся за мною? Може, йому клепки бракує? Чи перегрівся?

— Ну, друже, це ти даремно. Подумай краще: пташенятко — земного типу, і найпершим, кого воно побачило, був ти. Збагнув?

— А що саме треба збагнути?

— Ой лишенько з цими темними та малописьменними!.. Та воно ж тебе за рідну матінку вважає!.. Закон природи!